Якби люди на Сході знали історію, вони були би найкращими патріотами України, - Левко Лук'яненко

Левко Лук’яненко - український дисидент, політик та громадський діяч, автор Акту про Незалежність України.

В інтерв’ю Громадському він поділився своїми спогадами, мріями про Незалежну Україну та її майбутнє.

Я мріяв про іншу Україну. Коли я сидів у концтаборах і тюрмах із хлопцями-однодумцями, які боролися за Україну, то ми, звичайно, обговорювали, яку Україну ми хочемо бачити. Правда, небагато було розмов на цю тему, тому що не хотіли ділити «шкуру невбитого ведмедя». Тому в нас розмови були як боротися, а не яка буде Україна. Але, звичайно, ніколи й уві сні мені не могло наснитися, що, проголосивши Незалежність, Україна стане ось такою. Я уявляв, що труднощі будуть, бо, знаєте, коли міняють завод, верстати, буває таке, що старе обладнання зняли, а нове ще не поставили, в результаті – перехідний період важчий, ніж було до того.

А Україна – велика країна, і тому труднощі я передбачав, але не очікував, що незалежною Україною будуть керувати колишні люди окупаційної адміністрації. Якось уявлялося, що зміна й перехід України з колонії в статус незалежної країни – це буде зміна влади. А в нас вийшло дуже оригінально, проголосили Незалежність, колишня окупаційна адміністрація проголосила незалежність і залишилася при владі.

Коли сидів з литовцями, то вони мені розповідали, що зробили за двадцять років. Вони в 20-му році проголосили незалежність, у 40-му їх Москва знову окупувала, але двадцять років для них були надзвичайно важливими. І вони мені розказували, що було зроблено. Це надзвичайно великий процес. У них було написано дві книжки про мову, мова – як фактор будівництва держави. Вони відроджували свої звичаї, традиції, навіть перейменували і націоналізували прізвища. Наприклад, були там українці, от, скажімо, Кравчук, його написали Кравчукас.

Причина в тому, що Україна 240 років була під окупацією Москви, і всі ці 240 років Москва старалася українців переробити на московський копил. Вона – азіатська країна, у неї зовсім інші політичні традиції, зовсім інша національна мета, ідеал. Мрія нації яка у них? Розширювати імперію. Наша мрія національна яка? Здобути незалежність і дати свободу кожній людини, сприяти розвитку культури нашої, мови, традицій, зробити життя красивим. Тому про таке щось і думалося. І я отой литовський приклад уявляв і собі думав: от якби Україна двадцять років побула незалежною, що можна було б зробити? А вийшло зовсім інакше.

Виявилося, що у 1992-му році Верховна Рада ухвалила закон про малу приватизацію, про велику приватизацію, про зовнішньоекономічну діяльність і телевізійні канали стали товаром, їх почали продавати. Тодішній голова держтелерадіо мені зателефонував, я був головою Республіканської партії, і каже: «Купіть канал. Буде по шістнадцять годин ваша Республіканська партія говорити, що хочете». Знаєте, я від радості ледь у небо не скочив, але питаю, скільки то буде коштувати. Він каже – 50 тисяч доларів. Це початок 92-го року. Така сума була для Республіканської партії неймовірно велика, і ми купити не могли, а хтось купив, той, хто мав гроші. І таким чином Україна до проголошення незалежності не мала свого інформаційного простору і після проголошення незалежності Україна не має свого інформаційного простору.

І ми є об’єктом, українці є об’єктом маніпулювання інших сил. Не українські, а на українській території телевізійні канали, радіо й друковані засоби масової інформації опинилися в руках чужинців, яким Україна зовсім чужа. Вони Україну розуміють як територію, на якій можна організувати бізнес, тут можна наживатися, а в них немає української душі. І тому 23 роки оці власники, ви добре знаєте хто – Фірташ, Пінчук і так далі, – вони власники телевізії і відповідають за те, що Україна 23 роки не займалася самовихованням і поверненням до наших духовних цінностей. Вони реально служили Москві, вони продовжували русифікацію.

