Про що говорив Єремеєв у своїх інтерв'ю: найголовніше зі сказаного. ФОТО

Трагічний випадок, що відібрав життя у нардепа Ігоря Єремеєва, викликав особливу небайдужість. Мова навіть не про те, що політичну карту полишив важливий гравець, і не про те, що одна із найпотужніших українських бізнес-структур втратила лідера.

«Таблоїд Волині» підготував витяги з інтерв’ю, які Ігор Єремеєв дав протягом останніх п’яти років.

Поміж численних питань-відповідей про нафту і політику Ігор Миронович вкрай рідко, проте ділився із журналістами краплинами особистого. Таким і хочеться запам’ятати Єремеєва: не політиком, не олігархом, а мудрою людиною, яка досягла грандіозних вершин.

* * *
Фотографія – кінцевий пункт моєї творчої натури. Скільки себе пам’ятаю, постійно малював і брав участь в різних творчих «кружках». Якщо брати поетапно, вважаю, що до якогось періоду життя я просто фотографував, бо мені це подобалось. А останні кілька років займаюсь фотографією зі знанням справи. Усвідомлюю, що це – цілий пласт мистецтва.

* * *
Мій улюблений фотоапарат – Canon. Але щоб робити виставку, треба мати хоча б сто робіт, які не соромно показати іншим. А для цього треба створити десятки тисяч фотографій. На це все треба час. Напевно, коли мені буде 50, я організую виставку чи видам книгу, щоб підбити підсумок. В кожному хобі треба підводити якусь межу – для того, щоб відповісти на питання, для чого ти все це робиш.

* * *
Як правило, я займаюсь пейзажною фотографією в різних куточках світу. Цього року (2015 р. – ред.) через події в країні поїхати на фотосафарі не вийшло. Зараз не до хобі. А минулого року ми з друзями фотографували осінь на японському острові Хоккайдо. Там дуже яскраві кольори. Причому через гірську місцевість вони різні на різній висоті.

* * *
Для мене захоплення фотографією – можливість показати людям мій погляд на життя. Фотографія дозволила мені зрозуміти, що матеріальна складова життя – не головне. Навколо нас є світ: яскравий, красивий, а за суєтою ми не встигаємо його помічати. Тому можу сказати точно, що це захоплення робить мене кращим.

* * *
Мрію зняти фільм про британський корабель Thistlegorm, що затонув біля берегів Єгипту у 1941 році. Вперше судно виявила у 1955 році команда Жака Іва Кусто. Дуже цікавий об’єкт. Я кілька разів занурювався біля нього. Можливо, весною поїду на зйомки.

* * *
До футболу я ставлюсь дуже спокійно. Скажу більше – навіть негативно. Не розумію, як можна платити по 40 мільйонів євро за футболістів з Бразилії, якщо у нас в селах ще стоять вікна, які укладали наші солдати, коли вивозили фінські будиночки в 1938 році. У мене просте запитання: коли ви платили мільйони за чергового футболіста, ви дивилися на сільські лікарні? До речі, там, в селах, можна пошукати талановитих гравців, і вони будуть не гіршими.

* * *
Першого коня мені подарували, коли мені було 30 років. Його звали Павлін. З того моменту я займаюсь верховою їздою. Це – хобі, яке заспокоює.

* * *
Кінь – це живий організм, і треба розуміти, що управління конем людина виконує за рахунок больових ефектів. Є межа болю, після якої кінь робиться некерованим, про це не треба забувати. Одного разу, коли кінь мене вчергове скинув, підійшов тренер і каже: «Ігор, я ж тобі казав: кінь відпочив і він – веселий, ти на нього не сердись, бо він тобі просто так показує свій настрій». Цей досвід допомагає і в житті. Робить збалансованим, спокійним, врівноваженим. І не боїшся, коли тебе хтось схоче скинути з сідла. Я багато бачив людей, які падали і не поверталися. Думаю, якраз у цьому розумінні кінь – це той майданчик, який вчить падати і підійматись.

