Об’єднана роз’єднаність

Нікчемність величі заїжджих гастролерів демонструє лише велич нікчемності їхній акцій!

«Доборолась Україна до самого краю….». Ці Шевченкові слова чи не найкраще відповідають суті та змісту опереткових заходів під умовною назвою «Вставай, Україно!», які гірше снігової хуртовини чи бурхливої повені починають шматувати нашу землю та її людей. Бо якщо природнім катаклізмам ми, на жаль, мало що можемо протиставити, то штучним набігам у стилі монголо-татарських завойовників повинні, врешті-решт, поставити хоча б моральну перепону. Бо головна зброя тут – не шматки льоду, які в спину жінок-депутатів жбурляють так звані опозиціонери в масках борців за народні інтереси, а правда про їхнє нутро. І про тих доморощених політиканів, які за народні гроші роз’їжджають містами України та кличуть людей ледь не на барикади.

Йдеться, на превеликий жаль, найбільше про Арсенія Яценюка та Олега Тягнибока: за очолювані ними списки партій «Батьківщина» та «Свобода» немало волинян віддали свої голоси на минулих виборах у сподіванні на покращення життя для всіх, а виявилося, що вони діють лише у власних інтересах. Прямо з боксерського рингу до них приєднався й Віталій Кличко зі своїм модним «Ударом». Чому модним? А хто про нього знає, окрім завсігдатаїв столичних салонів краси чи тренажерних залів? На Волині взагалі не відомо, хто представляє цей «Удар»: віце-президент футбольного клубу Юрій Савчук (народний депутат), син останнього першого секретаря обкому Компартії часів СРСР Олександр Лазорко чи хтось інший? А раз ми не відаємо, хто заховався в рукавичці цього «Удару», то звідки можемо знати, за що на Волині ця партія взагалі відповідає і які проблеми вирішує? Міф якийсь, а не партія. Щось на зразок колишнього «Озимого покоління», яке як швидко «підросло», так само швидко і зів’яло…

Але один без одного зараз Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок і Віталій Кличко обійтися аж ніяк не можуть. Така любов «на трьох» – не від високих та чистих почуттів, а через холодний та цинічний розрахунок. Вони як ті казкові царевичі, що їдуть до неминучого перехрестя: поки вдивляються у далечінь разом, а як наблизяться до омріяної мети, то кожен почне рухатися своєю дорогою. І затопче на тому шляху не тільки інакомислячих, але – в першу чергу! – ближнього, того, з ким буквально вчора був попутником. Не дарма ж на недавніх зібраннях під умовною назвою «Вставай, Україно!», Арсеній Яценюк любить повторювати: «Янукович боїться виборів, бо він програє. Програє ж?». Надресировані крикуна з натовпу одразу волають: «Програє, програє…». «А опозиція виграє!», – заходиться в блаженстві оратор, вважаючи, що «опозиція» – це він особисто. Тоді як по боках вовком дивляться ще два «лідери», які думають, що йдеться саме про них самих… Дивляться, і зуби гострять, щоб використати за призначенням.

Правда, це все буде потім. Зараз – про те, що звело цю трійцю докупи.

