«Я, Шонік і Шпіцберген» : у мережі з'явився розділ із невиданої за життя повісті Кузьми

У мережі опублікували розділ із невиданої за життя повісті Андрія Кузьменка. До зібрки також увійдуть вірші останніх 10-ти років. Книга надійде у продаж до кінця серпня.

Частину книги опублікував ZAXID.NET.

"Ми з Шоніком - куми. Згадайте любий анекдот про кумів – це про нас. Шонік живе в Ужгороді і має до кордону ближче, ніж ми з вами до молочного магазина. Ця небезпечна близькість і сформувала в ньому таку рису характеру, як «Хронічне Несидіння вдома» або «Пріключенія Шоніка». Шонік почав відвідувати концерти всіх світових зірок, трохи раніше, ніж став говорити слово «мама». Пізніше – він заразив цим і мене.

Я опускаю всі пікантні особливості наших попередніх поїздок, маючи надію, що вони також знайдуть своє відображення у печатних творах в майбутньому, і познайомлю вас із непересічною подією, навіть для таких бувалих козаків, як ми – «Експедиція на Шпіцберген!»

Якої холєри туди пхатися? – чую звідусіль ваше резонне логічне запитання. В той час, коли Україна перейшла в температурний режим Турції і можна, стоячи в трусах на балконі отримати сонячні ванни, як в Анталії – ми вирішили нанести візит Північним Широтам. Ця ідея визрівала в моїй неспокійній голові від часу, коли географічка в школі попросила віднести глобус у вчительську. Тоді я сказав собі, що там – в льодах моє місце і зреалізував свою мрію через тридцять років, протягом яких я морально до цього готував себе і своє найближче оточення.

І так – дійові особи нашої кампанії - Шонік, його дівчина Настя, я, моя жінка і вірний тверезий соратник - Муха і Саня – наш файний колега з Франківська. Трохи про нього: ми з ним знайомі давно, але він не знав, що ми – панки, і тому поїхав.

Дія перша – Як зекономити на переїзді – або пасивний садомазохізм

Андрій Вікторович Кузьменко, тобто я, добре відомий у своєму оточенні спеціаліст з планування ідіотських переїздів. Навіть самий елементарний маршрут він може перетворити в захоплюючу, і саме головне непомірно дорогу для здоров’я і гаманця, подорож. Для того, щоб мати гарантію повного виснаження організму і ненависті до себе всієї решти подорожуючих – треба зайти в інтернет і пошукати рейс компаніїї Wizzair до пункту призначення. Пара нескладних маніпуляцій і за десять хвилин тобі приходить на електронку підтвердження, що чудо сталося – ти придбав 5 квитків з Києва до Осло по ціні – 179 гривень!!!

Ти сідаєш і плануєш подорож далі, забиваючи в маршрут маловідомі норвезькі міста і села, тримаючи на колінах карти і ноутбук. За дві години маніакального секса з вай-файом і інтернетом – ти отримуєш цілу низку роздрукованих квитків на літаки норвезьких компаній і резервацій на готелі по маршруту слідування нашої групи «Катастрофа». Голова, правда, квадратна, але почуття гордості за пророблену роботу, і шкляночка холодного італійського – найвища нагорода за недавні муки. Цей процес мав місце зимою, за пів-року до виїзду. Були враховані найдрібніші нюанси, і не було звідки чекати несподіванок.

Йшов час, і росло збудження від факту наближення подорожі в Арктику. Білі ведмеді стали снитися мені по ночах, а вдень я годинами милувався їхніми зображеннями в інтернеті. За два тижні до від’їзду Wizzair надіслав мені листа, в якому проінформував, що рейса з Києва не буде. Можете, мол, використати гроші на інший переліт. Я вмію складати з негарних слів речення з ганебним змістом, що і було ефектно зроблено черговий раз. Але це означало одне – ВСЕ НАШЕ ПОДАЛЬШЕ ПЕРЕСУВАННЯ СТОЯЛО ПІД ЗАГРОЗОЮ! Будучи в душі людиною заощадливою, я відразу відкинув можливість шукати переліт до Осло нормальним шляхом. І жадібно взявся за улюблену справу.

