Всеволод Грабчев: «Щастя - коли тебе шанують і не соромно дивитись людям в очі»

Всеволода Леонідовича Грабчева знають та поважають багато волинян.

Роботі на керівних посадах у виконавчих органах влади в Маневицькому та Ківерцівському районах він віддав значну частину свого життя. Працював і у обласній владі помічником першого заступника голови ОДА, а потім - радником голови.

Пізніше Всеволод Грабчев долучився до команди фонду "Волинська родина" імені Ігоря Єремеєва, де й працює донині.

Друзі та колеги кажуть, що це людина невичерпної сили та енергії, яка демонструє яскравий приклад чесного та шанобливого ставлення до людей. І додають: в нього потрібно вчитися гуманності, а поради Всеволода Леонідовича завжди стають в нагоді.

Сьогодні, 21 вересня, Всеволод Грабчев відзначає 80-річчя і ми не оминули нагоди, щоб розповісти про таку цікаву та неординарну особистість. Розпочали розмову з вітання та запитання про секрет довголіття.

**********

- Перш за все це моє коріння. В мене мама з Київщини, з селянського роду. Тато з Запоріжжя, козацького роду. Вони були енергійними, активними.

Ми росли в складних умовах. Нас було 5 дітей, батьки та дідусь з бабусею у простій селянській хаті. Але батько нас завжди вчив, що все буде добре, що все переживемо.

Особливо важко було в роки Другої світової війни. Не було що їсти, скрута була по всюди. А згодом мій тато пішов у партизани і мама залишилася з дітьми в селі. Німці хотіли її розстріляти, але добрі люди допомогли втекти.

Важко було й в школі, але саме там вчитель історії, у нього було прізвище Карант, випускник університету імені Тараса Шевченка, розвинув у нас захоплення волейболом. І зі школи я грав аж до 28 років у різних командах, будучи кандидатом у майстри спорту. А потім завжди старався у вихідні пограти з іншими любителями.

Також займався лижним спортом, настільним тенісом і легкою атлетикою.



- Тобто важкі роки та спорт загартували Вас?

- А ще постійний режим. І зараз я щоранку роблю зарядку. За будь-яких умов я мушу зробити зарядку. Вона не така інтенсивна, як колись, без пробіжок і тих навантажень, але 10-15 хвилин я роблю.

- А шкідливі звички?

- Я курив два рази за компанію, хизуючись, при дівчатах, коли був холостяком. Мені не сподобалося і ніколи не курив. Та й не тягнуло.

З алкоголем. Міг випити під час застілля з великої нагоди, але останні роки не п'ю, бережу здоров'я.

- Який у вас розпорядок дня?

- Зарядка та молитва. Я прокидаюся в 6-6:30. В вихідні дні, коли знаю, що менша напруга - в 7:00. Навіть якщо я знаю, що день вільний, то організм уже виробив такий механізм. Далі сніданок, а снідати я себе змушую завжди. Бо в попередній роботі обідати не завжди вдавалося.

А вечеря вчасно. Дружина моя після 19:00 не їсть, тому я стараюся до того часу, якщо є можливість. На голодний шлунок не звик лягати до сну, хоча це не завжди правильно.

Вдень я не любив спати і не люблю. Я краще пройдуся до людей, до парку. В дружини – проблеми зі здоров'ям, тому вона не завжди може мене підтримати останнім часом, але на загальнодержавні релігійна свята йдемо в місто до людей, до храму.

- Якими були Ваші батьки?

- Вони весь час у труді були. Батько, Леонід Петрович, вчителював в школі, а потім працював у районному відділі освіти. Коли захворів, то пішов у колгосп. За два роки зробив з закинутої пасіки 100 сімей і колгосп отримав прибуток.

Його дуже любили селяни. Пам'ятаю, як міняли паспорти, а він мав німецький трофейний фотоапарат, і всі в селі йшли до нього фотографуватися на паспорти. Він був майстер на всі руки, чого про себе не можу сказати (посміхається, - авт.).

До нього пів села йшло, щоб зробити столярку на будівництво. Робив довго, але якісно. Грошей з людей не брав, бо знав, що в них скрута.

Моя мама, Ольга Силівна, сільська вчителька, теж була постійно в праці. Пам'ятаю, як в 1994 році відчув сум і поїхав до батьків у гості. Мама питає: "Що сталося? Чому приїхав без попередження?" Я відповів, що провідати, а через два тижні мама померла.

- Чим займаються Ваші діти? І хто ще сьогодні в складі родини Грабчевих?

- Мій син Сергій багато років працював у прикордонній службі.

