Волинський Герой війни з Росією одружився

Про 28-річного Павла Чайку - героя АТО з позивним «Сігл», що пройшов Дебальцевську м'ясорубку і двічі вистояв в Донецькому аеропорту, - писали чи не всі українські ЗМІ.

Про те, як молодий командир розвідки 79-ї бригади викрав з Мар'їнки «сєпарскій» КамАЗ, як після важкого поранення втік з госпіталя на передову, знає чи не вся країна, пишуть Факти.

За свій героїзм Павло був удостоєний ордена «За мужність» III, II і I ступенів.

До недавнього часу в Україні було всього три повних кавалера ордена «За мужність»: письменник Вадим Пеунов, призер Паралімпійських ігор з плавання Віктор Смирнов і альпініст Владислав Терзиул. За час АТО цей список поповнили двоє офіцерів: командир загону спецназу «Морські котики» Едуард Шевченко з Очакова і його земляк - миколаївський десантник Павло Чайка.

Павло двічі був поранений і не раз дивився смерті в обличчя, але, як справжній розвідник, приховував це навіть від батьків. Те, що недавно він розписався з коханою дівчиною, десантник теж тримав у великому секреті.

Новоспечене подружжя призначили зустріч журналісту в затишному миколаївському ресторанчику. Високий стрункий офіцер у камуфляжі і тендітна дівчина Вікторія з ідеальною фігурою немов герої військового фільму. Обидва блакитноокі, білозубі, усміхнені і абсолютно щасливі. Справжні молодята.

- Пам'ятаю, прийшовши з війни, ви розповідали про те, що найбільше вам хочеться гамбургерів і "коли", - жартівливо помітила я, спостерігаючи, як старший лейтенант уплітає сирники і п'є фруктовий чай.

- Відучую потихеньку, - відповіла за чоловіка Вікторія. - Я з дитинства в спорті, п'ять років професійно займалася легкою атлетикою. Зараз продовжую бігати для здоров'я і підтримки форми. Буває, долаю більше двадцяти кілометрів за одне тренування. Іноді Паша до мене приєднується і жартома попереджає: «Якщо будеш бігти занадто швидко, повернуся на маршрутці». За його харчуванням стежу як слід. Ми намагаємося виключати шкідливу їжу.

- Так що більше ніякого «Макдоналдса», - посміхнувся Павло. - Та він і не потрібен. Віка так смачно готує! Найбільше люблю картопельку з м'ясом з духовки і бісквіт. Я як від батьків виїхав в 2007 році, так домашньої їжі і не їв. Яка там в армії або на фронті їжа? Сухпайок! Поки вчився на юридичному факультеті Східноєвропейського національного університету, міг собі максимум бутерброд зробити або зварити напівфабрикати. Харчувався всухом'ятку. Ось тепер одружився і нарешті можу їсти домашні смаколики.

- Як ви познайомилися?

- У соцмережі побачив Вікину фотографію, вона мені сподобалася. Почали спілкуватися. Але на побачення зі мною вона погодилася не одразу.

- Побоялася, - зізнається дівчина. - Людина доросла, малознайома. А мені тоді було всього 17 років, і серйозних відносин я не планувала. Хоча, якщо чесно, завжди була впевнена, що стану дружиною військового. Мені так подобалася форма, що я навіть думала про те, щоб піти в армію.

- Всі дівчата від форми свідомість втрачають, - жартівливо додав Павло.

- Тільки не я! - Сміючись, осаджує чоловіка Віка. - Два роки придивлялася. Зате тепер можу сказати, що пишаюся своїм вибором.

- Перша наша зустріч повинна була відбутися ще в березні 2014 року, - згадує Павло. - Ми з друзями збиралися відзначити вихідний і перший день весни в парку, з шашликами. Я запросив туди і Віку, але у неї не вийшло прийти. Тоді наша частина була в стані постійної бойової готовності, ми навіть ночували на роботі. Але іноді хлопців після наряду все ж відпускали перепочити.

Командири знали, що намічається захоплення Кримського півострова. Ми чекали команди вилітати туди і давати непроханим гостям відсіч. Так ось, 1 березня сидимо з хлопцями, їмо шашлики і говоримо: «Набридли ці навчальні тривоги. Хоч би вже бойова була, чи що!» Накаркали. Через кілька годин нас усіх викликали в частину. Ми озброїлися, наділи бронежилети, і наші БТРи зі швидкістю 100 кілометрів на годину помчали в Чаплинку.