Ще восени минулого року пани Яценюк, Тягнибок і Кличко йшли на вибори окремо, ховаючись кожен у своїй «національній квартирі». Казали, що об’єднаються заради спільної перемоги, а потім кожен поліз у парламент через окремі двері, тобто, списки. Чому? Як кажуть, Болівар трьох не вивезе. В олігархічно-демагогічному списку «Батьківщини», який завдяки ув’язненню Юлії Тимошенко очолив Арсеній Яценюк, і так виявилося замало місця для «потрібних людей» . Тим більше, манія вождізму вже остаточно оволоділа новоспеченим «батьком нації» Арсенієм Петровичем, і тому поруч в так званій «Об’єднаній опозиції» йому комфортніше бачити навіть не «чекіста» з комсомольським минулим Олександра Турчинова, а, наприклад, молодого, цинічного та безжального Олега Тягнибока.
Останній – взагалі цілий витвір мистецтва в стилі ретро! Це ж треба вміти: привів до влади в тій же ж Тернопільщині та Львівщині свою «Свободу», справи в цих регіонах – одні з найгірших в Україні, дороги в ці обласні центри – взагалі зруйновані, а вміє такий туман людям в очі пускати, що побачивши Тягнибокову вишиванку та почувши від нього слово «патріот», люди починають вірити «на слово». Як у тому анекдоті про дочку, яка пішла до подружки вчити уроки і повернулася додому через три доби, пояснюючи, що маршрутку чекала: знаєш, що бреше, а як заслухаєшся, то починаєш вірити… Тому Тягнибок пристав у спілку до панів Яценюка і Кличка з однієї простої причини: його популярність далі кількох західноукраїнських областей не виходить, по всій країні його вважають ледь не коричневим, тому «ліберал» Арсеній та «спортсмен» Віталій стають добрими декораціями в його виборчому спектаклі.

Правда, Кличко думає, що головна роль – у нього. Показав хлопцям свою присутність в Івано-Франківську, а потім – зник у невідомому напрямку. Одні казали, що поки пара Яценюк-Тягнибок горлянки на сцені мітингів надривала, Віталій Кличко був на заокеанських заручинах у свого брата Володимира. Другі – що хворів. Треті – ніби їздив шукати благословення в американських та брюссельських політиків… А як воно було насправді, один він відає, але, вочевидь, не скаже. Бо, як виявилося, «Об’єднана опозиція» на «незручні» запитання журналістів відповідати не любить…

Зрозумівши, що в облудливій співпраці ця трійка злилася лише з власного розрахунку, тепер уважніше погляньмо, до яких плачевних результатів доводить Україну їхня законотворча бездіяльність та хуліганські вибрики в стінах парламенту і поза ними. Перед виборами обіцяли покращити законодавство на користь людей, а замість того, щоб готувати проекти законів та голосувати за них, почали з того, що… спиляли металевий паркан біля Верховної Ради. Потім – блокування трибуни, бійки, лайка і демагогія. До відміни депутатських привілеїв руки в них не дійшли: нема дурних рубати сучок, на який всілися? Словом, «доборолися» до того, що частина здравомислячих народних депутатів уже взагалі проводить засідання не в стінах блокованої так званими опозиціонерами Верховної Ради України. А хлопцям, здається, цього тільки й треба (за аналогією з армійською приказкою «Солдат спить – служба йде!»): роз’їжджають Україною, «намотують милі на кардан», а потім вилазять на заздалегідь змонтовані сцени та грають свою роль. Правда, градусу опозиційності їм явно не вистачає. Мусять придумувати якісь «страшилки». Як і публіки бракує, яка навіть за безплатно на такі вистави ходити не хоче. Тому для мобілізації «масовки» використовують уже давно відомий метод: рознарядку. А ще – звичайнісінькі приписки: в звітах пишуть, що було тисяча (на таку кількість можна й «командировочні» списати), а насправді прийшло наполовину менше…

Але навіть за тих, хто таки відважується навідатися на холодну зустріч до столичних гастролерів, часом стає страшно. Бо ніхто не знає, що за публіка збирається, чи немає серед присутніх людей, здатних спровокувати агресію… Некеровані спалахи насильства, до речі, вже відбувалися фактично в усіх містах, де встигли побувати непрохані гості. В результаті ці горе-політики намагаються зняти з себе будь-яку відповідальність, а всі гріхи – перекласти на когось іншого. Проте найбільший гріх вчиняють самі Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок і Віталій Кличко: намагаються вести людей до мети, в яку самі особисто вже давно не вірять. Їх цікавить не добробут та спокій народу, а посади та статки…
Максим Давидюк