Нобелівська? Чом би й ні? - Сергій Жадан у Луцьку. ФОТО

Його часто називають маніпулятором жіночих сердець, чоловіком, який зазирає у душу і виймає найпотаємніше.

Листопадовий тур «Жадана і Собак» закінчився в Луцьку натовпом прекрасної статі під сценою, портвейном від шанувальників і розмовою для Таблоїда Волині в затишній кав’ярні.

Чай чи кава зазвичай?

Я не є кавоманом, тож і те, й інше. По-різному.

11 міст туру позаду. Втома і Жадан – це вже одне ціле?

Та де там – завтра вже лечу у Вінзбург на фестиваль. А в турі у співпраці з Громадським ТБ знімаємо заодне ще й відео на одну із пісень – то буде і бекстейдж, і люди, і загалом мішанка всього найцікавішого.

По завершенню туру стаєте у режим Standby?

Плануємо ще проїхатись у Маріуполь, Львів і в столиці виступити. Це буде ряд благодійних концертів для людей, які так чи інакше причетні до подій на Сході – і військових, і поранених, і їхніх родин.

Маріуполь, наскільки відомо, у голосуванні з вибору міст для виступів, набрав найбільшу кількість голосів?

Правду кажучи, я за цей рік вже кілька разів там бував. Вже встиг полюбити це місто. В Маріуполі є величезна кількість людей, які цікавляться культурою. Навесні ми виступали там із Мар’яною Садовською – давали кілька концертів поспіль. Потому поїхали до Сартани – це така гаряча точка, яка обстрілювалась сепаратистами. А у Волновасі ми познайомились із місцевим гуртком, який збирає і співає фольклор. І ці жіночки нам розповідали дуже багато цікавих речей. Скажімо, показували фотографії родинних альбомів, на яких їхні батьки і діди всі у вишиванках. І більшість не російськомовні, а говорять суржиком – це нащадки переселенців з українських губерній (Харківської, Чернігівської). Тобто це трішки інший Донбас, аніж той, до якого нас встигли призвичаїти наші мас-медіа.

Знаю, бо всі мої шкільні літні канікули минали в Донецькій області.

О, то ти знаєш, що мені залишається розповідати! У мене на Батьківщині – на півночі Луганської області, так само більшість людей говорять українським суржиком.

Давно був вдома, яка там зараз ситуація?

Прифронтова. Там мої всі рідні – мама, тато, брат. Спокійно, насправді. З війною взагалі така дивна штука – безпосередньо в цих кількох точках, де є загострення, там йдуть бої. Від’їздиш 5-10 кілометрів – життя спокійне: працюють кінотеатри, супермаркети, реклама по місту, нічого не нагадує про конфлікт.

Відомо, що в часи війни легше ненавидіти чужих і найважче – досягти порозуміння. Чи потрібне воно, це порозуміння? І як знайти спільну мову навіть зі, здавалось би, своїми, але такими чужими?

Безперечно. Але ми часто до «чужих» записуємо усіх поспіль. І це намагання поділити усіх на «своїх» і «чужих» в такі часи, як зараз насправді притаманно усім людям. Багато хто втрачає об’єктивність у ставленні, втрачає витримку. Зрозуміло, що зараз люди, які два роки тому виходили на майдани, вимагаючи демократичних змін, у багатьох випадках забули, чого вони виходили на вулиці. І вони часто готові записувати всіх у вороги і протистояти всьому світу. Звісно, це можна пояснити і це зрозуміло, – усі емоційно втомилися. Але жити ж потрібно. Жити, триматися за якісь речі, що роблять нас нами, а не за деструктив, який руйнує нас і нашу природу.

Тому я розумію, що цей процес порозуміння і діалогу він надзвичайно складний, а в якихось моментах він навіть неможливий. Але там, де є його можливість, цією можливістю треба скористатися. Інакше ми самі собі блокуємо багато можливостей, заганяючи себе ж у глухий кут, з якого потім буде дуже складно вибратись.

Чому війна породжує мовчання, а мир – крик? І наскільки важливо не поспішити і пережити момент концентрації соціального болю саме в літературі?

Та я не згоден, що війна породжує мовчання. Вона часто породжує крик. Він більш щирий, трагічний, драматичний і більш відвертий. Зараз багато людей волають про різні речі – кричать про допомогу, про те, аби звернули увагу на щось важливе. Зараз багато голосів якраз проявилося. Хтось не може мовчати, інші навпаки. Просто голоси змінилися. Знаєш, війна ж просто міняє мову. На жаль, зараз поки що говорять не «люди війни», а люди, які цю війну спостерігають із мирного середовища. А натомість ось цей «голос війни» обов’язково з’явиться.

Чим польська премія Ангелуса, про яку шуміли всі ЗМІ, особлива для тебе, адже до неї була ще величезна кількість відзнак і нагород?

Правду кажучи, мислити категоріями премій не дуже цікаво.

Попереду Нобелівська?