У Донецьку було три українські школи, і доводилося боротися, щоб не закрили, бо прагнули закрити дві і лишити одну. Величезне місто, а там немає української освіти. А Луганськ? У Луганську боролися, щоб відкрити одну школу, і її не вдалося як слід організувати. Українська влада була не українською, а була окупаційною, і ця своєрідна окупація служила не українській нації, а Москві. Коли говорити про південь і схід України, там же ж чудова історія. Якби ті люди знали історію, вони були би найкращими патріотами України. Якби ці нащадки знали, як їхніх дідів, баб виморили оті комуністи, вони б не були такими; вони би любили свій край, бо там кров їхніх предків. Вони ж цього всього не знають.

На Луганщині є частина сільська, а є частина промислова. Територіально – абсолютна більшість – це сільська місцевість. Там нормальне село, от як на Київщині. Вони й говорять українською мовою, співають українські пісні, у них нормальна українська хатня культура. Я маю уявлення таке: треба, щоб українська влада організувала туди трансляцію нормальних передач, доки України не поверне ту територію під свою владу.

Але тут основне – війна. Я впевнений, що Україна переможе Московію, тому що не може Москва виграти, у принципі не може. Тому, що вона порушила всі міжнародні норми права, всі договори порушила, вона порушила мораль людства, і це цілий світ побачив. Цілий світ виступає проти Московії, на підтримку України. Ну не може одна країна перемогти всі інші країни, тому вона програє. А Україна не може програти, вона тільки виграти може. Програти вона не може, бо логіка подій складається так, що без сумніву Україна переможе. Небезпека, все таки, більше зовнішня, бо Росія велика країна і в неї атомна зброя. Вона давня імперія, має досвід маневрування, виживання. Правда, в тих обставинах, в яких вона зараз опинилася, вона ще не була. Це народ, який жив завжди не з того, що руки людські зробили, а з того, що природа. Це мисливсько-рибальський народ: він убивав звірину, рибу ловив і з того жив. Так попередні століття. У ХХІ столітті вони живуть так само, тільки що тоді вони рибу ловили і вбивали звірів, а тепер вони добувають те, що природа зробила – нафту, газ і вугілля. Ну природа дала, це й використовують, а працювати вони не вміють. Це українці живуть тим, що самі зорали, посадили – щось і вродило. А на цьому вони не зможуть довго тримати, тому що світ зрозумів, і оці економічні санкції, вони весь час притискають і притискають. Це поступово, але цим беруть за горло. Без сумніву, ці міжнародні зусилля матимуть успіх. Це не відбудеться за один тиждень. Може статися щось, і через тиждень все зміниться, але, можливо, що Україні доведеться воювати ще рік чи два.

Україна має бути готова до того, щоб воювати. Бо нація зрозуміла, що свобода й державна незалежність – надзвичайно велика цінність. Вона така дорога, дорожчої від якої немає ідеї в світі. Я переконався там, в Сибіру, що реально міняється лад. Я для проби написав листи російським друзям, литовським, в Україну і за кордон – в Австралію написав, в Англію, і думаю, пройдуть чи ні. Листи написав такого критичного характеру, не те що там хвалив щось, і я одержав відповідь. І це для мене було доказом, що перебудова справді є.

23-го серпня 1991 року ми вперше зібралися в Раді, бо ми збиралися в Спілці письменників. Коли у нас з комуністами загострювалися суперечки, то ми казали: «Добре, ви тут як хочете, а ми відходимо від вас» - і їх це лякало. Пізніше то перестало лякати, а тоді їх це страшенно лякало. А ми, лякаючи їх, виходили у Спілку письменників і там засідали. І оці попередні дні, з 19 серпня 1991, ми збиралися у Спілці письменників. 23-го серпня ми вперше зібралися у будинку Верховної Ради. Зібралися ми в тому крилі, що від саду, і виступали. Один і каже: «От поки комуністи розгублені, вони бігають, залицяються до нас, хочуть вступити в «Народну раду», то давайте підготуємо законопроекти, щоб їх». Той те пропонує, той інше, той ще щось пропонує, скориставшись розгубленістю комуністів, а я піднявся й кажу: «Шановні колеги, давайте зробимо щось інше. Давайте проголосимо Україну незалежною державою і тоді нам не доведеться хитрувати. Тоді ми будемо творити те законодавство, яке потрібне незалежній Україні».

