Забужко: «Виробництво рабів, які не усвідомлюють свого рабства – це якраз реальність сьогоднішньої війни»

Відома у світі лучанка, письменниця і філософ Оксана Забужко розповіла, чому не вірить в масштабний наступ російських військ на Україну, як відкриті архіви КДБ допоможуть протистояти спецслужбам Кремля і про роль православної церкви Московського патріархату в трагедії на Донбасі.

Оксана Забужко в інтерв’ю «Гордон» розповіла, що Росія ретельно планувала демонтаж України. Донбас готували «під Путіна», а Закарпаття – «під Орбана».

Письменниця нещодавно повернулася з Венеції, де брала участь у 56-й бієнале. Правда, не від України, а від Польщі, на запрошення міста Вроцлав. На виставці Dispossession, присвяченій темі депортацій, Забужко презентувала своє есе «Ми, депортовані: Кода». Воно було перекладено на п'ять мов і демонструвалося в Палаццо Дона Брузо на планшетах, вмонтованих в кухонний стіл, в кімнаті, яка символізувала великий покинутий людьми будинок. Це перший публічний анонс нової книги, яка може з'явитися приблизно через два роки.

Забужко розповіла, що найсильнішим враженням останніх днів для неї стала поїздка по містах і селищах прифронтової зони, яку вона здійснила разом із вокальним дуетом сестер Лесі та Галі Тельнюк напередодні бієнале. Її вразило, наскільки гостро бійці реагують на літературне слово і як щовечора завмирає життя в Маріуполі.

- Поїздка на передову військових дій змінила ваше сприйняття того, що відбувається на сході України?

- Я побачила різні міста, різні аудиторії - всупереч усталеному «столичному» стереотипу, ніби вся індустріальна», степова Україна однакова. Але, що загальне в цій частині країни і дійсно відрізняє її від настроїв у Центральній чи Західній Україні, так це те, що тут нікому не треба пояснювати, як нас роками і десятиліттями «політтехнологічно» вміло ділили. На місцях люди тобі на цю тему багато чого можуть розказати!

Наприклад, у Запоріжжі мені розповіли, що перший так званий «Собор народів Білорусі, Росії та України» тут був проведений за участю високих російських гостей і особисто Глазьєва (російський політик Сергій Глазьєв, з 2003 року керував «Конгресом російських громад», зараз є радником президента РФ Володимира Путіна), і з закликом до об'єднання під гаслом «Три країни – один народ» ще, уявіть, в травні 2004 року! А хто про це знає в решті України? Треба тепер склеювати, зшивати інформаційно «розідрану» країну на живу, людську «нитку». І тут всякі такі зустрічі й розмови ох як на благо!

До речі, майже у всіх аудиторіях мене просили не про війну розповідати, а просто почитати свої вірші, найчастіше «про любов». Адже люди тут не особливо розпещені звучанням українського слова, національна культура сюди роками не доходила, книжок теж бракує, а люди в них зараз шукають опору своєї громадянської ідентичності. Одного жовто-синього прапора і «Слава Україні!» для цього недостатньо, потрібна «їжа» для розуму і почуттів.

Маріуполь – взагалі немов відкрита рана. Увечері вулиці безлюдні, як у Києві було в чорні дні терору взимку 2014-го, навіть собак немає. Уже кілька тижнів люди бояться з настанням темряви виходити з дому, ходять чутки про завезених тітушок, про свою «вату», якої в місті, кажуть, багато, і немає почуття захищеності. Багато хто виїжджає, життя в місті потроху завмирає ... А ми якраз до 1-го травня туди приїхали, тільки один виступ встигли дати, і відразу після закінчення організатори нам кажуть: «На завтра всі масові заходи скасовано, на передову (куди ми збиралися) не можна, підвищена бойова готовність, їдьте з міста ... "Мені досі шкода, що так вийшло. Кожна така перестраховка (нікуди не ходимо, сидимо вдома, чекаємо обстрілу) – це маленька перемога ворога, чия мета – залякати, знекровити, вибити місто або регіон з власного життя, щоб він у тому числі руйнував себе сам, зсередини, так би мовити, своїми руками.

Багато було щемливого і пронизливого, я по кілька разів на дню ревіла ... І дуже світлі враження залишилися від зустрічей з бійцями ВСУ. До них-то вже точно треба возити артистів і музикантів регулярно, там просто фізично відчуваєш, як хлопці перетворюються від відчуття своєї "потрібності" країні.

- Нещодавно прийняті і підписані президентом закони про декомунізацію суспільство зустріло неоднозначно. Когось обурює зміна назв вулиць під час кризи, хтось побоюється загострення військової обстановки і протиріч у соціумі. А ви як вважаєте, це своєчасне рішення або з ним можна було почекати?

