Правила життя баби Ярини із Волині

«Виконуйте заповіді Господні, і Бог охоронятиме всюди», – радить найстаріша жителька села Броди, що на Ратнівщині, Ярина Серапіонівна Терещук.

Йдеться на сайті,- Слово Волині

За рік їй виповниться дев’яносто. Дві її дочки, шість онуків й одинадцятеро правнуків постійно ходять до церкви. Двоє з онуків нині – в монастирях.

Баба Ярина живе з онуком та його сім’єю. «Правнуків троє в хаті, – усміхається бабуся, – то з ними посиджу, то казочку розкажу. Трохи внукам допоможу, а ні – на піч залізу... Чотири роки тому помер чоловік. Спокійним був. Не бився, не сварився, за чужими жінками не ходив. Один лиш раз за все життя обматюкав. Із свекрухою тридцять літ добре прожили...».

А зросло бабусине добро на важкій праці та міцній вірі. Такі нехитрі правила, про які й розповідає «Слову Волині».ї

Про своє життя замолоду...

Може, не було що їсти, але жили весело. А як свят колись чекали – Різдва, Великодня! Колядували, щедрували... А зараз мовчить село. Подивлюся на молодь – чогось така засмучена, хоча всього ж вистачає. Колись харчі здорові були: їли сало, масло, молоко, яйця все зі свого поля, на яке жодної отрути не вносили. Наквасимо на зиму капусти, огірків, буряків – воно поживне та ще й лікувальне. Люди набагато здоровіші були, ніж тепер, хоч і вельми міцно робили. Але до всього – з піснею. І жали – співали, і пололи – співали, і на ягоди – з піснею. Це ще до того, поки совєти не прийшли. А прийшли – стали не пускати людей до церкви, і життя потрохи змінилося. А як німці були, то не боронили ходити до храму, тільки вельми вже молодь забирали на роботи в Германію. Мого брата також забрали, він там і зник безвісти.

Про батькову науку...

Мій батько бідно жив, землі мало мав, але його рідна тітка (хрещена мати) бездітною була і взяла до себе за рідного. А в неї разом із чоловіком було 9 гектарів землі. Вона вся довелася батькові. Він вельми працьовитим був, розхазяйнувався так, що навіть у Сибір мали вивезти як куркуля. Та сталася війна, і сім’я залишилася на місці.

Нас у батьків було п’ятеро, і ми ой як важко робили: малими пасли свині, потім вівці, а далі велику худобу. Як попідростали – разом із батьками хазяйнували. Я в тринадцять уже жала серпом. Але батько (то за Польщі було) наймав людей, щоб допомагали, і платив їм грішми. У війну позабирали все. І батька призвали, але йому було 45, то поки обучили військової справи – війна й закінчилася. Батько такий був, що чотири «роботи» на віку не робив: не грав ніколи в карти, не старцював, ні з ким не бився і ніколи по чужих коморах не ходив, тобто не крав. Ходили з мамою до церкви і нас брали.

Про пережиті війни...

Ой то вже страдали люди в тому сорок четвертому, міцно страдали. П’ять місяців не бачили ні доми, нічого, по кущах, лісах валялися. Яке то життя?! Всяка куска нападала на людей, борони Боже. Але виживали. Кому смерть, той загинув, а кому жити, то і голод пережив, і холод. Ми тоді всі в лісі рятувалися. І в нас завжди було що їсти: батько ходив по людях, то те щось зробить, то се й чи картоплі принесе, чи вівцю. Ми тоді як втекли від німців у ліс, тільки одного коня врятували і три корови. А все інше добро німці забрали.

Про віру в Бога...

Все життя я ходила до церкви, а тепер до сповіді тільки, бо нездужаю. Ви знаєте, таки є щось на світі. Помолишся – і легше жити. Читаю у книжках релігійних: заповіді Господні виконуй, і Бог охоронятиме тебе всюди. Подивіться, скільки вір на землі, а Бог – один. А яка віра найправильніша, того ніхто не знає. На тім світі покаже, по якій вірі жив. У нас вся сім’я до церкви ходить. Дві дочки маю, шість онуків й одинадцятеро правнуків. І всі – до церкви. Один онук уже десять років у Почаєві, в монастирі, внучка – чотири роки в жіночій обителі. Так Бог розпорядився, бо сила Його – велика.



Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!