Волинський військовий розповів про пекло Іловайська

Наприкінці серпня 2014 року на Донбасі трапилася найбільша трагедія за час АТО – Іловайський котел.

Спогадами про ті страшні події поділився волинянин Святослав Кравчук, - повідомляє Район. Рожище.

Чоловік провів своє дитинство та юність у рідному селі Кременець. Одразу після закінчення школи Святослава призвали на строкову службу, це був 2007 рік. Служив у селі Дівички Київської області у другому батальйоні мінометної батареї.

Після служби повернувся додому, будував плани на подальше життя. Але 7 квітня 2014 року йому принесли повістку.

Зранку Святослав і ще кілька чоловіків дуже швидко пройшли медогляд. «Один з хлопців навіть цигарку не встиг докурити, як медогляд усім підписали», – зауважує боєць.

Завезли хлопців спочатку у Володимир-Волинський, де вони проходили навчання майже тиждень, потім на рівненський полігон, де чоловіки вже понад місяць здобували військові навички.

Після Рівного військовослужбовців «перекинули» на Широколанівський військовий полігон, що розташований у Миколаївській області. Ось так от перевернулося життя Святослава буквально за два місяці. Чоловік, до речі, потрапив до 51 ОМБр.

Після навчання третій батальйон мінометної батареї відправили у село Варварівку Луганської області.

«Тижнів два було все нормально, цікаво. А потім перший обстріл, і всі зрозуміли, що це не так вже й весело», – зазначив співрозмовник.

Через півтора місяці бійців передислокували у село Новокатеринівку, що на Донеччині. Святослав зауважує, що там вже було «веселіше»: обстрілювали раз-два на день. Тоді село Дзеркальне, і чим далі тим «цікавішим» ставало життя. Спокою військові майже не відчували.

«21 серпня розвідники сказали нам, що вже є російська техніка на території України, і ми мали відступити назад, щоб не втрапити в оточення, але нам сказали тримати кругову оборону», – поділився Святослав Савчук.

Атовець розповів, що 24 серпня, на День Незалежності України, зранку вони починали смажити шашлик.

«Це ми вже були в котлі. Ми були в середині, а сепаратисти ставили свої блокпости навколо нас. Їздили вони з білими прапорами. 25 серпня я їх особисто бачив. І цього ж числа вночі ми групою вирішили спробувати вийти з цього кільця до Многопілля, туди, де стояли наші. Та сили були марні. 26 серпня ми дізналися, що основну кількість нашого батальйону взяли в полон. А 29-го взяли й нас… Я розумів, що нас могли розстріляти, а те, що могли взяти в полон, то навіть і в думках не було», – розповів Святослав.

Він зазначив, що бійці намагалися різними способами вибратися з оточення.

Одного разу вони присіли відпочити, адже вже втомилися вибиратися з цього пекла, і до них спокійно підійшов чоловік і сказав: «Хлопци, хватит бегать».

«Якщо знайшли на городі якісь помідори, чи капусту, то це було за щастя. Воду пили з калюж», – зауважив співрозмовник.

Як потрапили до полону, то дали їсти – один сухий пайок на всіх. Потім усіх пов’язали, забирали все, що мали при собі, та одразу били.

«Тоді нас передали ДНРівцям: посадили в машину і зупиняли на кожному блокпості, і всі, 30–70 чоловік, «віталися» з нами, тобто, били. Нас викидали з машини, дубасили просто на асфальті, а потім знову закидали в авто, везли на інший блокпост, де знову повторювалося те саме. Але обличчя вони не пошкоджували, руки не ламали, бо був такий наказ, а вже хто той наказ віддавав, то я не знаю. Для них основне було, щоб обличчя були нормальними», – розказав Святослав Савчук.

Коли переїхали третій пост, українських солдатів завели в СІЗО у селі Сніжне і кинули, як собак, у вольєр, бо більше ніде не було місця. Давали поїсти якусь кашу і хліб.

Перших два тижні нічого не робили, бо були побиті, а потім виводили на дороги й примушували замітати щось, прибирати. Але це не була їхня основна ціль. Хлопців виводили на дороги для публічних висміювань та принижень.

«Хтось міг йти та палкою нас вдарити. Обзивали нас загарбниками, запитували, чому ми сюди приїхали, що нам треба. А ми в той час мали дивитися на них, бо звертається якась людина до нас. Також місцеві знімали нас на відео. Але ми старалися пропускати в основному все крізь вуха. Нас як брали в полон, то я вже не надіявся, що попаду додому, думав, що в посадці чи в болоті якомусь можуть викинути нас», – каже Савчук.

У полоні чоловік пробув чотири місяці. І після цього пекла двох військовополонених (Святослава та іншого полоненого Юрія) виміняв священик із Києво-Печерської лаври Сергій Ющик.

«Я до останнього не вірив, що їду додому. Як нас уже обміняли, то отець Сергій купив нам поїсти й попити. Їжі купив як то не на двох людей, а на десятьох. Та навіть після цього я ще не вірив, що на волі», – зазначив військовий.

Священик привіз бійців до Києва, де вони привели себе в порядок. До Святослава приїхала мама і майбутня дружина Аліна. Вони були щасливі цій зустрічі, емоцій не могли передати словами. Святослав Савчук повернувся з полону додому 31 грудня 2014 року, в новорічну ніч. Це було, дійсно, свято для всієї родини Савчуків.

Святослав зізнається, що повернувшись додому довелося пролікуватися в шпиталі, адже зазнав не лише фізичної, а й психологічної травми. Йому ще й досі сняться страшні кошмарні сни війни на сході.

Святослав розповідає, що дружина Аліна і мама дуже підтримували його тоді, коли чоловік перебував у полоні. За що він їм дуже вдячний. Зараз Святослав виховує з дружиною сина Іллю.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!