Луцький альпініст піднявся на найвищу та найскладнішу вершину Європи. ФОТО

Альпініст з Луцька Ігор Случик разом із трьома товаришами піднявся на найвищу вершину Європи - гору Монблан (4807 м) і найскладнішу - Маттерхорн (4478 м).

"Тепер у Луцьку є людина, яка побувала на Маттерхорні два рази - з швейцарської та італійської сторони", - каже мандрівник.

Своїми враженнями він вирішив поділитися із читачами ВолиньPost.

На початку цього літа Юрій Кравчук з Костополя, з яким ми два роки тому співали гімн України на самісінькій маківці гори Мак-Кінлі (6198 м), що на Алясці, подарував мені свій поетичний збірник.

На першій сторінці його рукою було написано: «Ігорю Случику від автора на згадку про спільні сходження!». Ось де ЗНАК чи НАТЯК! «Про спільні сходження..!».

Пропозиція від Юрія не забарилися: «Їдемо в Альпи».

Птиця Удача вже давно звила гніздечко у моєму наплічнику. Я її підкормлюю гарними краєвидами, душевними бесідами з хорошими людьми, а вона домовляється з духами гори, щоб пропустили мене на вершину.

Нас у маленькій "Тойоті" четверо: Ігор Парчевський зі Здолбунова – головний організатор нашої експедиції, я - Ігор Случик з Луцька, Юрій Кравчук з Костополя та Олександр Щерба з Кіровограду.

Позаду лишаються кілометри чудових європейських доріг.

Ранок третього дня ми зустріли в Женеві біля однойменного озера. Але стоп! Це нас так у школі вчили. Насправді скрізь тут воно називається просто Леман. Попірнали - і в дорогу, у напрямку туристичного містечка Шамоні.

Шамоні - це найбільший, найвідоміший і найстаріший курорт Французьких Альп. Вже протягом двох століть містечко з однойменною назвою зачаровує своїх гостей, адже знаходиться він в самому серці мальовничої долини, огорнутої з усіх боків гірськими схилами: розташована в дивно красивому місці - біля підніжжя Монблану, найвищого гірських піку Європи.

Саме з Монблану почалася гірська частина нашої експедиції. Всі хлопці, окрім мене, були на її вершині. То здогадайтесь, у кого найбільше тріпотіло серце перед сходженням?

Щоб зекономити час, левова частка альпіністів (і ми в тому числі), які зібрались на Білу гору, під'їжджають з Шамоні на маленькому трамваї, що більш як годину рухається по зубчатих рейках до висоти 2300 м. Цей трудяга ось вже більше, як сто років, доставляє туристів на висоту пташиного польоту.

Після 900 метрового вертикального підйому ставимо свою палатку на каменях поблизу будиночка Тет Рус. Ловлю в об’єктив гірську козу з козеням, які анітрішечки мене не бояться і позують на фоні порепаних льодовиків. Надвечір вітаємо українську групу альпіністів. На їх лицях радість і подяка горі. Мальовничий захід сонця зашторює нічна темрява.

Підйом до Будиночка дю Гюте вважають найскладнішим на горі. Саме там знаходиться Grand Couloir або ж «Кулуар смерті», який назвали так через те, що на ньому постійно падає каміння.

О десятій ранку ми на відмітці «Dome de Gouter 3817m». Цей новий притулок побудували поряд з старим і зовсім недавно заборонили там ставити палатки. Місцеву владу можна зрозуміти. Альпіністський сезон триває на Монблані три місяці і за цей час можна добряче загидити білосніжне покривало гори.

За нашим планом, ми мали заночувати у будиночку де Гюте і вдосвіта штурмувати вершину. Та новина про те, що на завтра погода має зіпсуватись, внесла корективи в наші плани. Треба ловити погоду за хвіст! – як кажуть альпіністи. І ми знову набираємо висоту.

На перевалі серце йойкнуло і завмерло, шия витягнулась, як у жирафа, а очі сфокусувались на одній точці – перед нами вершина. Та ще й під хмарною парасолькою. Такого ще я не бачив!

Стежка, провівши лабіринтами снігового поля, вивела нас на гострий небезпечний сніговий гребінь. Тут вітер особливо наполегливо видуває все те, чим засмічена голова. Останні кроки до вершини…

Вони сповнені радості і гордості. За себе і друзів. В такі хвилини патріотизм просто розпирає. Синьо-жовте знамено тріпоче на найвищій точці Європи на висоті 4807 метрів. Дякуємо Білій Горі. Та, як відомо, вершина в альпінізмі - це тільки половина шляху. Виснажені і щасливі, ми повертаємось на ночівлю до будиночка де Гюте, де накип’ятили собі, певно, відро чаю.

Прозорий ранок красувався далекими обріями, і поки погодне віконце все ще було відрите, ми гайнули донизу. По дорозі згорнули свій залишений базовий табір, і попрямували до трамвайчика, де копошилась купа туристів, адже сьогодні, 14 липня – вихідний день у Франції і велике свято – День незалежності.

