«Глибокі корені» збочення

Живучи в демократичному суспільстві, ми можемо бачити просування політики подвійних стандартів в різноманітних сферах суспільного життя. Особливо вітчизняні інтелектуали полюбляють бавитися з віртуальними поняттями, такими як «свобода слова». В плані особистих поглядів на сімейні цінності, є великий ризик бути підданим остракізму за публічне осудження пропаганди збочення. Натомість, прибічники цих самих збочень перебувають в дуже зручному становищі. Вони прикриваються своїми правами і свободами при будь якій загрозі, як страус ховає голову в пісок. Особливо оригінальним виправданням є твердження про те, що вибір статі свого коханця є виключно особистою справою і нікому більше в ті зв’язки пхатись не треба.


Мені абсолютно не цікаві перипетії взаємин окремо узятих мужеложців, але звернутись до цієї теми надихнула та сама глибоко несправедлива політика подвійних стандартів. У ЗМІ спостерігається разюче викривлення у зображенні образу збоченця. З екрану нам ненав’язливо пропагують, що бути гомосеком може будь хто, навіть фрезерувальник. Від низькопробних гумористів сумнівного походження ми дізнаємося, що бути збоченцем – це не бути психічно хворим, а прикольна, та зовсім не соромна модна фішка. На незгідного з таким положенням речей, моментально вішається клеймо гомофоба, ніби то він відчуває страх перед незнайомим явищем.

З оглядом на все вище сказане, особисто я відчуваю деяке занепокоєння. Але не щодо своєї персони, а щодо (як би це банально не звучало) майбутнього країни. Не секрет, що цілеспрямована політика впровадження статевих збочень є дієвим фактором у стримуванні темпу народжуваності. Цілком логічною і доречною є вона у країнах Азії. Так, наприклад, Таїланд займає перше місце у світі по кількості операцій зі зміни статі. Але в Україні, населення котрої гине у нерівній боротьбі зі шкідливими звичками, заяви про трансгендерні права звучать взагалі як знущання. Тому цей нарис присвячено розвінчанню одного з міфів, що гуляють інформаційним простором. Стосується він твердження, що трансгендерні суспільства мають глибокі історичні корені.

Мається на увазі стереотип зображення античного суспільства, як такого, що перманентно заохочувало гомосексуалізм на державному рівні. Вказана теорія ґрунтується на двох положеннях – на систематичному розтлінні спартанських хлопчиків їх вихователями та на культивуванні кріпкої «чоловічої дружби» серед вояків Священного загону з Фів. У мене завжди було двояке ставлення до античної культури. Адже стародавні греки були без перебільшення геніальним народом. За дві тисячі років до індустріальної революції, їх вчені винайшли паровий двигун та хірургічні інструменти, аналогічні сучасним. Їх мислителі змалювали геліоцентричну картину світу та ідеальну громадянську державу. Їх митці залишили по собі чудові твори, що є джерелом натхнення до сьогодні. Тому, природно, виникав подив, як розбещені гедоністи могли висувати гасла «В здоровому тілі – здоровий дух», а жінкоподібні створіння могли бути неперевершеними воїнами свого часу? Але розглянемо по порядку.

По перше, теорія про спартанських хлопчиків. Відомо, що досягши семирічного віку, всі сини повноправних громадян Спарти в обов’язковому порядку направлялись до військового інтернату, де проходили курс навчання. Він складався з викладання вільних наук, творчого та військового мистецтва. За кожним хлопчиком закріплювався наставник, що був за нього відповідальним. Здається все цілком здорово, звідки ж твердження про те що наставники жили зі своїми підлеглими статевим життям? В старогрецький мові словосполучення «вихователь та вихованець» звучить як «ерастіс кай еромен». З ім’ям бога Ерота ці слова не мають абсолютно ніякого зв’язку, адже походять від різних коренів. Традиція вважати спартанців збоченцями відносно пізня. І відноситься її початок вже до римського часу. В 195 р. до н. е. Спарту, зусиллями римських та афінських військ, було силоміць включено до Ахейського союзу, а 146 р. до н. е. – до Римської імпрерії. Звичайно, що після завоювання в першу чергу було скасовано закони Лікурга та, разом з цим, систему виховання молоді в інтернатах. Їх опорочення в очах нових підданих Риму стало цілком логічним пропагандистським ходом. Вже у І ст. н. е. у Плутарха викликала подив думка, яким чином могли виховуватись воїни та громадяни в умовах розбещення. А у ХХ сторіччі цей популізм підняли на свої штандарти носаті захисники нещасних меншин

Чому тоді, керуючись такою логікою, не виголосити, що середньовічні посади майстра і підмайстра, хорунжого і підхорунжого також несуть інтимне навантаження? Але ж маючі потрібні психічні порушення, можна спрямувати політ фантазії в потрібне русло і виголосити, що приставка «під» у середньовіччі наголошвала на обставинах статевого життя між представниками різних верств. Чи наше сприйняття поки ще не готове прийняти подібну нісенітницю?

