Власник ВолиньPost став офіціантом. ФОТО

Всіх, хто знає активного гравця волинського медіа-ринку, а віднедавна – ресторатора Володимира Пащенка, такий вчинок не може лишити байдужим. Володимир Митрофанович одягнув фартух і вперемішку з рештою офіціантів взявся обслуговувати гостей свого ресторану «Patio di Fiori».

Про таку подію розповіла у виданні Таблоїд Волині журналістка Людмила Яворська.

Наприкінці робочого дня отримала повідомлення у «Фейсбуці» від користувача з ім’ям «Spa Patiodifiori». У тексті – типове запрошення, схоже на спам-розсилку. Чесно кажучи, якби не назва закладу – мабуть, і не читала б. Але причетність до «Таблоїда Волині» вже встигла народити в мені нездоровий інтерес до усього, що хоч трошки в нашому місті попахує бомондом і шиком.

«Patio di Fiori» – заклад статусний, а 16.00 на годиннику в робочий день – час, коли на їжі світ потихеньку починає сходитися клином. Одним словом, причесалася, навіть, здається, підмалювалася і кажу своїм: «Піду, а чого ні?».

Навіть перед перспективою крутої дегустації в ресторан самій – якось не дуже. Подзвонила чоловікові. Домовилися зустрітись на місці. Мені – ближче, і я вже за 15 хвилин мощуся за столиком у кутку.

– Принесіть еспресо з молоком якнайшвидше, а потім розкажіть, що це за історія із запрошеннями через соцмережі, – прошу в милого офіціанта з широчезною усмішкою.

Поки хлопчина зникає за барною стійкою, беруся вивчати меню. Щоб прицінитися, в скільки може обійтися моя готовність до пригод. Видихаю полегшено: можна замовляти. Не столова «Волинь», звичайно, але ж і не буряк з оселедцем прийшла їсти.

Я – з тих, кого легко здивувати снігом посеред зими, а тому коли до мене замість офіціанта підійшов Пащенко у фартушкові і футболці «Ай лав Патіо…» і взявся тараторити «Доброго дня, мене звати Володимир і я буду сьогодні вашим офіціантом. Дозвольте запропонувати…»… одним словом, в рейтингу моїх здивувань за все життя ця подія впевнено посіла місце, десь так не нижче п’ятого.

Потрохи прихожу в себе і починаю розуміти, що треба якось реагувати на всі ці брускети-гаспачо-фетучіни.

– Ну, якщо ви вже тут – то на ваш розсуд, будь ласка, – пропоную Пащенкові.
– Ок. Брускетту з овочами, чи краще з телятиною? – однаково лишає мені право вибору.
– М’ясо – моє все, – зізнаюсь і маю перше замовлення.
«Новоявлений» офіціант тримався досить впевнено і додаючи до мого замовлення страву за стравою, здавалося, десь попередньо вивідав про мій надміру здоровий апетит і не в міру нормальну любов до «попоїсти».

Затверджений список Пащенко не записував. Подумалося: а вигідно бути власником – знаєш меню, мабуть, як свої п’ять пальців.
Тим часом хлопці принесли перше гастрономічне щастя – бокал ігристого італійського вина Rosatello Moscato.

Прийшов Яворський. Мовою жестів і напівчутних звуків спробувала пояснити ситуацію, та наш віп-офіціант встиг підійти раніше.
З округленими очима і виразом обличчя «ти куди мене притащила?» Костя повторив процедуру замовлення, віддавши своє меню, як і я, на повний розсуд Володимира Митрофановича.

Принесли закуску – брускетту із телятиною. М’ясо на гріночках виявилося… сирим. Тонко нарізаним і щойно з морозильної камери. Мені хотілося оголосити на весь світ, що я щойно отримала офіційний дозвіл їсти сире м’ясо без звинувачень в ненормальності (як це було раніше)! А весь персонал «Патіо» за це відкриття просто захотілося обняти.

Поки ми їли, наш статусний офіціант попросився за сусідній столик скласти компанію. Коли ми закінчили світську застільну суперечку про руколу, базилік і тархун, Пащенко радо відповів на всі питання про тарілки зі сланцю замість традиційного фарфору, про інгредієнти різних складноназваних страв із меню, про плани для ресторану.

– Хочу зробити тут атмосферу 50-х. Коли в світі закінчилась війна і почався розквіт. Для наших дітей 50-ті – це щось таке, як для нас – 19 сторіччя, – говорить.

Тим часом до нас приєднується ще один офіціант очевидно надто юного віку. Щось шепче Пащенкові на вухо, а затим починають вголос дискутувати на тему сприйняття юнацтвом 50-х. Розумію і знову дивуюся: то – син Пащенка. Разом із татом «чудить» в офіціантському вбранні.

Наступна тарілка – у мене із салатом «Цезар», в Кості – із англійським сніданком. Тут: яєчня із беконом, домашня ковбаса, гриби-гриль та помідор-гриль.

– Що, краще за мене яйця готують? – жартую.
– Ага. Ковбасу домашню кладуть поруч, а не пачку майонезу.

Мій «Цезар» від класики відрізняється грінками, які – не в самому салаті, а – навколо нього у вигляді тарілки з печеного тіста. Смачно. І вже близько до мого улюбленого стану – «Зараз лопну!».

По тому – суп із фрикадельками. З грибами. Ставлю подумки «на замітку» і вирішую завжди тепер в суп з фрикадельками класти гриби. Але потім передумую. Бо пробую фрикадельки. І розумію, що тепер ніколи не буду готувати суп з фрикадельками, бо до цього часу я дуже грубо помилялася, коли думала, що маю уявлення, якими мають бути фрикадельки в супі.

Та сама історія повторюється, коли доходимо до десертів. Перший шматок гордості закладу «Анна Павлова» – і зарікаюся пекти торти. Назовсім.

Ну, і для повної відвертості, новина під кінець вечора про те, що трапеза – за рахунок закладу, теж не могла не загладити всіх кутів.

Я так до кінця і не зрозуміла, жертвою якого маркетингового креативу стала. Але очевидним було одне: мене нагодували. І не тільки смачною їжею, а й емоціями та увагою. Мабуть, це саме те, за чим білі люди ходять не в забігайлівки, а в такі от місця.

А Пащенку-офіціанту я повірила. Не смійтеся, але навіть лишила чайові. Без претензії на збільшення його статків, звісно. Просто, щоб засвідчити свій «респект».

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!