83-річна бабуся з Волині зв'язала близько 80 пар шкарпеток для бійців

Близько 80 пар вовняних шкарпеток сплела для українських бійців, які несуть службу на Східі України, пенсіонерка Лідія Тимчишина.

Про це Слово правди.

Плести почала за порадою доньки, розповідає пані Лідія. «Мамо, візьмися за якусь роботу, ну хоча б шкарпетки в’яжи …», - сказала тоді Мирослава, бачачи, що матір треба відволікти від печальних думок – родина не так давно втратила батька.

Пригадала тоді Лідія Хомівна, як ще 10-річною захопилася цим ремеслом, як ходила до сусідів, щоб навчитися володіти спицями, як плела шкарпетки для своїх рідних та для радянських солдатів наприкінці війни. А тут ще наречений наймолодшої внучки, який приїздив на похорони дідуся, попросив вовняні шкарпетки. Після того, як бабуся їх cплела, невістка повідомила, що її зять замовляє ще чотири пари для хлопців, які воюють на Сході. Передала до Києва і ці.

Працює 83-річна жінка без окулярів, каже, таке пророкувала їй колись лікар-окуліст.

- Плету зараз 82-у пару, - показує - п’ятьма спицями, шкарпетка виходить гладенька, без шва, за день – готова пара. Працюю від ранку до вечора, часом і у неділю, - бо ж майже нікуди не ходжу, лиш раз у тиждень відношу готові шкарпетки до міської ради.

Вона не жаліється, що вже натерла мозоля на великому пальці правої руки, натомість вболіває, що шпильки, якими скріплює кожну пару солдатських шкарпеток, на базарі все дорожчають.

Лідія Хомівна – колишня вчителька. Багато років викладала українську мову у третій школі. Хоча розпочинати трудову біографію їй, відмінниці, довелося у колгоспі. «Бо ж я - буржуазна націоналістка, - розкриває давню таємницю - Коли закінчувала десятий клас, мене виключили із комсомолу, а в атестат, замість заслужених п’ятірок, виставили суцільні трійки. Та це ще легко відбулася, інших однокласників, наприклад, Олександра Каліщука, автора відомої пісні «Шахтарочка», котрий проживає у Нововолинську, тоді заарештували й вислали до Сибіру.

Та, незважаючи на слабенький атестат, дівчина відразу вступила до Львівського університету, одна із трьох у групі за гарно здані вступні іспити одержувала стипендію. Але навіть до першої зимової сесії не довчилася – відрахували з політичних міркувань.

Більше року працювала у колгоспі, допомагала матері, у якої їх, дітей, залишилося четверо. І жати навчилася, і полукіпки складати… Згодом перевели обліковцем. А потім за порадою другого секретаря райкому комсомолу …Жуміка почала виконувати обов’язки позаштатного лектора – ходила у найвіддаленіші села, щоб розповідати селянам про міжнародне становище, про останні новини в СРСР. Завдяки цьому через рік із позитивною характеристикою та довідкою про колгоспні трудодні відновилася в університеті. Проте через хворобу мами вчилася вже на заочному відділенні, а оскільки місць на німецькій філології, де розпочинала навчання, не було, мусила згодитися на українську.

Приблизно у той час їх переселяли із хутора Зачернече до центральної садиби колгоспу. Лідії, як старшій серед братів і сестер, довелося братися за найважчу роботу, від якої надвечір розпухали ноги. Згодом їй дозволили вчителювати, спершу у молодших класах, потім дали шостий клас у вечірній школі, де викладала усі предмети.

Приблизно тоді ж познайомилася із молодим вчителем математики Михайлом Тимчишиним, який і став її долею. Коли чоловікові запропонували викладання у сільськогосподарському технікумі, перебралися до нашого міста. Виростили доньку Мирославу, котра тепер завучем гімназії, створення якої й ініціювала, а також кілька каденцій поспіль є міським депутатом. На жаль, надто рано відійшов у кращі світи син Валерій, відомий український науковець, який займався картографією. Ще не загоїлася у родині рана і від втрати батька. «Важко мені без мого Михайлика», - жаліється старенька вчителька і зізнається, що зберігає у сімейному архіві зворушливі листи-щоденники, які чоловік писав їй у юності. Вони жили дружно, у взаєморозумінні й злагоді. Уже пенсіонерами разом ходили на патріотичні мітинги, до собору Різдва Христового.

То ж і вгамовує жінка душевний біль такою потрібною для українських бійців роботою: «Чим ще зможу допомогти нашим хлопчикам? Хай гріють їхні ноги мої шкарпетки», - каже Лідія Хомівна. Хоча й рідко вже куди ходить, все ж намагається бути у курсі політичних подій, вона приємна співрозмовниця, гарна оповідачка, а її чиста українська мова просто зачаровує.

До речі, пригадала Лідія Хомівна прикрий випадок. Колись одна з її колег викликала до школи батьків восьмикласника, котрий прогулював уроки української. Тато хлопця, а це був полковник, сказав тоді учителям: «Мой сын ваш телячий язык изучать не будет!». Образливо стало тоді педагогам почути так заяву від освіченої людини. Та ще прикріше було згодом слухати по радіо й телебаченню, якою ламаною українською розмовляв сам цей офіцер, очоливши згодом Міністерство оборони України. Лідія Хомівна й зараз тактовно виправляє співрозмовника, якщо чує невиправданий навіть у розмовній мові суржик чи русизми. У понеділок, як і щороку у День української писемності, колишня вчителька знову писала радіо-диктант з української мови. А, перепочивши, взялася за спиці.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!