- Чи не мною сказано: якби це зробили 23 роки тому, зараз ми жили б в іншій країні. Найважливіше в цих законах – відкритий доступ до архівів. Сам факт, що російські ЗМІ відразу завили і Лавров тут же відреагував, говорить про те, що саме архіви спецслужб – головна точка болю. Мене вразило, що в минулому році, в березні, відразу після анексії Криму, Росія продовжила термін секретності для документів ЧК, ГПУ, НКВД, МГБ-КГБ за 1918-1991 роки. Це означає, що старі технології чекістів і далі в ходу.

Візьміть, наприклад, справа письменника Ярослава Галана. Він був спочатку щирий комуніст-москвофіл, покидьок, співпрацював з НКВС і гроші брав, а після війни став головним автором, що спеціалізувався на «боротьбі з українським націоналізмом». І коли він вийшов з-під контролю, перестав бути потрібним, його, немов ляльку, що відіграла свою роль, вбили.

Я все чекала, коли ж з'явиться Галан-2. Дуже його бракувало в російському сценарії цієї війни. Виходить, «бандерівська хунта» в Україні є, а жодного замученого «письменника – борця з українським націоналізмом» за рік так і не виявилося. Потрібна була така «сакральна жертва» для медіа. Це висіло в повітрі. І коли мені подзвонили і сказали, що «Олеся Бузину вбили», я подумала: ну ось, знайшли «письменника». Особливо і не напружувалися, таке враження, що просто скопіпастили сюжет зі старого підручника школи КДБ.

Відкриті архіви допоможуть точно встановити методи КДБ, що наперед дезавуює будь-які дії ФСБ проти України. Саме тому доступ до архівів викликав у росіян настільки хворобливу реакцію. Хоча в 1990-1991 році частина архівів КДБ УРСР вивезли до Москви, а частина - просто знищили. Спалювали справи як "що не представляють історичної цінності". І серед них, наприклад, справа Спілки письменників України, в якому сотні томів!

- Попередня спроба легалізації УПА і примирення ветеранів не вдалася. Як ви думаєте, нинішня війна з РФ згладила минулі протиріччя?

- Реклама, яку росіяни зробили під час цієї війни УПА, несподівано зіграла історико-просвітницьку роль. Бандерівці? Хто це? І навіть ті, хто ніколи не цікавився історією, почали шукати інформацію. І раптом виявилося, що нікого примиряти не треба, ніхто між собою і не воював.

Ще належить розібрати правду про Другу світову війну. Зараз йде її продовження. У 1945-му була здобута половинчаста перемога, коли один тоталітарний режим скинули, а другий залишився. На чому Путін грає? Росії все можна, бо вона перемогла Німеччину – «діди воювали»! Спробуй щось заперечити, і ти відразу опиняєшся на боці Гітлера.

Це стара політтехнологія. Той самий дискурс переможця, який ніколи за минулі десятиліття не піддавався ревізії. Реальна ж правда в тому, що Радянський Союз свою дорогу до Берліна закидав людським м'ясом.

Ми мислимо категоріями «виграв-програв». Це логічна помилка, пастка, в яку потрапляли цілі народи і цілі культури.

Є таке поняття в психології – non-winning (Не виграш). Що це означає? Якщо ви плануєте пробігти 100 метрів за 10 секунд, а пробігаєте за 11, навіть коли ви приходите першим, це все одно не виграш. Бо не досягнута поставлена мета. У нашій українській історії багато подій, названі "перемогами", насправді виявляються саме в цій категорії: не перемога, але й не програш. Це добре видно на прикладі УПА.

- Але вони не виграли свою війну...

- Ніби то програли, фізично. Але за результатами - точно не програли. Вони боролися за незалежну Україну. Хіба нічого не вийшло? .. Вийшло! Тільки розтягнуто в часі і іншим способом. Вони розхитали сталінську імперію.

Багато ветеранів УПА говорили мені, коли я записувала їхні спогади для «Музею покинутих секретів»: «У нас демобілізації не було». Валерій Марченко, дисидент, який помер у таборі, написав у спогадах: «Я зрозумів, у чому справа – вони Непереможені. Бійці УПА вели себе в таборах, як військовополонені». «Я з вами воював, я – ваш ворог, полонений, і вимагаю статусу політв'язня» – говорили вони. Це радикальний переворот в історії радянської пенітенціарної системи.

Всі повстання в ГУЛАГу – Норильська, Воркути, Кенгіра – були організовані бійцями УПА. Вони і в ув'язненні відтворили свою організацію. Утримати табору Хрущов уже не міг, тому оголосив амністію, а зовсім не тому, що він «був хороший». У нього руки в крові по самі плечі. Він в Україні працював, керував спецопераціями в західних областях і знав, наскільки це реальна сила.

