Як на Волині надають паліативну допомогу

На Волині відчутно не вистачає аптек, які мають ліцензію на торгівлю сильним знеболювальним.

Про це пише Іванна Рудишин на шпальтах Волинського інформаційного порталу.

За даними сайту StopБіль, в Україні діє трохи більше тридцяти хоспісів. А аптеки, які мають ліцензію на сильне знеболювальне, є в кожній області. Відчутно не вистачає їх лише в Криму, на Волині і в Кіровоградській області.

Доволі гостро звучить на Волині і проблема нестачі хоспісних ліжок. Начальник управління охорони здоров’я Волинської облдержадміністрації Ігор Ващенюк неодноразово наголошував, що область потребує таких щонайменше 110. Натомість маємо зараз лише 25.

Дещо попереду інших міст України Луцьк свого часу був у напрямку надання паліативної допомоги дітям вдома. Із 2015 року за підтримки Благодійного Фонду «СТОПРАК» на базі комунального закладу «Луцький центр первинної медико-санітарної допомоги» почала діяти виїзна бригада «Хоспіс вдома». На цей час медсестра Валентина Мудрик та лікар Ольга Лобацевич, які працюють у складі цієї бригади, обслуговують одинадцятьох невиліковно хворих дітей.

Зі зрушень у паліативному напрямку у Луцьку розпочали і 2017 рік. Силами того ж таки «СТОПРАКУ» виїзна бригада відтепер обслуговує і одинадцятьох невиліковно хворих дорослих лучан. Серед них – інкурабельні онкологічні хворі (з останніми стадіями раку), люди з післяінсультними станами, хворобою Бехтерева (хронічне аутоімунне захворювання, що викликає запалення в суглобах хребців, крижово-клубових зчленуваннях, інших суглобах) тощо.

Лише від онкологічних захворювань у 2016 році на Волині померло 1537 осіб. Згідно з офіційними розрахунками ВООЗ, 80 % померлих від онкології потребували паліативної допомоги. Тож лише через рак у 2016 році така допомога була необхідна 1230 жителям нашої області.

Президент БФ «СТОПРАК» Марія Адамчук розповіла, що, працюючи у цьому напрямі лише з дітьми, зрозуміли нагальність надання такої допомоги і дорослим. Особливу увагу ж приділяють онкохворим на останніх стадіях, які, на жаль, приречені на смерть. На переконання Марії Адамчук, лікарі навіть не намагаються знайти аналогії тому, що відчуває хвора на рак людина в останні дні життя. Медики певні, що здорова особа не в змозі уявити онкологічний біль, особливо, якщо йдеться про пухлини в кістках.

«Для мене особисто цей напрям роботи дуже важливий. На жаль, в Україні немає належної медичної практики щодо догляду за хворими, життя яких іде до краю. Таких людей найчастіше просто відправляють додому. Сім’я не знає, що робити. Родичі часто просто бояться підійти, не кажучи вже про належний догляд», – пояснює Адамчук.

За її словами, ускладнює ситуацію й те, що в Україні досі існує проблема забезпечення права хворих на своєчасне знеболення. Тоді як за кордоном давно є цілі департаменти, які намагаються вирішувати цю проблему, Україна тільки почала рух у такому напрямку. Так, лише у 2013 році зареєстрували таблетований морфій (сильне знеболювальне при онкології). До того ж українцям була доступна лише ін’єкційна форма.

Марія Адамчук додала, що зареєструвати морфій свого часу вдалося завдяки всеукраїнській кампанії «StopБіль». Окрім того, були внесені зміни у нормативно-правову базу, яка регулює зберігання знеболювальних препаратів.

«Тепер хворі, які отримують паліативну допомогу вдома, можуть бути забезпечені п’ятнадцятиденною потребою препаратів наркотичних засобів, до яких і відноситься у цьому випадку знеболювальне, придбавши їх за рецептом сімейного лікаря. Тобто людині не треба тепер чекати «швидку», яка зробить довгоочікувану ін’єкцію від нестерпного болю», – пояснила президент «СТОПРАКУ».

Лікар та медсестра виїзної бригади «Хоспіс вдома» розповіли, що об’їжджають паліативних лучан двічі на тиждень – у вівторок та п’ятницю. Якщо у вівторок їздять до діток, то у п’ятницю – до дорослих і навпаки. Жінки розповідають, що минулого року Луцький центр первинної медико-санітарної допомоги забезпечував їх автомобілем. Цього ж року добираються до пацієнтів своїми силами.