Моя Муха, вона ж Маня, вона ж Жінка-Герой, удостоєна спеціальної премії – «за 20 років прожитих в невідомості того, що буде завтра», була поставлена перед фактом від’їзду поїздом до Ужгорода – звідти вночі на машині 400 км до Катовіц, звідті літаком до Осло в 6.00 ранку, звідти трьома автобусами до інакшого аеропорту, з я кого ми наступного дня мали вирушати на північ. З очей Мухи читалося запитання – «Чому так складно, Андрій», але Андрій мовчав Він не хотів брехати, а тим більше – говорити правду.

«Готель Аеропорту» знаходився від самого аеропорта на відстані 7 км, і дорога до нього на автобусі коштувала більше, ніж мій пресловутий економний переліт з Катовіц до Осло. За готель окрема подяка Шоніку, який в останній момент поміняв резервації нормальних готелів на ненормальні, роблячи зсилку на то, що варто зекономти пару копійок, і таким чином група «Катастрофа» стала на давно проторені рейки, і колектив почав нас тихо сповідати. Саша з Франківська також вибрав не найлегший спосіб догнати пелєтон в Польщі. Машиною у Львів, звидти літаками до Варшави і Катовіц. Як висновок – вони зустріли мене 30 травня в аеропорту Гардермоен такими, ніби йшли туди з Прикарпаття пішки.

Чемпіоном в дисципліні «Найдебільніший переїзд року» став я. 28 травня – переїзд автобусом Київ –Ковель на концерт, вночі – Ковель –Луцьк на концерт нічний, зранку автомобіль Луцьк – Ужгород, після нічного концерту літак Ужгород –Київ в 7.00 ранку, там живий ефір на М1, потім в 13.50 переліт в Донецьк, там жваве спілкування із прикордонниками і з фляшкою Джек Денієлз, потім машина до Маріуполя, там концерт, машина зранку в Донецьк, літак до Києва 30 травня в 6.50, звідти літак в Копенгаген, звідти всього годинка і ти – в Осло. Правда просто?

Люба нормальна людина після таких знущань над своїм імунітетом просто доповзла б до ліжка в готелі, повісила на ручку дверей табличку «не дай Бог розбудиш» і запала б в летаргічний сон. Ха! Скажем ми Вам! У нас в планах було ще дві позиції – традиційний похід в «Hard Rock Café», і на концерт групи AC/DC! З помнутими рожами ми вирушили в бік центра в надії, що нас спіткає перша удача за останні 48 годин. Пів-годинки їзди на взятій на прокат машині (ще 150 євро, економно, правда?) і ми на місці – нас вітає «Hard Rock Café Oslo».

Ресторан величезної американської сітки, розкиданої в основному по столицях і великих містах світу. Він підкупляє атмосферою, доброю музикою і кухнею. Меню невелике, і однакове у всіх точках. На стінах – гітари і шмотки світових зірок! Навколо нас рискають десятки перезбуджених фанів AC/DC, які викрикують окремі фрази з пісень і відбивають ритм ножами і вилками. В нас традиція – я хаваю ребра, які подаються таким парканом довжиною з пів-метра, а всі решта нападають на курячі крильця, які, як і паркан ребер, готуються за спеціальним хард-роковським рецептом. Стара добра американська хімія. В роті оргазм.

Ми мовчимо, бо наші роти нагадують бетономішалки. Шонік, погладжує свій іміджовий пузік, за таким заняттям він проводить 75 процентів життя, починає ходити взад-вперед по залі, що означає близькість натупного етапу поїздки. Голосно шморкається разів сорок підряд, одночасно веде розмову по телефону з трьома різними абонентами на інтелектуальну тему – в кого від чого будун, і напихає рот крилами. Нарешті кістками завалений стіл, руки по лікоть в приправах – це кінець. Ми їдем на концерт.

Норвеги не люблять ходити в гості один до одного, але люблять ходити на концерти. Там можна зустріти знайомих. Поговорити, посміятися, а головне – ПОПИТИ ПИВА! Відношення до алкоголю в Норвегії нелюдське. Його продають тільки в будні з 12 до 18 годин. А в ресторанах після 20.00 ти не допросишся і каплі вогняної води. На концертах пиво продають до останньої секунди. Тому там завжди аншлаг і AC/DC в Норвегії вже третій раз за рік .