* * *
На один із днів народжень, коли мені подарували десь 15 фігур коня, мене вдома попросили, чи не міг би я натякнути друзям, що не так вже й сильно люблю коней.

* * *
Я люблю твори мистецтва, в яких є дуже тонка робота. В музеях мене цікавлять або дуже великі картини, на які треба було потратити неабияку кількість людиногодин, або дуже дрібні роботи, які так само потребували особливих зусиль.

* * *
Піднятися на ноги – непросто. Особливо, якщо ти з провінції. Я народився в селі. Люди часто забувають, де народилися і той край, звідки родом. Стає легко переїхати в столицю. Так роблять десятки, сотні людей. А я цього не роблю. Мені важливо, що центральний офіс «Континіуму» – в Луцьку, тут всі працівники. Ми піднімаємо рівень життя свого краю. Із 1995 року я щотижня їжджу до Києва, і за весь цей час, мабуть, лише разів десять лишався в столиці на вихідні.

* * *
Бізнес – це постійне прийняття рішень, в результаті яких ти можеш втратити, можеш отримати менше, можеш отримати багато. Я не боюся втратити. Страху не має місця в бізнесі. І ні – я не боюся бути бідним. Переконаний, що мені вистачить розуму жити на ті засоби, якими буду володіти.

* * *
Наш перший бізнес – пошиття шкіряних курток. Ще студентами ми організували майстерню. Сам я не шив, але шкіру фарбував і розминав. Так що можна сказати, що я – кожум’яка.

* * *
Я жодного разу не переглядав рейтинги найбагатших людей. Вони мені абсолютно не цікаві. Я оцінюю людей не за рейтингами, а за їх діловими якостями.

* * *
Якщо ви поїдете в Луцьк і запитаєте, вам всі скажуть: ніколи «Континіум», Єремеєв чи його партнери не претендували на таке примітивне наймення як «господар області».

* * *
Ніколи не вважав себе олігархом. В українських реаліях олігархи – це люди, які придбали або приватизували державну власність за ціною нижчою, ніж її істинна вартість і стали мільярдерами. Наша компанія мала природній розвиток: ми брали банківські кредити, будували і розвивались.

* * *
Рік на рік не припадає. Минулого року був прибуток, цього року – збиток. Але ми в цьому бізнесі (продаж бензину – ред.) 20 років. Побудували 500 заправок по всій країні. В компанії 13 тисяч працівників. Я, можна сказати, все життя віддав цій справі. Не можемо ж ми просто так сказати: в країні криза, війна, тому ми перестаємо обслуговувати наших клієнтів.

* * *
Лише складнощі виховують характер. Лише складнощі заставляють людину думати, як отримати результат. У нас немає засухи, як в Ізраїлі, у нас плодовита земля. Тому в головах недалеких підприємців не існує розуміння, для чого щось змінювати.

* * *
Треба рухатися в бік ЄС. Якщо ми говоримо про те, що хочемо бачити Україну через 40 років незалежною державою, якщо говоримо, щоб рано чи пізно наші діти (тому що ми – навряд) розуміли, що таке закон, права, щоб корупція пішла зі всіх рівнів, то ми повинні рухатися в цьому напрямку. З точки зору економіки, попереджаю відразу, ми не готові конкурувати з європейськими компаніями. Бій буде нещадним. Бізнес слабких не любить. Там в альтруїзм ніхто не грає.

* * *
В світі немає проблем з грошима. В світі, окрім дефіциту ідей, ще є дефіцит людей, яким можна ці гроші довірити.

* * *
Я зараз політик і багато років не займаюся підприємницькою діяльністю. Я лише акціонер групи компаній «Континіум». В 2001 році я прийшов в Раду, тому що вважав, що Волинська область заслуговує мати своїх депутатів, які б пам’ятали про людей. Тоді я зробив паузу і не пішов в Раду. З одного боку, розчарувався, з іншого – перевіряв себе, чи зможу я без цього. Адже багато політиків, одного разу потрапивши у владу, ніколи не можуть собі дозволити добровільно від неї відмовитися.

