Про патріотизм та псевдопатріотизм

Впродовж останнього року все частіше з екранів телевізорів та шпальт газет ми чуємо про «радикалізацію українського суспільства», «панування націоналістичних настроїв», «підняття патріотичного духу». Найчастіше про це говорять в Інтернет просторі, причому, залежно від того, хто про це говорить, звучання має різні відтінки – від вираженого позитивного до вкрай негативного.

Отож спробуємо розібратися, хто такі патріоти, націоналісти та радикали. До прикладу, якщо людина любить свою країну та готова боронити її до останнього подиху – до якої з перелічених категорій її віднести?

Найкраще у такому випадку звертатися до словників, там найточніше дається визначення кожному з понять. Так, патріотизм базується на любові до землі та Батьківщини. Натомість націоналізм – це ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності.

Отож виходить, що і в одному, і в іншому випадку – це прагнення жити в єдиній країні, робити добро задля її блага. Проте, якщо тлумачення патріотизму ніхто не піддає сумніву, то про націоналізм точаться суперечки. Часто його ототожнюють з нетерпимістю до інших народів. Такі твердження знаходимо в поважних дослідників. До прикладу, колись Шарль де Ґолль пояснював відмінність між цими двома словами досить просто: «Патріотизм — це коли на першому місці стоїть любов до власного народу. Націоналізм — це коли на першому місці стоїть ненависть до інших народів». А Луїс Снайдер відзначав, що якщо патріотизм не має агресивного характеру, то націоналізм невіддільний від таких категорій, як сила та влада.

З приводу правильності чи неправильності трактування поняття сперечатися можна довго, але очевидним є те, що український націоналізм завжди був відмінним від європейського. Можливо тому, що українці ніколи не були загарбниками та завжди займали позицію захисту та оборони. До прикладу, ще у 1900р. Іван Франко дав досить влучну характеристику українському націоналізму — це любов до всього людства, виражена в конкретних справах на благо своєї нації. А усе, що йде поза рамками нації, «се фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою...».

Відтак, виходило, що український націоналізм – боротьба за щось – за українську незалежність, за мову, але аж ніяк не проти когось.
Часто націоналізм ототожнюють з нацизмом, ксенофобією і шовінізмом. А особливо – у російських засобах масової інформації. Звісно, не останню роль тут відіграло й те, що довгий час радянська пропаганди «вбивала» в свідомість людей стереотип про те, що націоналіст – передусім ворог. І тому і зараз російська пропаганда наголошує на українському «бандерівському» націоналізмі, використовуючи лише один з аспектів цього складного соціального явища. Збірний образ українця вимальовують як чванькуватого «укропа», переконаного у власній національній винятковості, що ненавидить чужі етнічні спільноти і прагне їх знищити. Наступною тезою «кисілівщини» кремлівських ЗМІ є «логічне» об’єднання образів націоналіста і внука фашиста, з яким «дєдиваєвалі».

Тому виходить, що український націоналізм є практично синонімом патріотизму, однак він передбачає активну дію. Що це означає? До прикладу, їдучи в маршрутному таксі, в якому грає російський шансон, патріот швидше промовчить, або ж в культурно попросить вимкнути музику. Натомість націоналіст, швидше за все, цього вимагатиме, при цьому спробує переконати у правильності такого рішення усіх присутніх.

Відтак, можна сказати, що націоналізм - це не лише любов до Батьківщини, але й відчуття відповідальності за націю та активна дія задля досягнення результату. Звісно, в межах закону. При цьому, справжній націоналіст у тому вимірі, про який йдеться, завжди ставиться з повагою до представників іншої національності. А особливо, якщо ці представники теж вболівають за Україну, ні про який мовний чи етнічний поділ бути не може. До прикладу, згадаймо події на Євромайдані – за незалежність української держави загинув Білорус Михайло Жизневський, а вірменин Сергій Нігоян, який декламує «Заповіт» Шевченка став символом революції. До його могили несуть квіти усі українські патріоти та націоналісти. І жодної думки чи закиду про те, що він не представник титульної нації! Хіба це не приклад українського націоналізму?

Однак, коли представники інших націй проводять антиукраїнську, анти державницьку політику та стоять на перешкоді розбудови незалежної України – націоналісти безумовно відреагують. І більшість уже відреагувала. Зараз вони зі зброєю в руках перебувають на Сході країни та виконують свій військовий обов’язок – боронять Україну від російського агресора. Ще частина зайнялася матеріальною допомогою війську. Усі вони роблять загальну справу. А це і є активний патріотизм, або ж український вимір націоналізму.

Щоправда, часто націоналістів плутають з радикалами, схильними до крайніх, часто незаконних дій. Зокрема, ксенофобами, скінхедами, екстремістами, які дискредитують українське суспільство в очах європейців. І саме такі факти дискредитації стають «сенсаційними» заголовками у російських ЗМІ. Говорячи про утиски національних меншин, обмеження прав російськомовних – пропагандисти Кремля виправдовують так звані «миротворчі» війська на Сході.

