Спогади Тарасюка Петра (проект "Стяг Волі")

Спогади Тарасюка Петра

Синьо-жовтий прапор (жовто-блакитний) і пластмасовий наконечник жовтого кольору (тризуб) я придбав (купив за 25 тодішніх радянських рублів) у Львові в кінці 1989 року на знаменитій “стометровці” перед оперним театром (де зараз стоїть пам’ятник Т.Г.Шевченку. Прапор був шовковий і це дуже важливо. Також тоді на тій “стометровці” я вступив в НРУ, (прямо на вулиці заповнив анкету і заяву і ти вже член НРУ). Я тоді був студентом і навчався у Львові в ЛЗВІ, на вулиці Пекарській,50.
Цей же прапор я з друзями вивісив 11 листопада 1990 року в с.Самари, Ратнівського району Волинської області на весіллі.
Сама ідея і задум вивішення (підняття) жовто-синього прапора була така: самарівська дівчина виходила заміж за хлопця з Івано-Франківської області. Тоді в кінці 1990 року дух свободи і незалежності України витав в повітрі по всій західній Україні і жовто-сині знамена вже майоріли по Львівщині і Франківщині, а Волинь ніби ще спала, так би мовити, відставала від цих процесів. І ми з друзями хотіли “приємно здивувати” весільних гостей з Івано-Франківщини, які приїхали в Самари великим автобусом (“Ікарус”), мовляв Волинь теж не спить і також бореться за незалежність України.
Ввечері десь близько 22 години 11 листопада 1990 року ми наділи цей прапор з тризубом на древко і вирішили вивісити його над музикантами, що грали на весіллі, над їхнім шалашем ( така свого роду будка, накриття, щоб дощ, не мочив музикантів). Я взяв табуретку, прапор і ставши на табуретку прикрутив його дротом до даху палаша. Допомагали мені в цьому Касянчук Віктор Павлович і Ковальов Станіслав Віталійович.
Коли прапор замайорів над музикантами, всі почали кричати: хто “Слава Україні”! А хто й прокльони в нашу адресу і адресу України. Табуретку у мене з-під ніг вибили, я впав на землю і тут почалося. Місцеві комуністи-активісти накинулися на нас і наш прапор (вони й зараз живі і здорові і живуть в Самарах), зірвали цей прапор, пробували його розірвати, але він був шовковий, а тому зім’явши його, викинули за паркан. Тризуб пластмасовий переламали навпіл і теж викинули за паркан. Той що ламав і рвав прапора, через рік після проголошення незалежності України, першим причепив собі його до міліцейської фуражки!!!
Коли я впав з табуретки, і мене мало не затоптали ногами, я підвівся і плакав від образи і дикості людей!
На другий день на весілля приїхав начальник Ратнівського відділення КДБ Макарчук і виясняв, хто я такий, чи мої батьки не бандерівці і т.д.
Жінка прийшла з лікарні з роботи і плакала, бо і до неї телефонували з КДБ.
По правді сказати, я трохи злякався, адже це запахло 37-м роком, Сибіром і Соловками. Але національно-визвольні процеси, які тоді вже бушували в Україні та й в усіх пострадянських республіках і країнах Варшавського договору врятували мене від кадебістського покарання.


Тарасюк Петро Володимирович (1961 р.н.)
с.Самари
Ратнівський район
Волинська область

стаття написана в рамках проекту "Стяг Волі" - ВМГО "Українська Народна Молодь"