Як живеться кримським татарам на Волині

Російська анексія Криму та війна на сході України стали лакмусовим папірцем перевірки готовності українців відреагувати на біду ближнього. Чи волиняни й далі живуть у своїй «хаті скраю»?

Про це та інше розповів голова громадської організації «Кримські татари Волині» Сервер Зейнідінов, пише Монітор Волинський.

Люди, які виїжджають із Криму, за статусом – переселенці?

Так, ми, кримчани, політичні переселенці. Люди зі Сходу у свою чергу втікають від війни, тобто є біженцями. А в Криму територію окупували та захопили без пострілів. Ми могли протистояти лише висловлюваннями, акціями, мирними демонстраціями. Взагалі ніхто й уявити не міг, що у ХХІ ст. таке може відбутися.

А чому саме сюди, на Волинь, виїхали, а не, наприклад, за кордон?

У нас одна Батьківщина – Крим. Я думаю, що ми повинні відстояти свій Крим і повернутися туди назад. Іншої Батьківщини в нас немає.

Вам допомагає влада?

Я можу сказати декілька добрих слів про центр зайнятості. Там постійно працюють із переселенцями, допомагають їм. Є навіть програми, завдяки яким переселенці отримали кошти для відкриття свого бізнесу. Багато, виїжджаючи, захопили не всі необхідні документи, у Пенсійному фонді також пішли назустріч, нараховують пенсії та соціальні виплати, хто мав такі в Криму. А загалом у влади немає жодної стратегії щодо деокупації Криму.

Хто у Вас залишився в Криму?

У Криму залишилися родичі, друзі, знайомі. Серед них не тільки татари, а й проукраїнці.

Коли Ви оселилися в Криму?

Після розпаду СРСР, під кінець 80-х – на початку 90-х, ми масово поверталися з районів депортації. А до того на територію Криму нас не впускали, хоча й, здається ж, реабілітували.

Яким був цей процес повернення? Як до Вас поставилися представники інших національностей?

Зустрічали нас вороже. Тоді ще пострадянський простір був просякнутий комуністичною пропагандою. Місцеві зізнавалися вже потім, коли зрозуміли, що ми звичайні люди, такі ж, як і вони, що тоді навіть на місцевому радіо передавали, що їдуть жахливі люди, з кримінальним минулим, будьте пильними, не пускайте дітей на вулицю…

Ви повернулися в Крим на рідні місця, тобто туди, де народилися бабуся, мама?

Звичайно, що ні. Це було практично не можливо. І в нас не було такої мети – добиватися своїх будинків, виселяти звідти когось, адже там вже інші люди обжилися. Ми спочатку просили, потім вимагали та врешті-решт були змушені захоплювати земельні ділянки. Хто міг купував будинки або ділянки й самостійно будувався. Все своїми силами, від держави ніякої допомоги не було.

І ось Ви знову залишаєте обжиту та оброблену землю.

Так, уже вдруге.

Коли Ви приїхали на Волинь?

Сім’ю я відправив до референдуму, це було в березні-квітні 2014 р. Сам залишився зі старшим сином і до останнього надіявся, що щось зміниться. В голові не вкладалося, як чужа країна змогла окупувати територію та нав’язати свій псевдореферендум?

Як Ви вважаєте, скільки загалом відсотків населення Криму хотіли все ж таки залишитися в Україні?

Думаю, приблизно 40–50 % населення. Це в містах, адже в селах люди переважно думали шлунком, були впевнені, що прийде Росія й посиплеться на них манна небесна з російськими зарплатами, пенсіями. А який режим у Росії, який уряд, ніхто про це не думав.

Що Ви залишили в Криму?

Велике фермерське господарство (3,5 га) – теплиці та виноградники. Я був членом Асоціації фермерів і землевласників Криму.

Знаю, Ви хотіли взяти земельні ділянки?

Так, ми зараз працюємо над цим. Ми вже всі працевлаштовані, і найголовнішою проблемою залишається житло. Я думаю, це питання можна вирішити досить просто, якщо влада допоможе з земельними ділянками.

Тобто Вам землю не виділяли?

Серед усіх переселенців Волині я один отримав земельну ділянку. Це сталося завдяки тому, що я почав сам об’їжджати сільради Луцького району, розповідати про складену ситуацію, і в Маяках пішли мені назустріч. Голова селищної ради вирішив обговорити мою заявку на сесії. Врешті виділили для мене земельну ділянку.

А решті переселенців не пропонували ділянки?

Уже коли створили організацію «Кримські татари Волині», ми написали заяву в облраду щодо питання забезпечення переселенців земельними ділянками. Там нібито пішли нам назустріч, ми обговорили ситуацію, зазначили, що на Луцьк не претендуємо, що достатньо нам ділянок у межах 10–15-кілометрової зони навколо міста з належною інфраструктурою, транспортом. Для нас виділили землі в Промені та викликали для огляду території. Ми виїхали за 25 км від Луцька оглянути ці ділянки, і нас довезли до якогось поля за 5 км від дороги. Територія, де нам виділили наділи, – це скошене чисте поле, звідки вже видніється кордон Волинської області з Рівненською. Ми очевидно, що відмовилися від такої пропозиції. Це ж нереально, знімати житло в Луцьку та їздити туди будуватися. Коли там буде інфраструктура, не зрозуміло. Ми ж не можемо самостійно провести світло та все інше. Проте ми будемо й надалі боротися, старатися вирішити проблему щодо земельних ділянок.