Під таким приводом в України було анексовано Крим, зараз уже рік намагаються відібрати й Донбас. А радикальні організації, часто нібито під приводом патріотизму, підливають «масла у вогонь», дестабілізуючи ситуацію в країні. Російські телеканали тільки чекають якоїсь сенсації з України з негативним присмаком – чи то про утиски прав нацменшин, особливо росіян, чи про політичні переслідування опозиціонерів та падіння громадської моралі.

Особливо Кремлю вигідне існування на території України організацій, що закликають до повалення влади. Читаючи новини в соціальних мережах, або ж коментарі в Інтернет ЗМІ, часто бачимо заклики до силових дій проти влади, Однак перед тим як почати панікувати та критикувати всіх підряд, варто подумати – кому найперше вигідно розпалювати ворожнечу всередині країни?

Останніх 15 років «ляльководи» зі Сходу, вміло використовували в Україні риторику, яка завжди була актуальною при розколах і деморалізації суспільства: мовне питання, національна приналежність, релігійні розколи та протистояння, нетерпимість до ЛГБТ спільнот, псевдо пацифізм, неоанархізм, згадують і про панєвпропейський націоналізм, та підсилюють політичний і олігархічний вождізм.

Проміжна мета російської інформаційної війни в Україні, - створення та популяризація фейкових політичних образів, заснованих на поєднанні радикального антисистемного націоналізму з елементами анархізму. Кінцева – політично-економічний хаос та остаточна руйнація Української держави, яку Кремль вважає «історичною помилкою».

Російська федерація, захопивши частину території суверенної держави, провокує український народ на бойові дії у відповідь. Підтримуючи фінансово і ресурсно сепаратистів на Сході, Кремль очікує від українців крайніх проявів національної нетерпимості з тим, аби підсилити розбрат з іншими народами, що проживають у нашій державі. Лукавство російських ідеологів полягає у гіперболізації соціального негативу націоналізму.

І як найкраще знищити державу – як не зсередини? От і з’являються радикали, які потихеньку розхитують човен. Нещодавно в ЗМІ повідомляли про затримання активістів радикальної організації «Реванш», які закликали до перевороту, вигнання Президента та передачі влади військовим. Найцікавіше, що затримані – 1995 та 1996 років народження. А в приміщенні організації виявлено вибухові пристрої. Звісно, можна говорити, що радикалізм з’являється від безвиході, коли люди бачать, що демократія не спрацьовує. Проте діяльність таких організацій чомусь видається добре спланованою, не ким небудь, а «братньою» країною-сусідом.

Адже саме анархізм є дуже зручною технологією для розбрату у суспільстві. Відтак, поява у ЗМІ романтизовано-героїзованих матеріалів про Нестора Махно, покликані радикалізувати українське суспільство, або хоч якусь його частину.

Чимало націоналістичних організацій в Україні мають інше забарвлення – вони прагнуть відстояти єдність слов’янських народів. Що, безумовно, дуже перегукується з Кремлівською риторикою. Серед таких – «Славянское единство». На сайті організації йдеться, що «головною метою діяльності є припинення стрімкої деградації і вимирання Нації, забезпечення її достойного майбутнього, культурний ріст «Русского человека», формування спільних духовних та ідейних основ Словянської держави і її відновлення». Побідні заяви у інших організацій «Союз русского народа», «Единая Русь», «Молодая Гвардия: Славянская интеграция». В усіх на меті – відновлення історичної справедливості та Росії в кордонах імперії.

Звісно, можна йти на повідку у так званих «націоналістів», яких сміливо можна називати ксенофобами, шовіністами, але аж ніяк не патріотами. Можна кричати «всьопропало» і звинувачувати у цьому усіх навколо. Але чи потрібно це нам? Чи є необхідність возвеличування нас перед іншими? Очевидно, не це має рухати українцями в боротьбі за свою суверенність. Діяти слід, передусім, у національних інтересах. А радикальні заклики та дії породжують лише насильство. Не хотілося б, аби українці піддавалися впливу подібних провокацій, адже збурений народ легко використати у своїх цілях. Гра на національних почуттях завжди була результативною, згадаймо лише досвід Адольфа Гітлера, який зміг переконати німців у власній винятковості, у вищості арійської раси. Щоправда, така ідеологія призвела до мільйонних жертв в усьому світі.

Говорити про те, що націоналізм завжди породжує нетерпимість чи ксенофобію – не правильно, це швидше приклад націоналізму радикального. Натомість поміркований націоналізм, як і патріотизм - дає можливість пишатися досягненнями своєї держави - без приниження чи недооцінки досягнень інших народів. І він кардинально відмінний від так званого націоналізму, який призводить до конфліктів, ненависті, розколу.

Відтак, усілякі намагання агресорів із зовні «розгойдати», «радикалізувати», збурити наше суспільство розбиваються об потужне почуття патріотизму. І ніякі штучно спровоковані бунти матерів воїнів, що служать в зоні АТО, ні кількість громадян, що ухиляються від мобілізації не здатні принизити подвиг українських військових, кіборгів та волонтерів, що ціною власного життя відстоюють нашу державність. Бо для переважної більшості українських громадян: робітників, службовців, силовиків та представників місцевого самоврядування, пенсіонерів, студентів і навіть, дітей гасло – «Україна єдина й неподільна!» важить значно більше, ніж це собі уявляють у Кремлі.