Виступ затримують на дві години. Ми з Мухою нагадуєм двох інвалідів з важкими вадами опорно-рухового апарату. Ноги підкошуються, руки німіють, в спину, ніби забили залізний штир! А нордичні люди тільки радіють з того, що пиво можна буде пити на дві години довше, і нагадують свиньок, одягнутих в футболки AC/DC. Вони розливають його один на одного, вимазують навколишніх кетчупом, пісяють на ноги тих, хто стоїть з-заду, одним словом душевно відпочивають.

Нарешті переповнений пивними парами стадіон розриває звук гітари Ангуса Янга, і від образ за затримку не лишається і сліду. Перед тобою 60-річні монстри, які перемелюють на лівер вміст повного стадіону.Ти либишся у відповідь на пролитий на твої штани бокал, його попередньому власнику і радісно підіймаєш пилюку разом з норвезькими братами і сестрами. За дві пісні до кінця ми втікаєм, щоб не бути затоптаними отарою п’яних вікінгів і через годинку з наших номерів виривається на волю храп п’яти замучених на рудниках людей. А через п’ять годин ми вже стоїмо на стійках реєстрації Scandinavian airlines смакуючи той факт, що за 4 години ми будем всього за 1330 км від Північного Полюсу.

Свальбард і Дундочка. Частина 2

Я залишив вас на стійках реєстрації Скандінавських авіаліній, а сам відправився подумки на 7 годин назад, в кімнатку готелю Гардермоен, де Шон, я і Світлана Іванівна стали учасниками таїнства під містичною назвою «Дундочка». Не кожен може собі дозволити після перерахованої мною низки тортур залишатися повноцінною людиною. Це можем тільки ми – АЛКОГОЛІКИ.

Віскі з колою і з льодом. Вона заходить в горло так, ніби казковий водопад з верхівок гір вливається у хвилі фйорду. Верхнє піднебіння зморщується від насолоди так, як зжимається ваша дупа в момент вільного падіння на американських гірках. Всі рецептори ротової порожнини кричать «Ура!» «УРА!»… І тихо вмирають разом з інтелектом, для того щоб завтра зранку встати і відчути різкий запах тисячі невидимих котів, які нагадили вам на зуби. Щелепи починають дрібнесенько цокотати від передсмаку наступаючого оргазму. Це алкоголізм.

До цього чарівного стану космонавта треба йти довго і вперто. Роками ви мусите дотримуватися залізних правил високого Статуту і головне - не відкладати на завтра то, що можна випити ще сьогодні. Якщо ж ви, випадково зневаживши ці неписані істини, не дай Бог, пропустили хоча б одне заняття – всьо! Все треба починати від самого початку. Професіоналом вам вже ніколи не стати.

Ми сіли на краю ліжка і Шонік дістав Першу із взятої членами експедиції у Дюті Фрі батареї літрових баньок віскаря. Ми їхали на північ. Ніхто з наших в таке задуп’я ще не забирався, і тому ми чітко знали – тільки правильна Дунда може поставити опір можливим перешкодам. На Закарпатті Дундою називають дитячу сосочку. Боже – наскільки це символічно…

Сосочка дає дитинці то, що дає їй Мама, і зараз вона в мене в руках, а за секунду буде в роті, і дасть мені то, що мама, навряд чи могла би мені дати в цей момент. В далеких і числених поїздках Шонік отримав чорний пояс по змішуванню інгредієнтів Дундочки. Краще від нього це міг зробити тільки Мендєлєєв.

Шон погладив себе по животі, пройшов по кімнаті метрів чотириста туди-сюди дрібними крочками, нагуляв необхідну спрагу і апетит, і Дунда пішла з рук в руки, із уст уста. Не буду вдаватися в подробиці нашої тайної вечері, щоб не викликати слюновиділення у величезної армії наших однодумців, які зараз не можуть собі дозволити такої насолоди.