«Насамперед, наша місія – допомогти родичам перенести звістку про те, що близька їм людина – невиліковно хвора. Розказуємо, як поводити себе у час, коли людина проживає останні дні свого життя. Кажемо інколи навіть: нехай поруч буде улюблена картина, музика чи іграшка. В ці дні треба жити цієї людиною і її думками, бо тоді добігає її час на цьому світі. Хоче жінка перед смертю манікюр – треба покликати майстра, бо таке її, можливо, останнє бажання на цьому світі», – розповідає медсестра Валентина Мудрик.

Жінка додає, що родичі інколи панічно бояться навіть підійти до лежачої людини. Тож доводиться пояснювати, допомагати, показувати елементарно, як помити людину, як унеможливити виникнення пролежнів, як доглядати за ротом, вухами, чим промити очі тощо.

Лікар бригади «Хоспіс вдома» Ольга Лобацевич до слів колеги додає, що спочатку невиліковно хворі люди узагалі відкидають думку про те, що стоять на смертному шляху. А усвідомивши це, просто замикаються в собі. Деякі з пацієнтів не підпускають до себе навіть дружину чи дітей.

«Нас сприймають по-різному. Хтось чекає того дня, коли маємо прийти, бо хоче поговорити, комусь треба допомогти щось промити, перестелити. Хтось просить прийти і поза графіком. А є люди, які в такому відчаї, що не пускають до себе нікого. Різні є ситуації. Наприклад, до однієї жінки, якій вже 91 рік, ми ходили вже декілька разів. Вона читала нам вірші, співала «Меланхоліє» Софії Ротару, любила з нами просто поговорити. А сьогодні прийшли і вона не пустила нас у квартиру. Сказала сусідці, яка біля неї сидить, щоб передала нам, що племінниця просила нікого не пускати до хати. Ми залишили пелюшки, які принесли, і пішли», – розповіла Валентина Мудрик.

«Люди в наш час налякані. Ходять якісь дві тітки, хочуть допомогти. Ще й безкоштовно, а це в наш час, чомусь, дико сприймають. То має бути вже нове покоління для розуміння таких речей, але, на жаль, «совок» тягнеться за нами і тут», – продовжує розмову Ольга Лобацевич. І додає, що для покращення навичок із організації та надання паліативної допомоги виїзними бригадами вже неодноразово їздили на навчання до Івано-Франківська за підтримки «СТОПРАК».

«Треба і медичні навички, безсумнівно. Але тут основні ті, які особливі тільки для надання паліативної допомоги. А часом на питання матері про те, чим допомогти помираючому від раку синові, який вже навіть не відриває очей, треба відповісти: «Просто потримайте його за руку і розкажіть, що любите». Люди, на жаль, поки сприймають хворобу своїх родичів як покарання за щось, а це, мабуть, випробування нашої людяності і гідності. Але, звісно, щоб це зрозуміти, потрібна і підтримка таких сімей із боку держави. Добре, звісно, що ініціативу в Луцьку взяли благодійники. Але це має бути на вищому рівні», – висловилася Ольга Лобацевич.

Подив викликає і сила волі цих двох жінок, із якою вони щоразу ідуть до людей, приречених на смерть. Валентина Мудрик щодо цього розповіла: «Ви знаєте, за свої 43 роки стажу я вже стільки через себе смертей пропустила, що трохи очерствіла. Вже так близько не сприймаю, як колись. Перехоронила всю свою родину, залишився тільки рідний брат. Доводиться ж і до чужих людей на похорони ходити, бо кличуть люди, коли ходиш до них до хати, допомагаєш. Але часом лежиш вночі, і воно все таким болем, такими картинками перед очима, таким сумним чорно-білим калейдоскопом. Хоч і дуже люблю цю роботу, але часом так хочу покинути, бо морально вигоріла вже».

«А я через це все не можу дивитися серіали і не ходжу в театр. В житті стільки надивишся, що вистачає. Востаннє була в театрі на виставі «Оскар і Рожева Пані». Це якраз стосувалося нашої теми», – продовжує слова колеги лікар бригади «Хоспіс вдома» Ольга Лобацевич.

Жінки ж, окрім того, запевняють, що дечому і навчилися у невиліковно хворих людей. «У мене була знайома, яка до останнього подиху писала вірші. Ви уявіть, яка то душа, як хотілося ще щось важливе сказати світові. Біль неймовірний, метастази у всіх кістках, а місію свою виконала на світі, вірші позбирала всі, а тоді тільки померла. Останнім її бажанням було видати книгу, але це вже діти зробили посмертно», – розповідає про одну з пацієнток Валентина Мудрик.

Обидві жінки наприкінці розмови таки висловлюють надію, що колись і в Україні, і в Луцьку зокрема, останньою крапкою життя всіх невиліковних хворих перестане бути слово «відмучився».


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!