Навіть не знаю! Ну, згоден, чом би й ні? (усміхається – авт.) Знаю, що попереду нові книжки. Навесні, сподіваюсь, вийде свіжа книга віршів. І хочеться вірити, що наступного року і проза напишеться.

А як виглядає блокнот, у якому народжуються вірші Жадана? (дістає звичайнісінький шкіряний записник із наклейкою «Гупало Василь» гурту ТНМК).

Цей блокнот мені презентувала читачка. А наліпку подарував Фоззі. Ми випадково зустрілися в Одесі – я був там на літературному фестивалі на початку жовтня, а він приїхав презентувати свою нову книгу. Ось, саме тут і народжуються нові вірші (гортає кілька сторінок і демонструє – авт.).

Спеціально пишеться це все таким почерком, щоб ніхто не зрозумів?:)

Ой, стараюсь якомога скоріше перенести все в комп’ютер, бо, чесно, навіть я сам погано розбираю свій почерк.

На скільки вистачає такого блокнота?

Десь на півроку. Вчора, до речі, дорогою до Луцька написав новий вірш. Ось цією ручкою, що світиться. Її подарували в Осло. Там сутінки практично завжди. І вони постійно користуються ліхтариками.

До речі, про постановку «Депеш Мод» хотілось запитати. Ти взагалі втручався в процес і чи був на прем’єрі?

Ні, в постановку не втручався. Але із текстом працював. Ця ж постановка спочатку була здійснена в Німеччині, в одному із театрів. І текст готував сам режисер – він взяв книгу «Депеш Мод» і підготував таку собі сценічну адаптацію. І вона, зрозуміло, була німецькою мовою. А от коли ми все це почали робити у Харкові, все це потрібно було перекласти назад. І от я свій текст перекладав назад із німецької на українську. Плюс все це грається в Харківському державному театрі юного глядача, тому ми домовились із директором про те, що пом’якшимо деякі діалоги, адже вони подекуди були надмірно жорстокі. До того ж було спілкування із акторами, аби розповісти, як я це бачу. Не вказівки як і що грати, адже вони по-своєму все це бачать, я просто пропонував і радив деякі речі.

Наскільки тобі важливий проект «Розділові» з погляду розкриття якихось твоїх сентиментальних граней як автора?

Це цікавий і значний для мене проект, бо у ньому задіяні дорогі для мене люди. Це щось абсолютно інакше від того, що ми робимо і з «Собаками». Це можливість проговорити деякі важливі речі, торкатись інших нюансів і акцентувати на них увагу інакшим способом. І ми, до слова, готуємо на початок березня кілька виступів у прифронтових містах на Донбасі. Мені здається, цей проект може там особливо тонко прозвучати.

А ось ця «Матерія ніжності», про неї говорити варто словами чи краще рухами і дотиками?

Абсолютно по-різному. І словами, і торкаючись.

Тобто і словами можна душу «погладити»?

Якщо вміти. І якщо ці слова будуть щирими.

Наступний, четвертий альбом, буде станом переказу минулого чи дорослішання і вростання у майбутнє?

Думаю, він буде відрізнятися, безперечно. І за звучанням, і за змістом. Цей альбом буде більш апокаліптичний. Сподіваюсь, не розчаруємо тих, хто нас любить.

І наостанок два «Підвішених запитання» від Kozak System. Перше не політкоректне: не запитують прізвище, просять назвати ім’я жінки, яка стала уособленням і прототипом вірша «Декому краще вдаються пригосні, декому голосні».

Розминулися, на жаль, з «козаками» у Франківську. Це насправді дуже легке запитання. І не таємниця. Там немає якогось конкретного прототипу. Все навіть просто, банально і не цікаво. Тож, дорогі мої «козаки», навіть не буду створювати якусь таку містифікацію. На превеликий жаль. Можливо, треба було щось вигадати? (усміхається – авт.)

Звідки ти так досконало знаєш жіночу психологію? Уся прекрасна стать стверджує, що ти здатен читати найпотаємніші і найпідсвідоміші порухи жіночої душі у найважчих стосунках. Звідки ти це знаєш, маніпулятор жіночими серцями і душами?

(сміється – авт.) Маніпулятор – це якесь погане слово. Таки сподіваюсь, що не маніпулюю. Ну, слухай, мені 42 роки, все своє життя я спілкувався з якоюсь кількістю жінок, щось, мабуть, відчув. Якщо серйозно відповідати, я страшенно не монологічна людина – я не люблю говорити, я люблю слухати. Власне цим от і підло користуюся (усміхається – авт.). Тобто якесь певне маніпулювання все-таки присутнє.

Ага, тобто не жінки люблять вухами, а навпаки?

Жінки по-різному люблять. Вони часто люблять поговорити. Тому знову ж таки ця проблема комунікації часто полягає у тому, що у нас немає співрозмовника – ми всі говоримо монологами і натомість далеко не завжди готові когось вислухати. І як тільки ти даєш зрозуміти, що ти готовий вислухати, людина готова часто відкрити тобі такі речі, яких ти навіть не сподівався почути.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!