«Їм потрібні великі потрясіння – нам потрібна велика європейська Україна!»

Уже сьогодні можна не сумніватися, що 18 травня дива не станеться.

Принаймні такого, що обіцялося вітчизняними політиками-«чудотворцями». Завершальна опозиційна акція, названа з гучним популістським пафосом «Вставай, Україно!», не стане настільки багатолюдною, як про це мріяли організатори та їхні фінансові «донори» й ідеологічні натхненники в Україні та за її межами.

Навіщо навіть опозиційно налаштованим співвітчизникам, у тому числі – волинянам, 18 травня їхати до столиці? Щоб укотре подивитися на тріо головних «вставальників» і воскресити в своїй пам’яті не такий і чисельний мітинг на Театральному майдані в Луцьку? Порадіти за Кличка, який, щоб встигнути ощасливити «протестантів» своєю присутністю, може, знову скористається приватним літаком? Чи потішитися за Тягнибока та Яценюка, які прибудуть до «гнаних і голодних» на своїх «крутих» «мерседесах»? Або, можливо, знову доєднати свій голос до «хору» з вимогою: «Пане Президенте, випускайте Юлю!»? Якщо й так, то доведеться відповісти на власні, не озвучені запитання. Серед них – і чи мало екс-Прем’єр-міністр ще біди наробила для України, підписавши кабальну газову угоду; чи потрібно допомогти їй віддати ще за борги частину території Української держави; чи вседозволеність і безкарність мають стати вище Основного Закону і судових рішень.

Більшість наших співвітчизників, і волинян зокрема, не поїдуть на опозиційний мітинг до Києва, оскільки добре знають, хто є хто. Навряд чи вони готові безголово йти у бій за «фронтовика» (тепер уже «батьківщинника») Яценюка, аби повернути його до влади. Таж уже був там, «нареформував», «набрався». Ще ж не стерлися в пам’яті його «досягнення» і як виконувача обов’язків голови Нацбанку, й чиновника в Криму та Одеській області, й Голови Верховної Ради України, і як міністра економіки, закордонних справ. Навіть недавні «свої» зазвичай, не витримавши «беспредєла» з безперервними «ініціативами», конфліктами (зумів зводити рахунки навіть із даішниками), з цинічними підкилимними ігрищами, торжеством принципу «купи – продай», дерибаном (землі – в тому числі) скрізь і всюди, допомагали буковинському «вундеркінду» з компанією не затримуватися довго на «злачних» місцях-посадах.

Хоч зараз, протягом двох днів, із усеможливих «амвонів», очевидно, денно-нощно надриватимуть голоси політичні солов’ї, закликаючи «сідлати» оплачені автобуси та мчатися з вітерцем до стольного града. Адже компанії, що зодяглася в опозиційні тоги праведників, щоб повернутися (а кому – прийти) до влади, потрібні чвари, скандали, протистояння, звинувачення опонентів у всеможливих гріхах. І це в той час, коли Україна, як ніколи, передовсім завдяки послідовній праці і принциповій позиції Президента Віктора Януковича, наблизилася до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Цілком очевидно, що під виглядом стимулювання «революційних» процесів і соціальної «бурі», намагаються не тільки реалізувати свої політичні та бізнесові амбіції, а й фактично перекреслити євроінтеграційну перспективу нашої держави.

Причому робиться це підступно, експлуатуючи лозунги про демократію та європейські цінності, щоб насправді сказати «ні» нашому руху в Європу. Тоді, коли Україна сумлінно виконує «домашнє завдання» від ЄС, коли здійснюється системне реформування і триває адаптація вітчизняного законодавства до євросоюзівського, а вчора Єврокомісія схвалила проект рішення про підписання асоціації з Україною. Коли, як справедливо зазначив (13 травня, під час виступу на Меморіалі Слави в Луцьку) голова Волинської обласної державної адміністрації Борис Клімчук, важливість виконання «домашньої роботи» «розуміє Президент і пропонує довгостроковий порядок денний для країни».

Україна має надто трагічну історію, щоб не робити з неї висновків. Можна не сумніватися, що наші сучасники не дозволять собі «розкоші» на чергову фатальну помилку і не підуть за політичними банкрутами. Наш народ має більш, ніж достатньо, підстав, аби без жодної ілюзії усвідомлювати, чого насправді хочуть організатори опозиційного мітингу в місті – колисці української державності. Тому й наші співвітчизники не піймаються вкотре на начебто привабливу «наживку», знову пропонують такі привабливі на перший погляд рішення, які зводяться до простого: розділяй, грабуй, переділяй.

18 травня волиняни, яким дороге майбутнє України, не «купляться» на галасливі обіцянки, не підуть за псевдомесіями, які ведуть країну назад, до хаосу та розколу. Адже вони вже мали нагоду не раз переконатися, ким є самопроголошені «вожді». Тож із цього приводу хочеться знову нагадати слова Бориса Клімчука, який дозволив собі перефразувати навіть великого, хай і не зовсім прихильного до нашої країни реформатора: «Їм потрібні великі потрясіння – нам потрібна велика європейська Україна».