Ну це сприйняли як одкровення, чесно кажучи, і, по-моєму, Павличко гукнув: «То нехай Левко й напише». Кажу – добре. Нічого не було заготовлено, абсолютно нічого. Я піднявся, зробив кілька кроків, а потім думаю, треба когось запросити. Я оглянувся на той зал і Сандуляка покликав. Сандуляк Леонтій Іванович – він доктор медицини, дуже порядна людина, розумна. У мене були з ним не сказати, що близькі, але такі добрі, теплі стосунки. Ми пішли в те крило від вулиці Грушевського, сіли, я дістав зошит і кажу: «Що нам потрібно?» А нам дали півтори години на написання проекту. Я кажу: «Що будем писати? У нас півтори години. Давайте напишемо найкоротший текст. У ньому нічого не повинно бути. Такий текст, який Верховна Рада могла б прийняти одним махом, щоб не було дискусії, щоб не здумали відкласти на завтра, бо страх у комуністів пройде і втоплять нашу справу. Тому має бути текст, що самостійна Україна і більше нічого не треба». Я написав цей текст, він погодився з тим, що такий треба короткий.

Через півтори години ми прийшли у зал, нас там чекали вже, я звернувся з такою ж пропозицією до них, і вони погодилися. Зробили деякі поправки, Павличко добавив перше, таке вступне, речення. Я написав «відродження української державності», а хтось каже, «Чекай, а якої? Відродження якої державності? Це петлюрівщини? То всі є проти петлюрівщини, всі. Верховна Рада проти петлюрівщини. Не годиться, втоплять». І тоді вийшло слово проголошення, не відродження державності, а проголошення. Ну отакі поправки були. Відредагували, і текст віддали в секретаріат, і назавтра той текст секретаріат роздав усім депутатам. Зібралися в залі, в кожного той текст є, і Гуренко, від комуністів, попросив, щоб дати їм перерву, вони порадяться в нижньому залі. Пішли вони в нижній зал, радилися там. Цікаві там речі говорили: хтось виступав, каже: «Чим же ми провинилися перед Москвою, щоб ми могли відокремлюватись?», а хтось каже: «Чекайте, в Росії може початися ще погоня на комуністів». Вони піднялися і проголосували. Проголосували 364 голоси, конституційна більшість, і ми підхопилися, почали обнімати один одного, вітати один одного і радуватися зі всього того. Я тоді подумав, що якби моє життя тільки на тому кінчилося, то я прожив не дурно на білому світі. Бо це справді те – боровся, брав участь у цьому всьому, і будь ласка, – проголошена Україна незалежною державою.

Ну, а далі пішли на вулицю, вийшли з зали, на руках мене носили. Потім ми пішли на Майдан Незалежності, там виступали, потім повернулися в зал і там ще постанов кілька ухвалили, а вже пізно ввечері, темно було, був на Софійському майдані загальноукраїнський мітинг. Включили всі радіостанції України, і я зачитав тоді українському народові тоді оцей Акт проголошення Незалежності України. Приїхав додому, хату відкриваю, дивлюся, а там стіл і жінка поставила пляшки, закуски. Я кажу: «Що це таке?», а вона мені: «Це ж твій день народження сьогодні». Я настільки був зайнятий, що зовсім забув, думав про те все, що відбувалося, а не про те, коли я народився. І ми святкували разом два дні народження – народження України і моє.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!