Селимось в кемпінг - і на прогулянку місцем, яке називають колискою альпінізму – французьким містечком Шамоні. Взагалі Шамоні – це визітівка французьких Альп, це справжня туристична мекка. Вузенькі вулички наповнені багатомовним гамом і метушнею, яскраві квіти на підвіконнях будиночків, аромат кави та круасанів з кав’ярень під відкритим небом і у роті - неповторний смак французького морозива.

Чотири роки тому я з моїми друзями з Луцька «чіплявся зубами» за схили Маттехорна , але зі швейцарської сторони. По гребеню Хернлі ми видерлись на цю дуже гарну піраміду і відчули себе фараонами на її вершині. Вона була фінальною у нашому альпіністському турі. Цього ж разу мене чекав підйом з італійської сторони.

Сповнений запахами лугових трав, гуркотом водоспаду та неймовірними краєвидами, шлях угору з містечка Брей-Червінія дуже мальовничий. На висоті 2800м біля гірського озерця ставимо базовий табір. Неподалік знаходиться будиночок Абруцци- останній осколок цивілізації в цій долині.

Всі, хто збирається вийти на вершину Монте Червіно, відправляються ночувати в будиночок «Карел», він причепився на скельному гребені на висоті 3835 м, і із нього стартують на штурм вершини. Та до нього не так легко потрапити. Тут вже починається альпінізм «по-дорослому». Стаємо в зв’язки і траверсуємо по зруйнованим схилах. В деяких місцях вгрузаємо в сніг, а за перемичкою – деремось на вертикальні скельні стіни, на яких для зручності навішені товсті канати.

Ще раз перевіряємо спорядження і по обіді лягаємо спати, адже до другої годині ночі потрібно виспатись. Перші години підйому - наче кадри з глибокого сну. Світлова пляма ліхтарика постійно шукає місце, де ступити нозі, де зачепитися руці. В тонусі постійно тримає думка, що ти не сам. Ти у зв’язці. Отже – подвійний контроль, подвійна зосередженість..

Просуваємось по гребеню максимально обережно і підходимо до передвершинної вежі. Це прямовисна вертикальна стіна, оздоблена в деяких місцях драбинами і тросами, здається нездоланною. Але це на перший погляд.

О 12.30 на вершині нас зустрічає залізний хрест. З висоти 4478 м всі наші проблеми стають крихітними та малими. І ти розумієш, що секрет успішного сходження не тільки в Удачі, а й у твоїх гарних намірах і відношенні до всього, що тебе оточує. Потрібно жити за законами природи – адже ми її діти. Що береш – обов'язково потрібно давати щось рівноцінне взамін.

Підйом на вершину зі сторони Італії, дійсно таки важчий за швейцарський. Якщо мені втретє доведеться бути на Маттерхорні, я певно спробую перейти із Італії в Швейцарію через цю вершину і зняти крутий фільм.

Маттерхорн чи Монте Червіно – це одна з небагатьох гір у Альпах, з якої злізти важче і довше, ніж піднятись. Безліч чинників впливають на швидкість руху: складність рельєфу, альпіністська майстерність і злагодженість у зв'язці, вплив висоти та погодні умови. А ще - відсутність страху. Якщо боїшся – рухи твої стають скуті, невпевнені і, як наслідок, не такі вправні і швидкі.

Різкий вітер приніс запах грози. За мить довкола нас творилося щось нереальне. Оркестр з грому і блискавок набирав оберти. Знизу до нього приєднався гуркіт салютів. В Брей-Червінії, там у повному розмаху ювілей – 150 років з Дня першого сходження на Маттерхорн. Може, хтось із нас невірним вчинком чи неповажним словом потривожив духів гори. А може, їм набридло байдикувати і вони вирішили розважитись на альпіністах.

Лише біля першої години ночі ми з Юрою ступили на поріг будиночка Карела. Не додзвонившись до рятівників, я підняв сонних гідів на ноги. Пояснив їм, як зміг, про наших друзів, що лишились на горі. Та у їхніх «активних» діях читалося: «Ніхто Вас на гору не посилав. Самі заперлись, самі й раду собі давайте!?».

Такої тривожної ночі у мене, напевно, ще не було!

Лише о 10 ранку наші хлопці спустились з останнього карнизу до будиночка…! Потім було тепле море щастя і дорога радості додому!

На завершення хочу сказати, що ми не підкорюємо вершину. Хто так говорить, той зневажливо ставиться до самої гори. Адже саме слово «підкорювати» означає «Силою встановлювати свою владу, завойовувати, примушувати коритися своїй волі, своєму впливові». Піднімаючись на вершини, ми йдемо підкорити, насамперед, свої страхи та амбіції. Гора допомагає нам відкрити нові грані самих себе, які внизу ніколи не проявляються.

Я дякую всім тим, хто був зі мною, і чекав на мене з цієї захоплюючої експедиції.

Ігор СЛУЧИК
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!