«Москалі два дні вантажівкою вивозили трупи своїх із лісу», - повстанець про бій на Волині

Воїн Української повстанської армії Іван Сич, який 10 років провів у польських таборах, розповів про свій перший бій, який відбувся на Іваничівщині.

Про це пише Gazeta.ua

«У серпні 1944 року «Роман» зачитав наказ, що приєнуємося до куреня «Юрченка» і підемо на Волинь. У документі зазначалося поводитися дисципліновано, із місцевими жителями – ввічливо й культурно. За непослух винних каратимуть розстрілом. Усі отримали пайок – ковбасу, солене сало й черствий хліб.

Курінь формувався в Городиловичівському лісі неподалік Західного Бугу. До нього входили три сотні: "Романа", "Юнака" і "Брили". У моїй було 196 стрільців, чотири санітари, лікар, фельдшер, командир і його заступник. ¬Казали, що курінь має разом десь 1200 осіб. Ще сюди входили окремі стрільці з сотень "Дуди", "Ягоди" й "Лиса".

Курінь через Буг пішов на Волинь. У лісах між селами Іваничі, Перетоки, Самоволя, Порицьк мали перший бій із москалями. 31 серпня зранку почулися постріли. Підійшли до краю лісу. Через зв'язок передали підпускати ворога якомога ближче. І ось москалі вже метрів за 70. Ураз відкрили вогонь. У них зчинився лемент. Падали вбиті. Деякі втікали.

Отримали наказ ховатися в лісі. За мить те місце, де ми були, обстріляли мінометами. Москалі лізли на нас і палили з автоматів. Вели наступ улюбленим методом напролом – "Впєрьо-од!", "Ура-а-а!" Пообіді ініціативу бою перебрали ми. Вороги відступили. Але з повітря облили нафтою ліс і підпалили. Ще ніколи не чув, щоб так горіло живе дерево. Накинув на голову кабат (піджак. – Країна). З усіх сторін пекло вогнем. Притиснув до себе кріс і наосліп біг навмання, почало паморочитися в голові. Знепритомнів. Але упав так, що півтіла з головою лягло на траву, де не було вогню. Ковтнув чистого повітря і прийшов до себе. Виліз на галявину, де не горіло. Раптом ззаду почув крик. То горів мій друг. Я накинув на голову кабат і намацав його у вогні й виволік на траву. Удвох побігли за своїми.

Зайняли нове становище. Відбивали нову атаку. Біля мене втиснулася санітарка. Я накричав на неї, що їй тут нічого робити. За мить бачу, її рука відкинулася, а голова лежить на автоматі. "Миколай, ворог санітарку вбив!" – гукнув я. У цей момент дали наказ рушати до атаки. Миколая опанувала така лють, що погнався вперед і довгими кулеметними серіями почав косити ворогів.

Вже було темно – як вигнали москалів із лісу на поле. Вони розбіглися. А ми зайняли найближче село. Більше доби нічого не їли й не пили. У селі припали до криниць. Та вода нас повалила – одразу знесилилися і лягли спочивати. Як потім довідалися, близько 200 наших загинуло в тому бою. Сотні почали сходитися. Жінки несли їсти, що могли – молоко сире, кисле, капусту, картоплю, огірки, сир, яйця.

Отримали наказ рушати до чорного лісу. Набоїв було мало. Команда: вести лише прицільний бій. За 3 години з нашого боку один за одним почали замовкати кулемети й автомати. Командир зрозумів: далі вести бій нічим і дав наказ кулеметникам і автоматникам вицофуватися (виходити. – Країна) з бою. А крісовикам – стримувати москалів. Надалі всім – партизанською тактикою відірватися від ворога, зникнути в терені й малими групами відходити на захід. Мала прийти допомога, але її не було. Як виявилося потім, курінний Юрченко зрадив нас.

Вертаючись, 24 людини зібралися на зарослих лозою луках. Перемучені, з потрісканими на ногах мозолями, одразу заснули. Розбудив голос жінки. Привіталася, зняла з плечей тлумак, і по траві покотилися буханці хліба. Вона роздала по буханцю на чотирьох. Решту замотала у тлумак, закинула на плечі і сказала: "Піду. Може, ще надибаю нещасних наших хлопців". Дорогою заходили у різні хати. Люди нас годували, мили. Сказали, що москалі два дні вантажівкою вивозили трупи своїх із лісу».

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!