Нові «артефакти» історії Луцька від Ігоря Левчука

Цинічний черговий випад місцевого історика і захисника історичної спадщини не здивував лучан. Вони вже звикли до його «одкровеній», як до осінньої мряки. За його думкою, потрібно ставити під «скляний ковпак» котловину на розі вулиць Лесі Українки і Кривий Вал, звідки викопали два обрізки каналізаційної труби і кілька порожніх банок з-під радянських рибних консервів, якими на глибині понад три метри смачно закусили тодішні будівельники, прокладаючи підземну інфраструктуру міста.
«У рамках реконструкції вулиці Лесі Українки знищили археологічний спадок на вулиці Кривий Вал», - стверджує на своєму сайті «Волинь-Таймс» активіст та краєзнавець Ігор Левчук.

Які ж «артефакти» викопали будівельники на розі двох вулиць міста? Що загубили тут місцеві бернардини чотириста років тому? Автор цих рядків двічі побував на місці «археологічного спадку» Луцька в той же день, коли була викопана котловина для технічної будки, в якій монтуються помпи для невеличкого фонтану, і того ж дня, коли в мережі з’явились чергові погрози на адресу міської влади від луцького «командора». Подивився на власні очі, розпитав лучан-очевидців цієї «трагедії», порозмовляв з багатьма будівельниками, які ведуть там роботи.

Що ж я і лучани (яким цікава історія рідного міста) побачили на дні виритої екскаватором ями? На глибині понад три метри виднілись обривки двох труб великого діаметру (очевидно, каналізаційні або вентиляційні, через які відбувалось нагнітання повітря в укриття технічно складної в ті часи споруди – автоматичної телефонної станції (АТС). Поруч із залишками труб можна було розгледіти шматок скріпленої цементом бруківки (до 0,5 кв. м), вкритої асфальтним покриттям (асфальт як технічне досягнення в Луцьку вперше застосувалось в 50-х роках минулого століття). Тут же будівельники відкопали банки з-під радянських рибних консервів, про що свідчить їх маркування і ГОСТ.

«Півдня пішло на практичне вирішення проблеми знищення археологічного спадку на вул. Кривий Вал, де колись проходила одна з ліній фортифікації міста. Тут проходив і підземний хід від монастиря бернардинів, і, можливо, стояла вежа, що охороняла в`їзд з юридики. З понеділка буду піднімати це питання перед керівництвом обласної прокуратури. Орієнтовна вартість збитків, завданих державі, понад 3 000 000 гривень. Точна цифра буде при проведенні офіційного нарахування на наступному тижні", - завершує інформацію «ангел нації».

Звідки така цифра збитків? За якою «методикою» її вираховує історик? А чому не 10, 30, 50 мільйонів?

По телефону я зв’язався з відомим проектувальником Луцька, колишнім його головним архітектором, безпосереднім учасником будівельних робіт того часу Юрієм Шевчуком. Ось, що я почув у слухавку.

«Під час будівництва АТС там прокладались сотні метрів різних кабелів. Сам об’єкт був на той час складною інженерною спорудою зв’язку, яка зі сторони двох згаданих вулиць обвита кабелями, прокладеними на різній глибині. Тут же прокладені вентиляційні труби великого діаметру, які з часом з певних технічний причин переносились в інше місце. Тобто, сьогоднішня площадка, на якій працюють будівельники, копана-перекопана десятки разів. Тому шукати тут якийсь «культурний історичний шар грунту», якісь артефакти, що шукати вітру в полі. Розмова про це навіть не те, що зайва, а викликає нездорові інсинуації про людину, яка веде мову про якісь історичні цінності. Як я вважаю, єдине, що треба було зробити при копанні котловини, – це зібрати комісію спеціалістів і скласти акт про побачене. Це автоматично зняло б усі «проблеми», надумані активістом Ігорем Левчуком. Як би там не було, а це місце і є межею старого міста. Неподалік від нього стояли в’їзна брама в Лучеськ».