Зупинилися в трьох кілометрах від Армянська, чекали команди зверху. Бездіяльність давалося важко, але треба було терпіти, тому що перший же постріл з нашого боку привів би до військового конфлікту. Полковник (тоді ще майор) Дмитро Марченко на джипі їздив в розвідку. Показував «сєпарам» свої права, де він сфотографований в повному офіцерському обмундируванні, з орденами. Говорив їм: «Все в порядку, пацани, я таксист». Повернувшись, Марченко розповідав, що в Криму вже повно російської техніки. Ми готувалися до бою, але наказ йти в наступ так і не надійшов.

- Після Криму були Слов'янськ і Краматорськ, у звільненні яких ви брали участь, Червоний Лиман, де були поранені, Зеленополье, де потрапили в оточення, потім Донецький аеропорт ...

- Так, все йшло по наростаючій. Незважаючи на те що десантників навчають і стріляти, і з парашутом стрибати, і в розвідку ходити, досвіду нам катастрофічно не вистачало.

Екіпіровки, якщо чесно, теж. Ще коли в Чаплинці стояли, на нас подивитися було - і сміх, і гріх. У одного - британська форма, у другого - афганська куртка. Як циганський табір. І це елітний підрозділ! Коли прикордонники приїхали облаштовувати кордон, ми дивувалися: всі одягнені з голочки, в кожній машині тепловізор. Ми про такі прилади не знали.

Але на війні досвіду швидко набираєшся. Особливо коли розраховуєш тільки на себе, тому що командування нерідко «зливало» місця дислокації, бойові завдання, життя бійців. У тих людей не було нічого святого.

Наприклад, в Червоному Лимані ми повинні були перетнути блокпост. Але маршрут і час проходження були здані ворогові. Тому на блокпосту «випадково» виявилися сепаратисти. Ми відходили, відстрілювалися. Трьох поранило, в тому числі мене. Осколком пробило обидві ноги, зачепило обличчя.

Я потрапив до Ірпінського військового госпіталю. Робити було нічого, годинами сидів в Інтернеті. Віка, з якої я періодично спілкувався, помітила мою постійну присутність в мережі, і зрозуміла: щось не так. Вона наполегливо просила пояснити, що сталося. Після цього ми почали спілкуватися активніше. Коли я повернувся до Миколаєва і запропонував зустрітися, вона нарешті погодилася.

- Паша справив на мене враження, - лукаво посміхається Віка. - Впевнений у собі чоловік, в випрасуваних синій сорочці, з букетом троянд ... Ми добре провели час. А через три дні він повернувся на війну.

- Ну не міг я валятися на лікарняному ліжку, коли пацанам потрібна була допомога, - виправдовується Павло. - У зону АТО мене відвіз волонтер Юрій Бірюков. Лікарі попереджали, що давати навантаження на хворе коліно не можна, а то шви розійдуться. Вони і правда розійшлися, але я мазав коліно зеленкою, перев'язував еластичним бинтом і продовжував воювати. Через кілька тижнів після мого повернення ми потрапили в Зеленопіллі в оточення. Місяць не могли вибратися.

Спочатку їли тричі на день, потім - два, потім - один. Підстрелили двох зайців - з'їли. Боєприпасів залишалося впритул - якраз, щоб зробити собі коридор і вирватися з оточення. Зате, виходячи з-під Мар'їнки в звільнений Слов'янськ, «віджали» у сепаратистів КамАЗ, обшитий металом. Наші бійці відтягнули його в сторону, а я зміг вивезти з оточення. У кузові КамАЗу було багато боєприпасів, які нам дуже в нагоді.

- Я бачила вашу фотографію біля цієї вантажівки.

- Юра Бірюков мене тоді сфоткав. Він же зняв після виходу з Донецького аеропорту. Там стільки наших хлопців полягло ... Ми і самі вижили дивом. Повернулися на базу замурзані, втомлені. Юра клацнув нас і виклав знімок у «Фейсбук». Це фото побачила моя мама. Подзвонила, запитала, як справи. Я бадьорим голосом відповів, що перебуваю в Одесі на навчаннях. «Прийшли фотографію на тлі моря», - уїдливо сказала мама. Тоді я зрозумів, що розкритий.

- Віці теж правди не говорили?

- По різному. Бачилися ми рідко: півроку я був в зоні АТО, пару тижнів вдома. І знову їхав на «передок». Зустрічалися після Дебальцеве. Це був для мене найважчий бій. Ми зачищали Логвинове, його не раз намагалися штурмувати, але ніхто не міг вибити звідти сепаратистів. Ми зуміли. Чекали підмоги, але потім на нас поперли ворожі танки, довелося відступати і залишати місто. Так прикро!

