Кривава трагедія у Луцьку 43-го, або Що замовчують польські історики?

Фото. Підрозділ армії Крайової під час знищення українського села

Новина про презентацію книги в Луцьку під назвою «Від волинської різанини до операції «Вісла»,автором якої являється польський історик Ґжеґож Мотика,спонукала мене нагадати волинянам про трагічні події тих не таких вже і далеких часів.Зазначимо,що в книзі піднімається тема польсько-українського конфлікту 1943-1947 рр.
Процетую: «Як пояснюють в Консульстві в книзі йдеться про зіткнення двох націоналізмів,українського та польського, та операцію "Вісла",тобто "остаточним вирішенням українського питання" на території опанованої комуністами Польщі в 1947 році.» Перепрошою,але хіба можна назвати розшматування етнічних українських земель між Польщею та Сталіном - "остаточним вирішенням українського питання"?І чи взагалі в ті часи бралося до уваги саме українське питання!
Чи все ж таки стояло питання кому власне будуть належати українські землі і хто на них буде панувати!
Щоб зрозуміти суть та ідеї тогочасної польської політики на теренах українських земель,варто з’ясувати: Чи справді становище поляків на території Волині,а зокрема і в Луцьку,з періоду 1943-го року було таким вже і «пригніченим»,як вони вважають?
Отож,переглянемо сторінки історії про саме положення поляків на окупованих німцями волинських землях 1943-го року:

Із книги «КРИВАВА ТРАГЕДІЯ У ЧЕРНИЧАХ» В. ГАВРИЛЮК

«…Приходили війни,панівний гніт та мори…Аж ось і Польща посіялася на українському споконвіччі. Почалася парцеляція, полонізація...Люди горнулися до «Просвіти»(у Кічкарівці діяла повітова філія).В Кічкарівці жив патріот Кабайда,нотаріус. Донька Ірина сповідувала комуністичну ідеологію,а Галина з Ліною (Ангеліною) були щирими українками. Авторитетом у Черничах та у цілій окрузі був колишній петлюрівський офіцер п.Крамаренко. Жодна вистава чи урочиста національна академія не обходилися без нього.Пізніше,за українськість свою заплатив він життям у сталінських катівнях.Шовінізм робив свою гидотну справу,усі меншини зазнавали пригнічення.Зі слів Ірини Левчанівської пам’ятаю такий епізод.Хлоп (українець) просить продати йому щепи,а полька рафінована відповідає:«Я нє вєм, о цо ходзі,єнзика русінскєго цалкєм нє розумі.Мув, пан, по-польску!».Гніт,утиски,безробіття посилювалися.Молодь ставала на стежку КПЗУ,а найсвідоміші обирали ОУН.Першими і другими нашпиговувалися тюрми. Луцька в’язниця разом із Березою Картузькою стали відомими усьому світу.Луцькі, Володимирські політичні процеси відкрили очі тим,хто вірив у шляхетність польської влади.

