Пам’ять про Волинську трагедію: одна людина замінила цілий інститут

Пам‘ять про Волинську трагедію стала сенсом життя одного із її свідків – Ярослава Царука. Йому було лише десять років, коли озброєний польський загін серед ночі напав на його рідне село Заболоття. Родині Царуків тоді пощастило, однак їхні сусіди не встигли врятуватися.

Про це йдеться в фільмі «Волинська трагедія» проекту «Історична правда» з Вахтангом Кіпіані», - передає IA ZIK.

«Ми вилізли через вікно і втекли на другий куток села. Там перебули до ранку, а потім повернулись. Я побіг подивитись до хати сусідів, і побачив, як лежали обгорілі тіла. Я ніколи не бачив нічого схожого», – пригадує Ярослав Царук.

Цей напад був уже не першим, а наступний міг повторитися будь-якої миті. Селяни шукали прихистку у сусідніх безпечніших селах.

«Ми втекли в село Новини, і пробули там цілу осінь і зиму – аж до літа 44-го», – розповідає Царук.

Напади на українців здійснювали озброєні загони із села Білин. Саме там базувався осередок 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової.

«Ця дивізія була створена не для боротьби із німцями, а щоб вигнати українців. Вибити нас з цих земель», – переконаний Царук.

Приклад села Заболоття не є винятком. Масові вбивства на Волині відбувалися повсюдно.

«У Микитичах було вбито 36 українців, Коритниця – 48 українців і дві полячки, Полум’яне – 5 поляків, 26 українців», – зазначив Ярослав Царук.

Однак навіть у розпал конфлікту між українським та польським підпіллям тривали перемовини. Український бік представляв член Проводу ОУН Михайло Степаняк.

«За його словами, вони ставили полякам одну умову: визнати, що Західна Україна – це українська держава і після війни не війни поширювати на неї свої впливи. І на цьому вони застопорилися. Степаняк навіть хотів видати листівку в якій закликати не вбивати поляків, але Шухевич заборонив йому це робити», – розповідає історик Андрій Усач.

Тож дипломатичні спроби завершилися невдачею. Насилля з обох боків наростало. Нерідко такі дії називались «відплатними акціями». Мовляв, це ворог почав першим, а ми лише віддаємо борг.

Минуло майже півстоліття, аж поки свідки страшних подій на Волині змогли знову про них заговорити. Зокрема Ярослав Царук першим в Україні наважився записати спогади мешканців волинських сіл. Чоловік пригадує, як нелегко це давалося, адже люди боялися навіть згадувати про ті події. Та починаючи із 1989-го Царук долав на велосипеді близько трьох тисяч кілометрів щороку. За 25 років відвідав сотні сіл та записав томи свідчень. За відсутності державних програм один чоловік замінив собою цілий науковий інститут.

Навколо Волинської трагедії гострі баталії не вщухають і донині. Поки не вдається досягнути порозуміння ані науковцям, ані політикам по обидва боки кордону. Тож, на жаль, невідомо, чи стане коли-небудь Волинська трагедія спільною для обох народів, чи так і залишиться для кожного своєю.



Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!