Такі висновки підтвердив ще один колишній архітектор Луцька, а нині - головний архітектор проектів творчої архітектурної майстерні «Балан та Стельмащук» Олександр Балан.

Про збереження історичної спадщини цікавою і оригінальною є думка професійного історика, знавця старовини нашого міста, який зі скромності попросив себе не називати.

«Копії історичних пам’яток непогано справляються з відновленням містобудівних і історико-меморіальних цінностей. Але при тій шкоді, яку вони можуть завдати існуючим пам’яткам історії і місту, добиватись привернення ам’яті до цих цінностей іноді варто іншими методами. Наприклад, означити місце символами (як це робиться в Західній Європі), які повертають його в минуле (хрест на місці культової споруди, меморіальні таблички, скульптури і т.д.). Тобто, тут можна поставити меморіальну дошку, яка б свідчила про те, що в сиву давнину тут був земляний вал і брама в місто. Для заповнення лакун чи гармонізації архітектурних ансамблів краще підходять нові споруди, ніж фальшиво поновлені давно втрачені пам’ятники старовини чи просто будівлі. Сучасне «поновлення» історичних будівель здебільшого нагадує мені твір художньої літератури, який може не мати ніякого зв’язку з реальним минулим. В силу обмеження знань, пересічна людина може не відрізняти дві категорії «письмової» творчості, тому художній вимисел вона може прийняти за задокументовану дійсність минулого в художній обробці…».

Щодо думки історика, то дозволю собі сказати, що ностальгія за минулим буває нестерпною, і тоді ми шукаємо допомоги в істориків, які б вгамували нашу потребу і зійшли б з нами по сходинках в минуле, провели б нас в ці закриті «області». Немає істориків -немає минулого. Зачинено. Не кваліфіковано пише історик – теж немає нічого. Просто стіна. Чорна і тупа порожнеча. На місці, де починав будуватись Луцьк, стоїть інше місто, майже з тією ж назвою, але з часом усе змінилось, усе розмовляє на іншій мові, і в буквальному сенсі теж. І чим більше правди каже історик, тим більш дорогоцінні для нас декорації міста, які ним вибудовуються. Тим красивіші портрети князя Любарта, чи письменника Данила Братковського, чи купця Пузини, чи іконописця і ігумена Луцького Хрестовоздвиженського монастиря Йова Кондзелевича, про яких ми б нічого не знали, якби історик не «повернув» нас в тодішній час, не повернувся назад, не викликав цих історичних персонажів з тьми минулого, не назвав їх імена, не розсадив перед нами, не показав і не розповів про них.

З цього приводу я опитав десятки людей, близьких до культури, історії і культурної спадщини міста. Вони вважають, що деякі руїни, які присутні в старому місті, сприяють виникненню в глядача з широкою ерудицією розуміння, що таке оригінал, автентичність, вказують на тендітність спадщини, її вразливість і неможливість її відродження. Як, скажімо, церква Святого Іоанна на території Луцького Замку. Очевидно, це краще, ніж би там стояла «копія» цієї руїни як оптичний самообман.

Такі думки не поділяє Ігор Левчук. Не поділяє і демонструє невігластво, лінь, агресію, цинічно демонструючи про історію міста і її збереження свою «точку зору».

За усіма жанрами і правилами журналістики про враження від «інциденту» на порожньому місці і власні думки про те, що відбувається в місті, автор не оминув голову міста Миколу Романюка. Ось його точка зору.
«Можна привести приклади, коли влада, яка вкладала великі кошти в перебудову міста, чи в його транспортну складову, чи в інші речі, забувала пояснити співмешканцям, навіщо вона це робить. Внаслідок цього вона втрачала їхню довіру і підтримку. З політичної точки зору це небезпечно. Але я знаю і інші приклади, коли тим, хто реалізовував дуже непрості і недешеві проекти, реакція на які зі сторони громади могла бути дуже жорсткою, вдавалось вчасно з нею знаходити спільну мову. І що ж? Ця спільна мова перетворювала потенційних обурених і навіть можливих противників у союзників. Ми усі - консерватори в різних поняттях цього терміну і сприймаємо нове по-різному. Нерідко - з боєм і недовірою. Але згодом звикаємо.

