Ковель очима «східняка»

Про свої враження від відвідин Ковеля написав харків’янин Олексій Мушталлер.

Про це повідомляє Kowel.com.ua.

«Коли я дізнався, що доведеться у волонтерських справах бути в Ковелі, то не дуже цьому зрадів. Я уявляв собі маленьке містечко, яке позбавлене динаміки великих мегаполісів, так і природної сільської простоти, краси і спокою глухих сіл. Але вже перші години перебування там показали, що цього разу мене чекало щось особливе. Але через справи, які навалилися на мене, більш детальне знайомство ніяк не вдавалося, і тільки після звичайної для мене ранкової пробіжки зміг зрозуміти, куди ж я все-таки потрапив.

Вважається, що Ковель стоїть на одній річці. Але кожен, хто з єдиного в місті моста над залізницею бачив, скільки сталевих магістралей сходиться в єдиний потік, що пронизує Ковель наскрізь і ділить його на дві частини, зрозуміє, що річок в місті ‒ дві! І якщо з водяною артерією ‒ «Залізною» ‒ мимоволі знайомишся в першу чергу, то з іншою ‒ Турією ‒ довелося зустрітися тільки тоді, коли я близько четвертої ранку увійшов в Парк Шевченка.

Ледачі і ще холодні промінчики сонного сонця ще не могли пробитися крізь густі крони дерев, і вся велика площа паркових газонів, порізана вузькими доріжками, була в прохолоді ранкової тіні. Проходячи під високими склепіннями вхідної арки на Люблінську алею, праворуч відразу бачиш кучеряву темну стрічку річки між зеленими хвилями трави, на іншому березі якої, незважаючи на ранній час, вже паслася пара гнідих коней, які різко виділялися на тлі смарагдового пасовища своєю гордою поставою.

Турія перетинає місто під прямим кутом до «Залізної річки», як би утворюючи хрест, який символічно окреслює коло повноважень, наданих місту природою і місцем розташування. Будучи великим залізничним вузлом, Ковель пропускає через себе великі маси стратегічних вантажів, будучи з цієї точки зору навіть важливішим обласного центру ‒ Луцька. Ще більші вантажопотоки йдуть по автотрасах, що додатково збільшує значення міста. Через що не раз доводилося чути і від простих городян, і від всякого роду чиновників-активістів про те, що Луцьк став малою столицею несправедливо, і область повинна називатися Ковельською. Це підтверджується й історією, в якій Ковель був постійним об'єктом уваги у всіх війнах, у той час як Луцьк в зведеннях майже не згадується.

Ще порожні паркові доріжки змійками в'ються серед газонів, як ніби запрошують пробігтися по них. Прискорюючись, швидко залишаю позаду і пам'ятник Шевченку, який в образі Кобзаря чомусь більше схожий на робота або космонавта в екзоскелеті, і коней, які пасуться на тому березі. З кількох сходинок вибігаю на міст і мимоволі захоплююся краєвидом, який несподівано відкривається ‒ так широко і далеко (ледь не до горизонту) розкинулося переді мною КОВЕЛЬСЬКЕ рукотворне озеро. Дрібні брижі йшли по воді і блищали на сонці, переливаючись сяючими відблисками, наче на море. І як на морі, далеко від берега гойдаються жовті буї, що відзначають траси для байдарок, за які так і захотілося заплисти. Звернувши направо, біжу через міст і ще раз бачу, наскільки вузька річечка дала життя такій красі. Після чого розумію, що так і треба будувати всі міста, позбавлені великих річок або виходу до моря.

Відразу згадався Харків з його розкішною набережною. Це все одно, як у золоту оправу поміщати волоський горіх або шматок щебеню. Куди розумніше створювати, як у Ковелі, величезне водосховище, і вже навколо великої води ‒ з усіма пляжами, пірсами, причалами ‒ вибудовувати місто. І хоча більшість городян їздить відпочивати в інші місця, наявність великої води непомітно створює атмосферу курортного приморського містечка ‒ з його неквапливістю, ледачою суєтою і діяльним спокоєм. Організація міського простору навколо відкритих водойм великої площі тим більше актуальна у зв'язку зі змінами клімату і збільшенням середньорічної температури. Якраз в момент написання цих рядків в Європі встановилася аномальна спека, яка вже давно перестала сприйматися такою. І наявність величезного водосховища в центрі міста стає дуже великою перевагою в подібних умовах.

