Луцький хірург під кулями пооперував 300 бійців

Для лікаря-хірурга, начальника відділення хірургії Луцького гарнізонного військового госпіталю Андрія Кострубського воїни – не просто пацієнти. Вони його товариші, з якими не раз ділив і труднощі військового життя, і радощі справжньої дружби.

Про це йдеться в матеріалі Ярослави Тимощук на шпальтах часопису «Сім’я і дім», - пише Район. Луцьк.

У зону бойових дій лікар вирушив в один із найгарячіших періодів війни, влітку 2014 року, у складі тодішньої 51-ї бригади. Про те, що медикам госпіталю слід рушати в АТО, сповістила тривожна телеграма: розстріляли бійців під Волновахою.

«Командування побачило, що Луцький військовий госпіталь прислав кваліфікованих спеціалістів, тож нам забезпечили гарні умови для розташування. Спочатку ставлення до медичних підрозділів було прохолодним: їх вважали не надто потрібними в зоні АТО. Коли ж привезли перших поранених – закривавлених, розгублених, усі зрозуміли, наскільки тут необхідні медики», - каже Кострубський.

У польових умовах він наново опановував багато чого, адже деякі уміння обмежувалися теорією з підручників або тренуваннями на манекенах. У бригаді був лікар-анестезіолог вищої категорії, який пройшов війну в Афганістані. Він допомагав орієнтуватися в тій плутанині, що спершу панувала у госпіталі.

Ще під час від’їзду він спланував, що буде потрібно на місці. Госпіталь дав багато ліків, лише сильного знеболювального не вистачало – тоді зв’язувалися зі штабним керівництвом й отримували необхідні препарати.

Згодом госпітальна бригада доповіла командуванню, що розширює свої повноваження. Так налагодили евакуацію з блокпостів. Відтоді робота стала оперативнішою: на ближньому блокпості поранений не затримувався довше 10 хвилин, на дальньому – максимум 15.

Якось медики транспортували пораненого в шию (куля зайшла в лопатку й вийшла через шию, зачепивши сонну артерію). Водій, який віз цього чоловіка, наклав стиснену пов’язку, уклав потерпілого із піднятими догори ногами, щоб залишки крові дійшли до серця. Тобто першу допомогу в цьому складному випадку чоловік надав правильно – усі були натреновані.

«За даними облікового журналу, ми з колегами прооперували в автомобілі 289 поранених. Пам’ятаю історію кожного бійця, з багатьма досі підтримую стосунки. А хлопців із 51-ї бригади я на той час знав уже 10 років, оскільки в мирний час проводив медичні огляди, спілкувався з їх сім’ями. Тому не вагаючись вирішив, що маю бути поруч із ними на війні, бо ж як потім дивитися їм в очі? Це – по-перше. А по-друге, хто, як не ми? Я вибрав військову, а не цивільну медицину, тож маю бути вірним своєму вибору до кінця», - зазначив лікар.

Бригада почала заїжджати в лікарні, у селищі Старобешевому активно співпрацювали з тамтешніми медиками. Якщо раніше, в Маріуполі, щоб довезти пораненого до районної лікарні, змушені були відправляти з ним взвод охорони або ж надавати допомогу просто в автомобілі, то згодом ситуація поліпшилася: військові лікарі почали працювати в лікарнях, ближчих до передової.

Траплялося, Андрій рятував бійців і з «тієї сторони», бо для лікаря кожна людина є передусім пацієнтом, і він зобов’язаний допомогти.

Андрій і сам свого часу пережив поранення: опинився в епіцентрі обстрілу поблизу села Степного. Потрапив до госпіталю, місяць проходив реабілітацію. А потім 51-шу бригаду розформували, тому залишився вдома. Нині військовий лікар допомагає демобілізованим ставати на ноги, а влітку знову планує їхати на Схід.

«Адаптуватися в мирному житті можна лише завдяки підтримці рідних – у мене дружина, діти, велика родина. Приємно було повернутися й побачити, що всі тут нормально живуть, діти ходять до садочків і шкіл, люди відвідують театри, грають у футбол… Заради спокою тут варто було побувати там», – стверджує Андрій Кострубський.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!