* * *
Група ще не створена (позафракційних депутатів – ред.), а вже є намагання поставити її під чиїсь прапори. Та у кожного позафракційного вистачає своїх прапорів. У мене, наприклад,чотири стяги – Маневичі, Камінь-Каширський, Любешів та Ківерці.

* * *
Політика – це не чорне й біле, хоча так хочеться нашим вождям: «Якщо ти не з нами, ти проти нас». Політика більш тонка річ, її треба відчувати глибше, у ній є ще інші кольори.

* * *
Журналісту дуже часто хочеться сказати: «Підкуп, підкуп, підкуп». Ви не можете для себе зрозуміти – для цього треба було побути зі мною на окрузі – що люди сьогодні вже не ті, які були в 90-х роках. Вони оцінюють тебе не тільки як того, хто може купити велосипед, вони хочуть бачити нові ідеї, прискіпливо оцінюють кожне слово і намагаються розібратися, чи варто тобі довіряти.

* * *
Чимала кількість проектів законів – не закони, а схеми під конкретних людей, під конкретні компанії, під конкретні ситуації, які не мають жодного стосунку до життя пересічних українців. Чиновники пишуть закони під себе, щоб мати інструменти для перевірок, для порушення кримінальних справ, для отримання хабарів. Бізнесмени пишуть закони під себе, щоб мати додаткові преференції для бізнесу. Тільки де тут український народ?..

* * *
Коли в Україні наближаються чергові вибори, то в економіці – ріст. Коли в країні немає виборів, в економіці стагнація або падіння. Тобто, коли наші політики займаються виборами, економіка росте. Але як тільки починають займатися економікою, а точніше – втручатися в неї, вона зразу переходить в стан стагнації або слабкого руху назад.

* * *
Я народився в селі. Там перед Пасхою стараються навести порядок в своєму домі. Буває,прокидаєшся вранці, дивишся, а в сусіда всі дерева вже побілені. Наступного дня побілені дерева біля іншого будинку. І невдовзі все село побілене. Такий принцип повинен бути і в країні.

* * *
Велика трагедія цієї країни, що ми занадто стали заполітизованими. Заручниками політики стали звичайні люди. Ми часто вважаємо, що хай на посаді буде недалека людина, але головне, щоб з нашої політичної сили. До чого це призводить – бачили вже не один раз.

* * *
Ми 70 років жили в Радянському Союзі. Головним завданням радянської влади було вбити в розумінні людини думку, що вона сама щось може в житті зробити. Нав’язувалось: тобі хтось щось повинен дати. З таким суспільним стереотипом бізнесменів ніхто поважати не буде. Повинен минути час, вирости нове покоління. Будь-яке загравання у соціалізм знищує націю і бажання розвиватися.

* * *
Бути елітою – це не їздити на мерседесі з номерами ВР, бути елітою – це думати, як еліта, жити за цими правилами і створювати ці правила. І доки перші особи держави цього не зрозуміють, нічого європейського, окрім географічного розміщення, Україна не матиме.

* * *
Моєму сину 18 років, і я його переконую в тому, що інтернет – це дуже добре, можливість швидко знайти інформацію, навчатись, але те, що ти отримуєш від книги – неоціненно, і ти ніколи не отримаєш сам в реальному житті. Я дуже прошу його все-таки читати, тому що в книгах накопичено дуже багато історичного, життєвого досвіду.

* * *
Я чудово розумію, за яку межу не можна заходити. Не хочу і не буду жити за принципом «після мене хоч трава не рости», бо нікуди не збираюсь з України, тут житимуть мої діти.

* * *
Ті публічні особи, які мають владу в країні чи у конкретному регіоні, визначають шляхи розвитку України на століття вперед. І від нашої поведінки може залежати, куди взагалі Україна буде рухатися, як зміниться її траєкторія. І кожен із нас є сучасним гетьманом. А наші правнуки будуть оцінювати, правильно ми вчиняли чи ні.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!