Злегка розігрівшись, ноги самі несуть мене з моста повз байдаркову станцію і прямо вперед, уздовж берега. Зустрічний вітер б’є мені в обличчя запахами твані, липи й череди. Їх солодкуватий, сонячний аромат бурхливого цвітіння розливається по тілу, тане теплотою річкової свіжості, що проходить наскрізь вихорами, від яких земля тікає з-під ніг все швидше. В якусь мить зовсім звільняюся і від тяжіння, і від турбот, що відстали, бо не в силах наздогнати.

Глухою луною стукає серце в пропареному тілі, коли нарешті, піднявшись на насип другого мосту на іншому кінці «річкового озера», побачив удалині зелену гущавину лісу.

Ліс ‒ це планета, яка разом з транзитом, контрабандою та сезонними заробітками в Європі замінює ковельчанам зайнятість на «Сільмаші» та інших заводах радянської епохи. Цілі ешелони з жовтими колодами тягнутися довгими зміями до польського кордону. До тієї самої межі, куди ночами відлітають і безпілотні квадрокоптери, що користуються серед контрабандистів популярністю. Вони поки в основному перевозять ящики з сигаретами і бурштин. Піднімаючи по сорок-п'ятдесят кілограм, ці повітряні роботи стали справжнім проривом у контрабандній справі. І навіть після того, як прикордонники навчилися збивати їх з маршруту радіоелектронними перешкодами, з’явилися моделі з автопілотом, що автоматично повертаються на базу у разі втрати управління.

Добігши до лісу, повертаю до річки, щоб, перебравшись на інший берег, по вузькому дерев'яному містку, повернути назад.

Минаючи дерев'яні пірси, обліплені вудками і сонними рибалками, добігаю до потопаючого в зелені цегляного паркану, за яким височить суворий бастіон місцевої в'язниці. З її вікон, які виходять на сторону водосховища, напевно, відкривається чудовий вид. Яке треба мати почуття гумору, щоб побудувати виправний заклад в такому мальовничому місці, - невідомо. Але не виключено, що саме завдяки спогляданню прекрасного світу, від якого ув’язнених відокремлює решітка, їх виправлення буде йти швидше. На жаль, по-справжньому людина цінує лише те, що вже втратила. Причому, немов для посилення виховного ефекту, прямо біля в'язниці стоять невеликі будиночки, навколо яких буйно квітнуть троянди. Розкішні клумби, ніби царство закоханих кольорів ‒ червоних, рожевих, білих посмішок, вчать цінувати тиху простоту «звичайного життя».

Власне, спокійне, сімейне «звичайне життя» і становить душу Ковеля, яке вже після дев'яти заповнює вулиці колясками, біганиною і сміхом до самого вечора. Ніде раніше я не бачив, щоб все місто було схоже на суцільний дитячий парк. З батьками, без батьків, по кілька або цілими натовпами ‒ діти є практично скрізь, і кажуть: «Добрий день!» навіть незнайомим людям. У Ковелі, звичайно, можна займатися чим завгодно, але все ж, знайомлячись з життям у ньому, з часом точно розумієш, що у місцевих жителів виходить найкраще!

Закінчуючи свій маршрут на тому ж мосту біля парку, з якого все і починалося, не міг втриматися від того, щоб не стрибнути з нього у воду, що, звичайно ж, є найкращим закінченням будь-якої ранкової пробіжки.

Гарного всім літа!!!

P.S. Звичайно, не все так райдужно на Волині, і проблем у Ковелі вистачає. Так, наприклад, з декількох незнайомих городян, у яких я через соціальні мережі хотів дізнатися про найкращі маршрути ранкових пробіжок, хтось запідозрив мене в тому, що я хочу їм щось продати; хтось подумав, що я так хочу познайомитися; хтось взагалі не відповідав. Результати такого соціологічного міні-дослідження, звичайно, насторожують. Тільки два хлопці і одна дівчина дали хороші поради, які стали в нагоді. Спасибі вам, адекватні, за те, що ви є!» ‒ йдеться в його публікації «Урбанологические этюды во время утренней пробежки».
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!