Наступним аргументом «за» наявність інтимних зв’язків серед давньогрецьких воїнів є історія про так званий Фіванський Священний загін. В цьому випадку ми також маєво справу з історіографічним міфом, що утворився за принципом поламаного телефону. Тому потрібно зайти здалеку. На 379 р. до н. е., тобто на час створення Священного загону, історія Греції являла собою ряд перманентних сутичок між нетривкими союзами полісів. Греко-перські війни давно відійшли в минуле, тож основну увагу було приділено поділу сфер впливу в Східному Середземномор’ї. Під час формування війська з представників декількох полісів, відбірних фіванських воїнів ставили, як правило в першу шеренгу. Але 375 р. до н. е., під час битви при Тегірах між Беотійським союзом та Спартою, триста елітних воїнів Фів було сформовано в ударну групу, замість того, щоб бути розпорошеними по фронту. В подальшому, ця тактика себе виправдала, але, здавалося б, невинна фраза «використовувати загін як єдине ціле», породила нездорові асоціації. Джерелом стало вже знайоме словосполучення «ерастіс кай еромен». Виявилось, що «прикрити спину» означає дещо інше, ніж ми звикли собі уявляти, а острах осоромитись в бою перед наставником притаманний полюбовникам, а не побратимам.

Отже, коли Плутарх у І ст. н. е. описував Священний загін, він переказував версію про інтимні взаємини між соратниками як абсурдну історію. А вже його наступники, такі як Афіней (ІІІ ст. н. е.), запозичивши цей сюжет, вже не сумнівались у можливості існування збочень всередині загону. А в сучасній науково-популярній літературі навіть можна зустріти безпідставне твердження, що покровителем загону був Ерот.

Таким чином, ми бачимо, що перші писемні свідоцтва, в яких приводяться трансгендернні втіхи фіванців та спартанців, віддалені від описуємих подій принаймні на чотириста років. З часом, численні митці писали незліченні «Історії» та «Життєописи». Не особливо напружуючись, переписували один у одного факти, що не проходили перевірки. Адже особливістю обивательського суспільства є благоговійна віра в написане слово. Факти викривлялись з кожною копією, з кожною новою компіляцією.

Чому? В цьому випадку треба охарактеризувати культурне становище, в котрому створювались подібні роботи. Вони були написані мешканцями Римської імперії , яка у ІІ-ІІІ ст. вже являла собою роздуту етнічну химеру. Тогочасна еліта загрузла у безкінечних діонісіях та оргіях. Розбещене різношерсте населення імперії вже не мало нічого спільного з вільними громадянами Римської республіки. Тому, певно, шукали виправдання власної ницості у створених самотужки історичних міфах.

Натомість, як приклад розбіжності у поглядах мешканців республіки та імперії, можна привести постать Гая Марія, котрого сучасники називали третім засновником Риму. Саме він створив чудову військову машину Риму, укомплектовану професійними солдатами. В республіканській армії педерастія була заборонено під страхом смертної кари. Це факт, який римляни обґрунтовували метою суворої підтримки дисципліни. Під час походу не германців 102 р. до н. е., в таборі Марія стався інцидент, коли рядовий солдат убив консульського племінника через залицяння. Солдата не тільки не покарали, але і нагородили дубовим вінком за врятування честі своєї особи, честі легіону і сім’ї консула.

Звичайно, що в наш час честь жодною мірою не пропагується. Натомість, знищення сім’ї, як основної складової Нації, йде повним ходом. Логічно, що той, хто сприяє цьому, є ворогом Нації. В зв’язку з цим, Володимир Мономах, наприклад, в своїх «Поученнях» радив продавати збоченців у рабство половцям, таким чином позбавляючись від генетичного біосміття.
Dr.Schultz