Поляки Кічкарівської управи дочекалися приходу німців. Новими зайдами українцям обіцяно їхню державу,а вже через півроку юнаки і дівчата рушили товарняками до неволі.А в залишених обійстях хазяйнував контингент — податок зі збіжжя,картоплі, сіна,м’яса,навіть за собаку справно платилося.Березень 1943-го розв’язав полякам руки.За вказівкою ОУН Українська допоміжна поліція пішла до лісу.А німець одразу заповнив порожнину.Лише до Ківерців скеровано аж 600 мазурів, що одягнули форму « шюту поліцай».З матеріалів великої документальної праці Юзефа Туровського «Боротьба 27-ї Волинської Дивізії Армії Крайової» видно,яким було становище «пригнічених» поляків.На противагу обороні «зємі мацєжистей» тисячі професійних військовиків боронили націю не на своїх етнічних землях,звідки утікли,а прибилися до «кресув всхудніх».Усі вони знайшли притулок в лісничівках,поліційних постерунках, у плебаніях під крилом ксьондзів.А зброя була нагромаджена ще у 39-ому році.
Пекло у Черничах вибухнуло 27 червня 1943 року. Потомлений люд напередодні прибрав двори,помешкання заклечав гіллям клена, лепехою.Завтра — СвятаТрійця,Зелені свята!
Ледь благословилося на світ,як родина Войтюків зі свого хутора аж під Княгинінком уздріла легковика, панцерника і фіри. Діти поприпадали до трави,аж поки зловісне видиво не зникло у бік Забороля.
Усі 60 обійсть Чернич були оточені щільним ланцюгом.Зброя — автомати,кулемети.Постаті,навхрест обвішані стрічками набоїв, у багатьох — залізні скриньки з кулями...Замість молитовної стежини людям простелилася остання чорна дорога.Українська смерть їхала підводами: «Вшисткіх українцув біць,стшеляць, спаліць до пня!».Акція була спланована. Німець Фріц — секретар управи — декілька разів попереджав громаду про можливий напад.Скажена банда обирала час нападу саме на свята. Було так і перед Різдвом.Похвалялися відверто: «Зробимо свиням,хамам Святвечір».Той німець врятував від вивозу до рейху Євгенію Войтюк та інших хлопців і дівчат.
У четвер п’ять сімей поляків вибралося до Антонівки. Серед них: фольксдойч Домін — балагула (візник),Букштиль — власник продовольчої крамниці у Черничах,Вонсович чи Вонсовський— возний магістрату,Львовський — сусід Горманських.А Ясь Самошинський не вибрався.Чому — здогадаєтеся самі.Лишилася в Кічкарівці сім’я Дембських.Ванда Дембська — донька господаря — служила у гестапо чи в поліції.Поводила себе нахабно, хизувалася чорною уніформою:френч,галіфе,чоботи,гарапа. Батько знав про наступні трагічні події,бо виказав те,чого не хтів казати: «До побачення,бо невідомо,чи вранці побачимося!».Дехто з людей розповідав мені,що помітна постать «польського оборонця» в уніформі чоловічого покрою миготіла серед катів.Убивці мали план дії,хоч декілька разів перепитували кожного: «Поляк чи українєц?!».
У дворі Горохів замордовано батьків,двох доньок,а хлопці сховалися у кролячих клітках. Начальник пожежної охорони Вишневський Олександр з дружиною Ганною,донькою Раїсою живими згоріли у запаленій хаті.Того ж дня навіки припинилося існування роду Хлопицьких:діда Йосипа,баби Варвари,їхнього сина Пилипа,невістки Уляни,онуків Ольги та Валентини.Біля школи бандитам трапився молочар Василь Середа.То був його останній день праці для громади.З цього роду у Кічкарівці загинуло аж 29 осіб!Того дня хресні батьки двотижневої дитинки так і не понесли її до хреста на крижмі,вишитій червоними хрестиками.На совісті катюг життя 23-х діток.І все це в ім’я лозунгу: «Дужа, вєлька Польска — од можа до можа! Українци — за Збруч!».
Не чіпали поляки своїх: родину лікаря Новодворського Єжи (Юрія),уціліла сім’я Панасюків — дядько був польським офіцером.А в тіло Віталія Остап’юка (рід по-вуличному звався Сергії) для гарантії увігнали аж 16 куль!
Горіла Кічкарівка,Красне,Зміїнець…а Черничі аж гули. Хати,криті переважно снопками,спалахували одразу.Крики поранених,переляканих від незбагненного,тонули у страшному реві худоби.Аж тут з’явилася і «господарча команда» — поляки з Антонівки,Несвіч,поміж ними і Ясь Самошинський звивався. З уцілілих хлівів,стодол грабіжники виводили схарапуджених коней,корів,прив’язували до возів,вантажили на фіри свиней, зерно,одяг,білизну...Було ж для кого.
Процитую прискіпливу,жодним словом не змінену інформацію з вищезгаданої книги:«...Самооборона в Антонівці становила 136 військовиків,котрими командував плютоновий Міхал Малєха «Ендрек»,а також заступник Антоні Дудек—«Бабініч».
Серед багатьох видів конспіраційної діяльності в Луцьку створено контррозвідку,котра між іншим діяла завдяки так званим «вживленням» в місцеве гестапо.Шеф розвідки — «плютоновий» Мєчислав Щепаньскі «Фляха» — член штабу району Армія Крайова «Луцьк».
Далі — мій текст,опертий на польський фактаж.Перед польським Різдвом їхня банда атакувала українські села: Береззя, Литву, Білостік. Нападала «залога» з Антонівки,але керував бійнею комендант Луцького обводу (району) поручник Юзеф Вуйцік «Згжит».
Замордовані тіла заборонялося ховати на цвинтарі,закопували нещасних поруч з хатами,як хвору худобу.З приходом радянських військ родини загиблих викопували останки і за християнським чином поховали довкола рідної їм церковці.Так вчинила сім’я Радавців,у ямці пролежало 9 тіл,аж поки о.Семен (Говдій) не відслужив по них панахиду,як і за упокій усіх невинно убієнних православних українських дітей землі волинської. Різним є число загублених душ…»

P.S. Печать таємного довго ховала правду.Сьогодні правда відчинила свої глухі віконниці,але для «когось» така правда є не дуже зручною,то ж вони вигадують «свою історію» і «свою правду»,виправдовуючись та вдаючи із себе мучеників і жертв…Та якби ж то тільки цим і скінчилося… Так ні…Українців зробили ще й винуватими у Волинській трагедії і толерантно змусили вибачатись перед польською стороною… Та ось тільки сумніваюсь чи від тих вони отримали ті вибачення,адже «винуватці» тієї кривавої трагедії,невинно убієнні та замордовані українці,давно мовчки лежать у могилах на старому кладовищі на Чернишевського.І «винуватими» вони стали лише тому,що були українцями і жили на своїй рідній українській волинській землі…