Ще в школі займався самбо, карате. І, до речі, це йому допомогло, можливо, й не один раз. Він приїхав до нас у гості. Ми розмовляли з ним на нинішній вулиці Степана Бандери і я бачу, що до нас підходять четверо хуліганів і один підсів, а другий збирався штовхати. Я гукнув до сина і той швидко зреагував. За 2-3 прийоми їх нейтралізував.



Він служив у Прибалтиці в Лієпаї. Служив на сторожову кораблі. Був оглядовій групі, яка перевіряла підозрілих осіб та їхні речі. Після розпаду СРСР латвійці пропонували керувати прикордонним кораблем, але він відмовився, бо хотів у Україну. Перевівся в Одесу. Однак довго на службі не залишився. Коли почалася приватизація і його хотіли втягнути в схему з розпродажем майна прикордонників, відмовився і подав рапорт, хоча й залишалося 1,5 року до пільгової пенсії. До речі, його дружина й досі служить у прикордонних військах.

Їхній син закінчив Одеську юридичну академію. Теж пішов у прикордонники, старший лейтенант. Попри ситуацію в країні та юридичну освіту, залишається на службі і каже, що державу треба захищати і не полишив службу. Я дуже ним горджуся. До речі, 1,5 року тому в нього народився син, тож я став прадідусем.

Моя донька працює сьогодні в Ківерцівському районному Центрі зайнятості. За спеціальністю фінансист. Вона заступник начальника відділу. Її ж донька, моя онука, отримала спеціальність психолога в Острозькій академії. З чоловіком нині мешкає в Києві.

- Скільки років Ви одружені?

- 53 роки. У нас було золоте весілля 3 роки тому і ми його не зуміли відзначити як годиться, бо напередодні трагічно загинув наш зять.

- Не усі шлюби тримаються так довго, у чому секрет?

- Це більше заслуга дружини. Вона дуже терпляча. В мене була така робота, що я приходив пізно. Спочатку вона ревнувала, а потім ми почали працювати разом. Вона в управлінні сільського господарства, а я був начальником. То вона побачила цю роботу.

Але лише завдячуючи їй, її терпінню, мудрості наш шлюб був і залишається щасливим.

Іноді було таке, що я б на її місці вже й не знаю, що й зробив. А вона по-мудрому сказала: "Сім’я, діти". А вже потім коли діти подорослішали, то для мене таким стимулом було: "А що про мене скажуть діти".

І я повинен сказати, що в мене хороші діти, невістка, онуки, які вміють цінити людські почуття, та вміють співпереживати, і вміють шанувати людей, а це дуже важливо. Це мене так привчили батьки та життя.



- З ким з відомих волинян довелося працювати? Якими вони запам'яталися?

- Це перш за все Володимир Романович Воробей та Борис Миколайович Свенцицький, які в 70-х і 80-х керували органами виконавчої влади в області.

Під час роботи у Ківерцівському та Маневицькому районах пощастило із керівниками. Іван Васильович Пустюльга був дуже спокійний та витриманий, дуже порядний. Він нас вчив, що треба завжди цінувати людей. Навіть най критичніша ситуація, вже коли до суду треба віддавати, він казав, щоб ми шукали, як спасти людину.



Друга людина - це Євген Іванович Кирильчук, який керував у Ківерцівському районі і багато разів обирався до Верховної Ради. Він був вимогливий і до себе, і до нас. Не було легко з ним працювати.

З Віталієм Миколайовичем Зарембою пропрацював 8 років в обласній державній адміністрації. Його довіра, вимогливість вимагали добросовісноті та чесності, фальші він не допускав. Стежу за його успіхами на посаді керівника сільгосппідприємства "Романів".

Закінчив радник голови Волинської ОДА Бориса Петровича Клімчука. Саме він ще в 1990-х познайомив мене з Ігорем Мироновичем Єремеєвим.

- Як Вам працювалося з Ігорем Єремеєвим? Якою людиною він був?

- Я працював під час виборчої кампанії в штабі Ігоря Мироновича в 2002 році.

Вибори ми ті виграли. Моя робота була така - аналіз статистики, вузьких місць в економіці. Ігор Миронович високо оцінив результати і запропонував перейти на роботу у фонд «Волинська родина».

Ігор Єремеєв був особливою людино. Він коли вітався з людиною, то завжди дивився в вічі. Мене завжди дивувала його пам'ять, він пам'ятав все: де, про що й з ким говорив.

Дивувала його можливість знайти підхід до кожної людини. Це не кожному вдається. Він от коли починав говорити, дивився зразу в очі і тебе відчував. І ти відчував, що він тебе пронизує. Я був старшим за нього вдвічі, а відчував, що він мене читає, бачить.

