До волинського священика в зоні АТО сповідатися приходив навіть мусульманин

Отець Микола Савчук – церковник особливий. Храм, що його споруджує душпастир, зводиться в Луцьку на місці старовинної церкви. Ікони в Божій обителі впродовж багатьох літ мироточать. А тепер ось о. Микола перевірив силу молитви там, де лунають вибухи та автоматні черги.

Що побачив там, на Сході, як правив службу Божу, де міни та окопи, наскільки змінили його 60 днів в умовах війни, пише Волинська газета.

– Зізнатися, пропозиція поїхати в АТО була величезною несподіванкою, – каже о. Микола. – Подзвонили з Києва з патріархії. Спитали: якби потрібно було, чи поїхав на війну? Відверто їм сказав: сам рватися – не рвуся, але буде потрібно – поїду, – пригадує оповідач події останніх днів серпня.

А вже за пару днів священику знову подзвонили: «Збирайтеся на Київ. Тиждень навчань і – на передову». Почуте злегка шокувало. Навіть рідні (дружина, двоє діток) казали: «На тобі лиця нема». Хоча чого дивуватися: священик – теж людина, тривоги, страх йому властиві так само, як кожному з нас.

– Та молитвами я за кілька днів якось заспокоївся, – продовжує оповідач. – Разом зі ще одним священиком Київського патріархату Михайлом Бучаком поїхали на Київ. Там за чотири дні пройшли навчання, як діяти у надзвичайній ситуації (кров собі чи іншим зупиняти, з поля бою витягувати, на вибухівку не наступити). Цікаві заняття проводили психологи. Бо на війні люди по-іншому сприймають світ, цінності, добро та зло і, відповідно, потребують інших слів, аніж у мирному житті.

Попри короткі терміни навчань, священики (а загалом на курсах їх було до семи десятків) швидко закріпили необхідні навички та вирушили в АТО для «надання духовної допомоги військовослужбовцям».
– Коли з усіма своїми речами їхав назустріч невідомості, дещо по-іншому уявляв момент зустрічі. Але вийшло все до банального просто: машина зупинилася, «Здесь, батюшка, ваш батальйон. Виходітє», – сказали. Я з усім багажем вийшов, озирнувся навколо і від здивування закляк, – усміхається, пригадуючи, о. Микола. На запитання «де жити?», «куди речі покласти?», «де церквоне начиння зберігати?», «де службу звершувати?» відповідь прозвучала лаконічна: «Самі разбірайтєсь».

Утім, як мовиться, світ не без добрих людей. На допомогу православному священику прийшов греко-католицький отець Віталій. Разом «спорудили» з ящиків і саморобних дерев’яних столів польову капличку. Під маскувальною сіткою поставили церковні атрибути і свячену воду. На свято Покрови навіть вдалося хресний хід провести.

– Крім звершення служби, я цілодобово приймав людей. У будь-який час боєць міг прийти, поговорити, за чаюванням душу відкрити, – провадить священнослужитель.

Душевних проблем у бійців справді вистачало: страх, депресія, зневіра, конфлікти з рідними. Але найважче переносили десантники тягар убивства.

– Там же різні хлопці зібралися. Чимало було донецьких кіборгів, яким доводилося вступати в близький бій, бачити очі того, хто на тебе зброю націлює… Одним бійцям ввижався той, кого вони позбавили життя. А був майже пенсійного віку український військовий, якому постійно снився той, кого пошкодував убити…

До западенця-священика приходив навіть мусульманин. Другий російською, перший – українською балакали про спільний біль та спільні мрії, а потім, висповідавшись, мусульманин каже: «Батюшка, повєсь мнє крестік». – «Будеш носити?» – «Буду. Нє сніму».

Але що дивуватися бійцям, коли навіть о. Микола не вберігся од психологічних травм і тепер, приїхавши до мирного Луцька, вві сні повертається ТУДИ, наново переживає, схоплюється серед ночі.

– І це мені поталанило бути в АТО в період перемир’я, коли не поливали «градами» й стріляли тільки з крупнокаліберної та стрілецької зброї (кулеметів, автоматів), – додає наш співрозмовник. – Відразу було лячно. Та швидко я переконався: головне – дотримуватися правил. Стріляють – сиди в укриттях. Не стріляють – усе одно пильнуй. Ходи лише стежками, бо крок уліво крок управо – і зачепиш розтяжку. Треба кудись піти – уникай верхівок гори, щоб не опинитися на мушці снайпера (бо там місцевість горбиста).

Попри те, що в перемир’я люди також гинуть, десантний батальйон за всі 60 днів не поніс жодної втрати.

– Як це вдалося? – задумується о. Микола. – По-перше, там справді професіонали. По-друге, командир вимагав жорсткої дисципліни. За провину спершу попереджав, а потім – і жорстко карав. Хоча ніхто не ображався. Навпаки – дякували. Бо розуміли: навіть дрібне, здавалося б, порушення може фатально завершитися в умовах війни.
А ще, додає священик, бойових утрат допомагав уникнути чудодійний хрест:

– Уперше я дізнався про нього від донецьких кіборгів. Саме вони розповіли, що коли перебували в аеропорту, невідь-звідки там узявся металевий хрест. Не маленький натільний, а великий: як надмогильний чи з церковної огорожі. Спершу кіборги не надали «предмету» значення. Та потім стали помічати: де хрест лежить, туди ні снаряди, ні кулі не можуть поцілити. Давай кіборги перевіряти – справді диво!!! І, як вони мені потім сказали, завдяки тому хрестові сотні людей вижили, з аеропорту вийшли і тепер нарекли його святинею та ніколи не розлучаються.

Саме довкола цієї святині об’єднався майже півтисячний батальйон 14 жовтня, у День захисника України, а отець Микола з хрестом у руках обійшов усю територію військового підрозділу, аби ніколи більше сюди ворожа куля не влучила та снаряд не долетів.

– І той ранок Пресвятої Покрови, коли бійці стояли та молились зі слізьми на очах, назавжди залишиться у нашій пам’яті… – зауважує отець.

А ще була там дерев’яна ікона Богородиці. Дуже старовинна. Теж невідь-звідки взялася. Бійці випадково відшукали її. Не розлучалися. Щоразу замовляли: «Щоб кулі нас минали». Матір Божа дійсно рятувала всіх, хто наближався до її святого образу. І не було в підрозділі ні вбитих, ані поранених.

Був і дивовижний випадок спасіння, коли один із наших військових лишився живим тільки тому, що біля серця носив молитовник і кулю, котра цілила в серце, зупинив 90-й псалом, якого прочитав боєць.

Охоче ділячись розповідями про силу Всевишнього, бійці, однак, геть не хизувалися тими майже легендарними подвигами, що їх здійснив чи не кожен десантник батальйону.

– Дуже скромні, дуже згуртовані. Своє життя вони цінують менше, ніж Незалежність України. Тож навіть зараз, коли я повернувся після виконання місії військового священика, думками поки що на Сході. І якщо випаде нагода, знову поїду до наших воїнів Світла.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!