Для мене дуже важливо, щоб в усіх учасників процесу - політиків, істориків, громадян, підприємців і спеціалістів – існувала довіра один до одного і любов до того місця, бренд якого вони будують. А щодо шуму (ніби синиця море підпалила), навколо згаданої котловини і викинутих з неї кількох уламків старих труб і цеглин, то мушу сказати, що почуття любові до Вітчизни надто складне, як і будь-яке інше почуття. Її можна любити егоїстично (моя ненька-Україна!), можна взагалі віртуально, кидаючи камінці в Гібралтарську протоку. Можна лити сльози з Італії, Голландії чи Канади. Але це так -крайнощі. Наскільки я собі уявляю, все починається з поняття «моя країна» і при усіх перипетіях я її господар. А жити за рахунок людей і плювати їм в спину – це підлість.

Я вам скажу інше. Ми нерідко недооцінюємо роль самої людини, індивідума. Усім здається, що зміняться зовнішні обставини, і я автоматично змінюсь сам. Я б заперечив таку тезу: просто так, без зусиль самої людини нічого не вийде. Такого не буває в принципі. Внутрішній світ людини формує навколишнє середовище. Якщо в душі людини хаос, злоба, то їй здається, що її оточують хаос і злі люди. Звичайно, в це важко повірити, але це так. Це один з законів людського буття і культури. Економіка і політика формуються самою людиною, а характер людини формує його культура, його розум. Знаєте, як на змаганнях кажуть спортсмени? Вони борються не з суперниками, а самі з собою. Так і в житті. Проте більшість людей не бажають міняти самі себе. Це надто складно. Набагато складніше, ніж робити вигляд, що вони люблять Батьківщину, міняють навколишній світ, але так, щоб він… не мінявся. А якщо точніше, то вони, зображаючи боротьбу з навколишнім світом, борються з іншими людьми. Це я про свого опонента, автора шуму з нічого.

А щодо проектів по змінах зовнішнього вигляду вулиць?.. Не можна забувати про тих, кого прийнято називати простими громадянами. Якщо вони не приймуть змін, без яких перспективний брендінг-проект чи якесь інше нововведення неможливі - вони ризикують не відбутись. Тому я завжди зважаю на думку громади, і поки що мені це вдається.

І, насамкінець, зауважу, що я не відчуваю себе політиком. В першу чергу, я – представник самоуправління. Головна моя ціль – служіння місту, громаді. І тут я роблю ставку на два аспекти, які нерозривно пов’язані між собою. По-перше, на працю громадян міста: за рахунок сплачених ними податків з’являються інвестиції, які в певній мірі дозволяють засипати цивілізаційну прірву між нами і Європою, а по-друге, на створення соціального капіталу. Результатит є, і я не буду їх коментувати.

Так, я і моя команда робимо ставку на культуру. Луцьк - місто, в якому культура як фактор збалансованого розвитку відіграє одну з головних ролей. Вона - джерело самоідентифікації мешканців міста. Впродовж недовгого часу завдяки реалізації такої стратегії і щоденної активності суб’єктів культури (фундаторів, неурядових організацій, художніх груп, окремих колективів і одинаків-активістів) в просторі міста виросли культурні заходи, в тому числі фестивалі, які стали візитівкою нашого міста. Вони посідають важливе місце на карті українських культурних заходів, ставши джерелом гордості лучан. Для мене це приємно, як і, очевидно, для багатьох моїх співвітчизників: місто Луцьк стало сприйматись як місто культури. Тому сьогодні тим, хто усім і усіма незадоволені, скажу: не варто «переписувати» історію нашого міста, не варто заглядати в котловини, діставати з них шматки цегли і бравувати ними – це робота дуже невдячна. Не варто «відпрацьовувати» теми під зручним для себе кутом і таким чином наживати повагу громади чи політичний капітал. Це шлях в тупик.

Петро Чечелюк