Пам'ятаю, як під час кавування я запитав: "Ігор Миронович, розкажіть, як ви такий молодий і вже досягли таких результатів". А він каже : "Всеволод Леонідович, це пекельна робота, я не спав ночами, я переживав. Все було - на нас наїжджали, зникав наш товар, але ми вірили в те, що ми можемо, і ця впевненість в роботі давала нам можливість працювати сміло і нікого не боятися".

Він неначе заряджав нас своєю енергією. І не був пихатим. Пригадую поїздку до монастиря в село Старий Чорторийськ взимку. Наше авто застрягло на засніженій дорозі і Ігор Миронович вийшов зі свого позашляховика та допомагав виштовхати авто.

От сьогодні один народний депутат хвалиться – 9 мільйонів дали на округ з бюджету. А в нас за 2014 рік було 25 мільйонів гривень на загальний розвиток округу, від якого обирався Ігор Миронович, та 9 мільйонів на боротьбу з підтопленням, інші бюджетні асигнування - загалом на 50 мільйонів гривень із бюджетом.

В зону АТО разом з групою "Воля народу" тільки за рік на 45 мільйонів власних коштів передали обладнання, техніки, обмундирування. Разом зі Степаном Петровичем Івахівим вони вдвох зуміли залучити ці гроші.

Сьогодні добрі справи Ігоря Єремеєва намагаємося продовжувати. Дуже багато зусиль, сил в це вкладає голова наглядової ради фонду Олена Петрівна Палагута, яка була його помічницею під час обох виборчих кампаній. Він дуже довіряв їй через її професійні якості, як політтехнолога, менеджера та навіть іміджмейкера. Абсолютно довіряв їй навіть у найкритичніших ситуаціях.

Мені здається, що життєвим кредо Ігоря Мироновича було допомагати людям. Він старався ніколи не відмовляти. У Ківерцях якось до нього підійшла жінка та попросила допомоги в спорудженні храму, і він віддав усі гроші, які мав з собою. Та й далі допомагав у цій справі та тримав на контролі. Був дуже співчутливий і не міг відмовити людям, які йшли з щирим проханням.

Ігор Єремеєв - неординарна людина. Таких історія народжує не дуже часто. І це втрата не тільки для людей, які працювали з ним, а це і Україна втратила.

Ми робимо все можливе, аби його добре ім'я довго пам'ятали. І щоб вчилися в нього не лише бізнесу, але й вчилися шукати спільні речі, які об'єднують.

- Ви довго працюєте у фонді "Волинська родина" імені Ігоря Єремеєва. Які добрі справи запам'яталися найдужче?

Назавжди запам’ятав новорічні подарунки, допомогу дитячим садкам. Ігор Єремеєв сам їздив у десятки дитячих садків. Комп'ютеризація шкіл, заміна вікон на енергоощадні, будівництво спортивних і дитячих майданчиків, допомога закладам освіти, медицини, культури. Лікування та оздоровлення дітей. Підтримка творчої молоді. Все це робилося з душею. Людська дяка та повага завжди за це були щирими.

Також допомога воїнам АТО. Було й таке, що вночі грузили генератори, тепловізори, прилади нічного бачення, які передавали на передову. З тисячі комплектів форми, спальних мішків, берців, карематів для воїнів. Ігор Миронович з Степаном Петровичем Івахівим вважали своїм святим обов'язком бувати в зоні АТО. Саме вони започаткували акцію "Збережи життя солдату".



- Щоб ви побажали українській молоді?

- Вчитися і вірити у те, що буде у державі краще. І життя буде краще. І робити в міру своїх сил, щоб усе було краще. Не вірити політиканам, які тільки критикують усе і бачать усе погане. Оптиміст завжди шукає позитив і допомагає доносити його до людей.

- В чому щастя?

Щастя в сім'ї. В тому, щоб кожен день з спілкуватися з дружиною, дітьми, внуками. Щастя в тому, що люди тебе шанують і коли ти зустрічаєшся з ними, то не соромно дивитися в очі. Щастя в тому, що на роботі, і можеш щось робити. Щастя те, що Бог дає життя.

- Дякую Вам за цікаву розмову.

Від редакції Інформаційного агентства ВолиньPost вітаємо ювіляра та бажаємо радості, добра, сімейного затишку, втіхи від дітей, онуків, правнука. Хай джерело людської вдячності за Вашу турботу ніколи не вичерпується, а Всевишній дарує здоров'я та сили.



Розмовляв Анатолій КОТЛЮК
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!