До пораненого два роки тому Артема Запотоцького першим в лікарню прийшов «Гаррі Поттер»

18 лютого 2014 року Артем Запотоцький у компанії друзів дивився новини із Євромайдану. Почули, що є загиблі, поранені, що людей не вистачає. Рішення прийняли швидко. А вже за два дні 20 лютого Артем отримав у спину кулю з автомата Калашникова. Потім – лікування в Ізраїлі, численні операції, повернення до дому… живим, але – у візку.

У січні минулого року Президент України нагородив Артема Запотоцького орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. У травні – ще одна приємна новина: члени автоклубу «Поршень Волині» переобладнали для Артема авто з ручним керуванням. А восени – вибори, і Запотоцького обрали депутатом міської ради від фракції БПП.

Артем також – голова Центральної атестаційної комісії, яка перевіряє правоохоронців на придатність працювати у новій поліції. Робота щоденна, тому поспілкуватися з Героєм Революції гідності вийшло лише сьогодні, у суботу вранці 20 лютого… Саме цього дня два роки тому Артем стояв на пішохідному мості над Інститутською вулицею в Києві і у нього влучила куля снайпера.

– Часто пригадуєте події дворічної давності?

– Зараз на годиннику 10 ранку. А два роки тому о 9.50 я вже лежав в кареті швидкої допомоги.

Того ранку все відбулося якось спонтанно. Ми зібрали все, що валялося, і вже верталися. На Інститутській біля містка я піднімався по газону і – все…

Все бачив, чув, розумів, тільки рухатися не міг. Увесь час був при свідомості. Ще до швидкої помітив, що розстібнута кишеня, де були документи і ключі від авто, яке залишив поблизу Володимирської церкви. Для того, щоб її застібнути відрізав рукав, бо не міг дотягнутися. Зробив декілька дзвінків, один з них – брату, щоправда ніхто не брав слухавку. Потім вже в кареті швидкої допомоги лікар сказав, що мені дзвонять. Я ще поговорив з братом. Ще один момент пам’ятаю: коли лежав в швидкій, відкрилися бокові двері й почув, як лікар з сусідньої карети промовила: «Що мені робити? Мені поклали вже мертвого…» Тоді дуже чітко усвідомив, що живий.

А потім – операція. Прийшов до свідомості, коли мені зашивали легеню. До речі, першим, кого побачив зі знайомих в лікарні, був Андрій Пивоварський. Приходить медсестричка і питає: «Ви знаєте цього Гаррі Поттера?» Кажу: «Це не Гаррі Поттер, це – Андрій Пивоварський, мій директор». (Андрій Пивоварський – нинішній міністр інфраструктури України, на той час – генеральний директор групи компаній «Континіум», де працював Артем Запотоцький, – Ред.).

А потім – Ізраїль… ще операції. До речі, кулю лікарі мені лишили на згадку. У мене є знайомий майстер – дядя Міша, який пообіцяв зробити щось із неї пам’ятне, поки не придумав, що саме.
На Майдан нас їхало десять людей. Лише в квітні дізнався, що нас лишилося дев’ять. Василь Мойсей завжди був поруч.

– Що кажуть лікарі? Чи буде Артем Запотоцький ходити?

– Шанс є завжди. Щоправда, зараз час вже проти мене. Чекаю на ще одну операцію. Ще не знаю, де її робити: в Києві чи в Польщі. Зараз ситуація в країні така, що не маю морального права просити у когось фінансову допомогу.

– Класичне запитання: чи виправдав Майдан сподівання?

– Не все відразу. Відбулася зміна свідомості. Шкода, що не в більшості українців! Але – не все відразу. Для відчутних змін треба час. Не всі це розуміють.

– Як Ви ставитесь до того, що за два роки після Революції гідності усі міряються героїчністю і розповідають одне одному, хто більший патріот, а хто менший?

– Ті, хто зараз кричить, що вони «найбільші революціонери», 19 лютого 2014 року взяли і поїхали до Луцька. Саме тоді Саша Гуч став командиром сотні. Можливо, й тому саме він отримав кулю у ногу. І невідомо: як усе закінчилось би, якби не Ізраїль. Особисто я – мовчу. А ті, хто голосно кричить сьогодні – нехай і далі ходять з «розпальцовкою».

Хто більший, хто менший патріот? Та хай усі навчаться викидати сміття в урни спочатку!

– Два роки після Майдану. Відчуваєте розчарування, про яке часто можна сьогодні почути?

– Можливо багато можна в чому попрікати владу. Але я ніколи не закликав «вішати на стовпах»! Бо найбільша цінність – це людське життя. Дуже шкода, що одиниці це розуміють, особливо ті, хто пережив те ж, що і я.

Але все-одно, найголовніше завдання зараз – зберегти країну. Саме країну, а не державу. Бо як держава Україна буде, а от як цілісна країна… за це треба ще боротися!

Спілкувався Костянтин Яворський
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!