Повернуся до стійок реєстрації аеропорту, перед якими ми стояли із виразом людей, яких придавила бетонна плита, що зірвалася з крана. Світлана Іванівна після пам’ятного святкового вечору, проведеного з грузинами в Донецьку, втратила деякі професійні навики і на якийсь час отримала диплом практиканта, тому справжній ефект дунди відчувало тільки двоє людей в експедиції.

Аеропорт Гардермоен достатньо комфортний, але є там декілька нюансів, які заважають зконцетруватися . Перший з них – автомати самостійної реєстрації. Вони подібні на автомати, в яких ми поповнюємо телефонні рахунки в Україні. Люди з цивілізованих країн проводять паспортом по спеціальній щілині – апарат ідентифікує твою особу, і пропонує роздрукувати собі посадковий талон. Я чіхрав своїм паспортом до моменту, аж наполовину витер зображення свого фейсу на фотографії, а апарат вперто мене не пізнавав.

В Норвегії будун особливий. Присутні всі симптоми – крім болю голови. Але всі вони якось підсилені за рахунок відсутності найнеприємнішого. В мене почався потняк. Шонік намотував кілометраж між мною і Саньою, витрясаючи із сумок весь свій полярний інвентар в пошуках листочка з кодами резервації. Я потів і складав погані слова у бурхливий потік, Шонік гладив себе по животі і ржав дрібним сміхом людини, в якої щойно вкрали машину. Листочки були на місці, але не в тому, яке він шматував весь цей час.

Нам все-таки вдалося встигнути на борт літака до Лонгербієн – малесенького і єдиного цивілізованого містечка архіпелага Шпіцберген. 200 людей спокійно зайшли на борт, І ТАК САМО СПОКІЙНО ДАЛИ НАМ МОЖЛИВІСТЬ ВОЗЗ’ЄДНАТИ наш розкиданий по салону колектив. Це було важливо, бо в повітрі ми мали провести більше чотирьох годин, а спілкуватися з бабулькою норвежкою мені надоїло ще на стоянці.

Через 15 хвилин польоту народ в літаку почав масово засинати. Шонік не відділявся від колективу і широко відкрив рот, закинувши голову назад роздивлявся дивні кольорові плями, які плавали перед закритими очима. Величезний норвег, що сидів спереду, страшно підвонював і створював враження людини, яка душ бачила тільки в кіно. І коли літак трухануло на повітряній ямі – він випустив маленького Хоттабича, який відразу відправився гуляти по салону. Спочатку в цьому ганебному вчинку я запідозрив кума, але норвег випустив ще одного Мюнхгаузена вже зі звуковим супроводом і барон повис прямо переді мною, так що сумніви розтали. Врятувала ситуацію стюардеса, яка появилася зі столиком з напоями, вона дещо сколихнула повітря, і важку хмарку віднесло в бік бізнес-класу.

Роблячи вигляд, що теж сплю я косив оком в ілюмінатор і намагався розгледіти білого медведя на крижині. Замість нього я побачив маленьку білу комашку в свинцевих водах Північного Льодовитого океану – це гігантський океанський лайнер віз «жирних» американців вздовж північної границі Росії на Аляску. За десять хвилин пілот сповістив, що під нами Шпіцберген і ми почали знижатися. Під літачком розкинулася Арктика.

Правильної форми величезні паралелепіпеди гір були розставлені майже в правильному порядку і по-господарськи притрушені снігом, на який ніхто не ступав ще з тих давніх часів, як Вітя Павлік вчився пісяти в горшок. «Ой,бля» – вирвалася в мене широко відома фраза Володимира Сосюри. Дякуючи красі і витонченості української мови,можна ось так просто, в двох словах передати вам всю велич місцевої природи.

Колеса скрипнули об бетон, і аероплан понісся по посадочній полосі між двома грядами гір, які зажали аеропорт, ніби в тиски. Шонік проснувся, кинув свою звичну після відсутності в компанії фразу – «Шо такоє?» і не чекаючи відповіді, почав лапати I-Phone’ом сигнал GPS, тикаючи апаратом в вікно, і вириваючи своїй Насті клапоть волосся. Шон – реальна жертва засобів комунікації . Щоб нормально з ним поспілкуватися – вам прийдеться спиляти сотову вишку, або збити ракетою супутник".
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!