Ще прикріше, що після цього бою біля Світлодару нам зустрівся протитанковий батальйон. При правильній координації наших підрозділів ворог був би розбитий. А так і місто не взяли, і людей втратили. У тому бою загинув боєць мого взводу Вова Суслик. Якби не командир танкового взводу (згодом, до речі, Герой України) Вася Божко, підбив тоді три ворожі танки, ми б з Логвинове взагалі живими не вибралися.

Коли мене запросили на «Шустер LIVE», я питав: «Ось ви, наші командири, по кілька академій закінчили. Так невже не знаєте, що при обороні чисельна перевага техніки повинна бути триразовою, а під час нападу - п'ятикратною? Чому ж відправили нас в наступ з двома танками проти п'яти ворожих?» Мені натякали, що, якщо хочу служити, повинен мовчати. Але я не міг.

- Мабуть, ви зовсім розчарувалися в армійському командуванні?

- Я офіцер. Воював і, якщо буде потрібно, піду воювати знову. Якщо всі будуть розчаровуватися, ми з вами не зможемо ось так сидіти в Миколаєві і пити каву. Тому що тут будуть господарювати сепаратисти і російські найманці. Так, на фронті часто бувають ситуації, коли у хлопців опускаються руки. У таких випадках до них можуть викликати ... нас.

Уявляєте, командир одного підрозділу попросив нашого комбата надіслати взвод десантників для підняття бойового духу бійців. Піхота після цього підбадьорилася, за нами пішла. Тим часом ніхто не замислюється, що ми, десантники, які не безсмертні і нам теж буває страшно.

- Ну, ви своєму страху точно волі не даєте. Інакше не були б повним кавалером ордена «За мужність».

- Я ніколи не розумів такої градації. Орден третього ступеня «За мужність» - це значить, людина не дуже мужня? А першого ступеня - супермужня? Я вже не кажу про те, що орденом нагороджують і генеральських синків, що просиджують штани в військкоматах, і бійців, які повертаються з передової без рук і ніг. Та й то не всіх, хто заслуговує!

Скільки разів ми подавали командувачу ВДВ України списки наших бійців на подання до ордену. А у відповідь чули: «Десантникам нічого не треба. Вони не за нагороди воюють. Захищати батьківщину - їх робота». Звичайно, ми ризикуємо життям не заради залізяччя, але елементарного заохочення теж хочеться.

Хоча особисто я до орденів і медалей ставлюся дуже спокійно. Вони не дають ні надбавки до зарплати, ні особливих пільг. Трапляється, що про нагороду ти і не підозрюєш. Про свій перший орден «За мужність» я дізнався від волонтера Наташі Завадської. Вона побачила моє прізвище на сайті президента України в списку нагороджених. Я пішов в штаб. Там кажуть: «Та чого ти, Чайка? Он твій орден, бери!» Підійшов до ящика, на який мені вказали, там було повно коробочок з орденами. Другий орден я отримав після другого виходу з Донецького аеропорту, третій - після Логвинова. Нагороджував особисто міністр оборони.

- На той момент ви вже зробили Віці пропозицію?

- Ні, нагороджували мене ще в січні 2015-го, а пропозиція Віці я зробив 21 вересня цього року. Ретельно готувався. Купив кільце, кульки у формі сердечок, 151 білу троянду і свічки. У Миколаєві такий букет не дістанеш, довелося замовляти в Дніпрі. Господиня квіткової крамниці була під таким враженням, що привезла квіти на своїй машині прямо до мене додому. Складність була в іншому: щоб Віка не побачила сюрприз завчасно. Я випровадив її з дому під слушним приводом, а сам ... поміняв в дверях замок.

- У той день Паша мене покликав нібито на зустріч зі своїми друзями, яка повинна була відбутися в центрі міста, - згадує Віка. - Я дуже довго його чекала. Раптом Паша дзвонить: «Їдь додому». Я була здивована. А коли зайшла в квартиру, обімліла. Горять свічки, всюди кульки в формі серця, а пелюстками троянд викладений напис: «Віка, виходь за мене заміж». Паша став на одне коліно і задав найголовніше питання. Я погодилась.

- Ми розписалися через тиждень, - каже Павло. - В загс пішли вдвох, особливо не вбиралися. А влітку плануємо покликати друзів і зіграти весілля. Може бути, поїдемо в подорож. Коли остаточно видужаю, разом стрибнемо з парашутом. Взагалі, багато чого плануємо і багато про що мріємо. Віримо, що попереду у нас тільки хороші і світлі події. Найголовніше - ми разом і любимо один одного.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!