Чим Ви зараз займаєтеся тут?

Я відкрив приватне підприємство, філію від київської фірми, маю торговий пункт із розповсюдження пробіотика. Проте хочу займатися своєю улюбленою справою – фермерством, вирощуванням винограду. Я привіз із собою зразки кущів зі своєї плантації, посадив їх у знайомих, у котрих винаймаю квартиру. Будемо намагатися вирощувати на Волині виноград. А моя дружина спочатку влаштувалася на «Кромберг». Щось їсти потрібно було, тому не цуралися будь-якої праці, а «Кромберг» влаштовував на роботу всіх охочих. Зараз дружина допомагає мені з підприємництвом.

Ви подавали проект, щоб отримати допомогу. У чому полягала Ваша ідея?

У селі Маяки знаходиться колишнє держпідприємство, яке має запущені теплиці. Площа відкритого ґрунту становить 20 га. Щоб повністю не запустити землю, там вирощують зернові. А вирощувати зернові на 20 га збитково, для них потрібно як мінімум 100 га. Мені запропонували взяти ці теплиці в оренду. Я оглядав територію. Все не в катастрофічному стані, водопровід, газове обладнання збереглися, трохи зусиль і можна було б працювати. Зараз є багато європейських програм розвитку, які покликані допомогти переселенцям, створити для них робочі місця. Я брав участь в одній такій програмі у Львові, пройшов там бізнес-школу, багато нового дізнався завдяки їй, зокрема про сучасні підходи до бізнесу, та написав бізнес-проект щодо теплиць.

Переконали львів’ян?

Хоча пріоритетним напрямком якраз і було сільське господарство, мій бізнес-план, на жаль, не пройшов. Не знаю чому, адже я був переконаний у своїх силах, викладачі, інші учасники групи також бачили, що я професіонал у своїй справі, комісія ж не обґрунтувала відмову. А отримав грант, на мою думку, досить дивний проект із розведення породистих собак, який представляла жінка-кінолог із Севастополя.

Будете починати спочатку, подаватимете знову якийсь проект?

Так, буду пробувати свої сили, адже в мене немає стартового капіталу.

Ви заснували організацію кримських татар. Коли усвідомили, що потрібно боротися і за своє політичне місце в країні?

Усвідомлення цього було завжди. Ми виїхали з Криму не відсиджуватися.

Скільки осіб нараховує Ваша організація?

Кримських татар дуже мало – всього шість сімей. Спочатку ми створили громадську організацію «Кримські татари Волині», потім завели нові знайомства, стали до нас долучатися інші кримчани, зокрема не татари. Ми постійно намагаємося проводити різні акції, щоб держава, всі громадяни бачили, що не потрібно мовчати, що потрібно щось робити, адже ніхто нам нічого просто так не дасть.

Вас підтримують у цих акціях?

Так, підтримують містяни, вони досить активні. Останню нашу акцію, яка відбулася 25 жовтня, ми організували на підтримку активістів «Громадської блокади Криму», збирали для них кошти, які виручили за продаж плову та національних солодощів, зокрема пахлави. Найважливіше, що ми побачили значний відсоток підтримки. Був день виборів, і люди, помітивши татарський та український прапори, підходили, жертвували кошти, говорили теплі слова. Громадяни чудово розуміють, що відбувається, ми хочемо, щоб це бачила й влада.

Також Ви брали участь у цьогорічному Марші живої пам’яті польського Сибіру в Білостоці як делегати від кримських татар. Як сприйняли Польщу?

Наш народ також був репресований сталінським режимом. Вінок, який ми поклали до пам’ятника сибірякам, був символом єднання пам’яті. У Польщі ми тоді були всього два дні. Півдня було вільного часу, щоб оглянути місто. Перше, що впало у вічі та запам’яталося, це, звичайно, чистота й дороги. Надіюся, що буде ще можливість з’їздити до Польщі, тому зараз вивчаю польську мову. Знаю, що в Польщі знаходиться кримськотатарська діаспора, хочу її відвідати, познайомитися з представниками. У телефонному режимі ми вже підтримуємо зв’язок.

Україні варто рівнятися на Польщу, прагнути до Європи?

Звичайно, варто. І навіть не обертатися у той пострадянський простір, а йти тільки вперед. Це все поруч, буквально декілька кілометрів – і зовсім інше життя.

Щодо виборів, Ви хотіли би проголосувати?

Звичайно. Ми вже живемо в Луцьку другий рік, тут працюємо, давно інтегрувалися в це суспільство, беремо участь у політичному та громадському житті міста, сплачуємо податки і знаємо, за кого можна віддати свій голос. Ми звичайні громадяни України й хочемо голосувати нарівні з усіма. Також хочу зауважити, що місцеві вибори дуже важливі, це ж життя твого міста, твоє життя, а минулі вибори підтвердили, що наше суспільство аполітичне. Можливо, таким чином люди демонструють владі, що вона недієва?

Ваш рецепт «оздоровлення» для України?

Усе залежить від нас самих. Україна змогла вийти на Майдан, і потрібно не забувати про це, а рухатися вперед і боротися. Ніхто, крім нас, не збудує демократичної держави.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!