Йому ж так хотілось жити...

Про лікарську недбалість часто нині йдеться у засобах масової інформації. Але не можу змовчати про це. Бо ж через людську байдужість надто рано обірвалося життя мого брата Лініка Петра.

Дев’ятого серпня, о 23 год. 20 хв., він раптово відчув біль у ділянці серця. Терміново викликали швидку, яка й забрала його у реанімаційне відділення ЦРЛ. Обширний інфаркт. Такий діагноз поставили лікарі. А ще запевнили, що вчасно надали необхідну допомогу. І це дійсно так. Тож дякуємо лікарям, які були тоді на зміні й повернули брата до життя. Але надалі стан його був нестабільним, щодня йому то кращало, то гіршало. На наші прохання відправити хворого до Луцька лікарі щоразу відмовляли, запевняли, що все буде добре.

Але про яке добро можна говорити, коли знову й знову траплялися серцеві напади? Так, наприклад, у ніч із 22 на 23 серпня його ледве повернули до життя. Працівники реанімації йому навіть натільний хрестик почепили на шию, мовляв, то його друге народження. Після цього випадку ми знову забили тривогу, почали просити, щоб брата відправили до Луцька. Цього разу отримали відповідь, що його не можна транспортувати. «Тоді викликайте бригаду лікарів з обласного центру!» - не могли заспокоїтися ми. Бо ж складалося враження, що наші лікарі надто вже чомусь бояться везти хворих до медичних закладів вищого рівня. Може, тому, що то їхній імідж псує, чи «на горіхи» одержують від керівництва. Зрештою лікар А.І.Бондар повідомив А.З.Гуку про те, що «дивні» родичі вимагають бригаду медиків з Луцька, а у хворого дивні знімки. І луцькі лікарі все-таки приїхали.

Сказали, що у брата повні легені води, тому потрібно давати сечогінні, і лише через два дні заберуть своєю швидкою до обласної лікарні. Це ми й попросили зробити А.З.Гука, коли нашому хворому полегшало. Але отримали чергову відмову. Мовляв, реанімобіль ніхто викликати не буде, а любешівською швидкою наступного дня він їде на нараду у Любомль. І лише ще через день, 27 серпня, за планом районна швидка має їхати до Луцька, тож брат як пасажир, сидячи, зможе дістатися до обласної лікарні. Після цих слів дружина не те, що плакала, а голосила. В тій швидкій і здоровому важко їхати, не кажучи вже про хворого, який пробув у реанімаційному відділенні сімнадцять днів. Невже таким чином наші лікарі хотіли отримати подяку від держави за зекономлені бюджетні кошти? Чи, може, чекали хабар? Важко повірити, що так вони вчинили би зі своїми рідними. Ці запитання нас до цього часу тривожать. Бо ж пан Бондар нас знову запевнив, що стан хворого стабільний, запросто можна везти власним транспортом, якого в нас, до речі, немає. Наші серця відчували тривогу. Тож ми за власні кошти все-таки найняли реанімобіль і повезли рідну нам людину до обласного центру. Але, напевно, вже було запізно.

На жаль, приймальне відділення обллікарні нас зустріло, як і багатьох інших пацієнтів, безпорядком і безвідповідальністю. Брата поклали до кардіологічного відділення. Після обстеження заявили, що серце слабеньке, але жити буде, легені чисті, печінка та тиск у нормі, аналізи хороші. Тоді мимоволі виникає запитання: чому ж він помер? 30 серпня він двічі підходив на пост до чергових зі скаргою, що йому погано. Але реагування так і не дочекався. Ліг на своє лікарняне ліжко і раптово помер. А йому ж було всього п’ятдесят.

Він так хотів жити…

Добре розумію, що моя стаття нічого не змінить. Та й міряти всіх однією міркою не можна. Є й хороші лікарі, які допомагають не лише ліками, а й добрим словом. Але й мовчати несила. Проходять дні, відколи не стало брата, а я все ніяк не можу змиритися з цим. Усе ставлю собі запитання: як після таких безвідповідальних вчинків ці люди мають право носити білі халати, продовжувати працювати і бути непокараними? Чи не мучить їх совість?

Упевнена, та й як сільський голова знаю, що не одне життя обірвалося завчасно через таке халатне ставлення лікарів. Але ж кінець цьому зрештою має настати. Тим більше нині, коли Україна так би мовити йде у Європу. Більше того, у нас триває війна. Наші хлопці зараз знаходяться в зоні АТО, чимало з них не повертається звідти. Вони гинуть за краще життя, за краще майбутнє кожного з нас. І водночас продовжується таке неподобство. Достатньо, що вартість ліків захмарна, так ще прості люди потерпають від халатності тих, хто давав клятву Гіппократа.

Але ж ми не вічні. І там, на небі, всім доведеться стати перед судом Господнім. А тоді кожен дасть відповідь за свої вчинки. Тож, може, про це потрібно задуматися вже нині…