Suum cuique…!

Допис Тетяни Грішиної викликав багато позитивних відгуків у читачів VP. Хочу також висловити свою думку (але зважаючи на велику кількість тексту, пишу відгук на «стіні»).

Майже все, про що написано у статті, на мою думку, висвітлено вірно. Але всі ж знають, що такого типу звіти формують прості клерки (типу Ковпак), тому вимагати від них якогось польоту думки, думаю не варто.

Мене, наприклад, більше цікавлять останні слова, наведені у статті - щодо "ідейності і концепції розвитку нового Луцька". Особливо тези щодо досвіду Шиби та Садового. Хочу навести кілька своїх міркувань з цього приводу.

1. Богдан Павлович мав стратегічний план економічного розвитку (розроблялась колегіально під керівництвом Гоцалюка). Зробили гарненьку таку стратегію, зі свот-аналізом, різними спецефектами, яка, як виявилось, стала просто набором порожніх гасел, які РЕАЛЬНО не виконувались! До речі, та стратегія передбачала створення бізнес-центру, бізнес-інкубатору, виставкового центру у Луцьку - де воно все?

2. Насправді команда Шиби не вирізнялась аж такою революційністю у діях. Швидше навпаки, Шиба, на мою думку, був достатньо консервативним мером, який робив часом правильні (зупинки маршруток, ремонт доріг та дахів) а часом хибні (надмірне залучення кредитів, ігнорування інтересів підприємницького середовища) дії, які аж ніяк не вирізнялись особливою інноваційністю.

3. Романюк є ще більш консервативним мером, ніж Шиба. І це, я хочу особливо наголосити, ні для кого не є несподіванкою. Саме такого голову обирали лучани. Саме уявлення про нього як про поміркованого та врівноваженого мера були його «візитними картками» під час балотування на посаду. Саме так він і намагається поводити себе, адже кожен політик бажає бути переобраним, а запорукою цього вважається виконання обіцянок.

4. Можна, звичайно, йти іншим шляхом – реалізовувати реформи (часто непопулярні), які до кінця каденції дадуть результат – що і стане запорукою переобрання. Але чи міг би це зробити Романюк навіть теоретично (навмисно абстрагуюсь від його внутрішньої готовності робити різкі кроки)? З абсолютно зашореним і непрофесійним складом міської ради, де з півсотні депутатів по-справжньому активними є не більше десяти, і то половина тільки тому, що в більшості питаннях лобіює власні інтереси? З браком справді професійного та незалежного експертного середовища у місті, в якому будь-яке пожвавлення серед громадських організацій відбувається лише за умови виграшу якогось іноземного гранту, де наукове середовище зайняте написанням квазінаукових дисертацій а висновки незалежних аналітиків є надмірно заполітизованими та поверхневими? З малокваліфікованим чиновницьким апаратом, які формують звіти, на кшталт загаданого авторкою звіту Ковпак? Врешті, з надмірно консервативними і недостатньо освіченими виборцями, для яких усі громадські організації є грантожерами, GPS-моніторинг – то дурня (краще б дороги ремонтували), а бізнес – то спекулянти, які наживаються на бідних громадянах?

5. У Львові ситуація дещо інша. Принаймні депутати там трохи активніші (хоча популістів там ще більше, ніж у нас), чиновники більш фахові (мабуть, кращі можливості для відбору), експерти професійніші (проте, на мою думку, більш упереджені) а люди трохи освіченіші (очевидно, наслідок австро-угорського панування та ефект «великого міста»). Відтак, і Садовому легше бути інноватором - у нього кращі вихідні умови для цього. Так, кілька років тому мені доводилось спостерігати за дебатами львів’ян щодо обраних міською владою пріоритетів (там стратегією було визначено два основних пріоритети – розвиток ІТ-кластеру та розвиток туристики). Частина поважних львів’ян обурювались таким вибором, адже, на їх думку, це не дасть розвиватись іншим галузям (наприклад, машинобудуванню). Час розставив все по місцях - Львів один з найдинамічніших туристичних центрів України та один з найперспективніших ІТ-осередків. Я ще тоді для себе зробив висновок, що для Луцька прийняття такого сміливого рішення неможливе в принципі – ми, лучани, надто обережні та надто рефлексивні. Ми краще не прийматимемо рішення, аніж прийматимемо погане. Відтак, усі наші стратегії приречені на посередність та сірість.

Хочу підвести підсумок. Романюк є справжнім представником лучан. Обережний, простодушний, консервативний інтроверт (до речі, замок, як уособлення закритості від світу, інтроверсії – це справді символ Луцька), як і більшість з нас. Активні й неординарні керівники викликають у містян стійку ідіосинкразію (згадаймо попереднього голову). Тетяні Грішиній (як, до речі, і мені), це не подобається. Тетяна інша – активніша, відкритіша, інноваційніша, тому їй хочеться мати такого ж міського голову. Але чи хочуть цього лучани?