Ниточка тягнеться з середини століття до наших днів. Перший наш Майдан – "революція на граніті", студентська голодовка 1990 з наметами – це українське ноу-хау. Тоді Львівське студентське братство консультували ветерани УПА.

- Тобто українська національно-визвольна війна, яка почалася століття тому, була продовжена бійцями УПА, йде до цих пір і тільки зараз стала приносити видимі плоди?

- УПА тоді собі поставила шалено амбітне завдання – воювати проти двох монстрів, двох найстрашніших тоталітарних режимів – гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР. Це в тих умовах була Ніяк не реалістична мета.

- Усвідомлене самогубство заради вищої мети?

- Саме так. Свята жертва. Марічка Савчин (діяч ОУН, дружина полковника УПА Василя Галаса) мені говорила: "Ми були, як перші християни".

Важко уявити, що витримали і пережили ті, хто не загинув і потрапив до рук НКВС. Адже там людей ламали не тільки фізично. І навіть зломлені «бандерівці» залишалися для радянської влади джерелом постійних неприємностей. Згадайте знамениту історію з завербованих Богданом Сташинським, вбивцею Бандери. Вбити-то він його вбив, але все одно таку свиню підклав Кремлю, коли після цього здався німецькій владі і розповів, як росіяни гебісти організували теракт проти німецького громадянина на території Німеччини ... Тут, до речі, пряма аналогія з вбивством Литвиненка у Великобританії.

Якщо відкрити архіви і уважно вивчити історію - хоча б на такому рівні, як це зробили в Литві, де Музей радянської окупації веде серйозну наукову та популяризаторську роботу ще з 1992 року, – стане зрозуміло, що нічого нового в цій так званій "гібридної" війні насправді немає. Змінилися тільки масштаб і технології.

У Сталіна не було телевізора. Зараз вони в Росії цілу країну поставили «на телевізор» і на державну церкву. З точки зору всіх психотехнік вийшла забійна комбінація. У цьому плані ще дуже недооцінений внесок церкви Московського патріархату в трагедію на Донбасі. Крім Донецької єпархії, адже там ніякої альтернативи для людини, що бажає знайти розраду в Бозі, не існувало. А в її церквах психологічний пресування і зомбаж велися цілком за російськими стандартами, у мене під час поїздки на Донбас незадовго до війни враження від спілкування з тамтешнім священством залишилися дуже важкі.

ФСБ вже перетворила Росію в найбільшу в світі психушку, де ТБ і церква в промисловому масштабі індукують масове божевілля. Вони реально розігралися і побудували комунізм в тому вигляді, як собі його уявляли: щоб у нас все було, і нам за це нічого не було. А в результаті свою країну перетворили на руїни і божевільню.

Агресію проти України росіяни готували дуже давно і старанно.

- На чому базується ваша впевненість в тому, що жителів Донбасу заздалегідь готували до агресії проти України?

- Ми всі живемо в цьому величезному, мерзенному КГБшному детективі. Обробляли інформаційно всю Україну, а Донецьку і Луганську області – давно і особливо старанно. Довгі роки в інформпросторі нав'язувалася думка: давайте віддамо Донбас Росії, там нібито суцільно україноненависники живуть ... А потім приїжджаєш, розмовляєш з донеччанами, а вони кажуть: «Та ми не хочемо в Росію!» Була там, звичайно, проросійська меншість, але не на рівні "збройного розколу".

Росія дуже ретельно планувала демонтаж України. Як Донбас готували «під Путіна», так, наприклад, Закарпаття готували «під Орбана» (прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан). Угорський паспорт там і зараз отримати легко. Не сумніваюся, що Путін дійсно, як «проговорився» польський політик Радослав Сікорський, пропонував Галичину Польщі. Ось вам дискурс переможців, ось вона, «незавершена війна»: ті ж самі карти розділів, що були у гітлерівського Рейху! І повний шок, що співпрацювати в підсумку погодився тільки Орбан, хоча Кремль вважав, що європейські країни у нього вже в кишені. Як Березовський говорив: «Навіщо купувати завод, коли можна купити директора?» І ось тут росіяни зі своїм менталітетом прорахувалися. Життя піднесло їм за минулий рік багато сюрпризів.

- Син Романа Шухевича якось зауважив, що в радянські часи українцям прищепили рабську психологію. Ми вже позбулися цієї «совкової» свідомості?

- Я не зовсім впевнена, що її прищепили. Але намагалися, і небезуспішно. Минуле століття сильно змінило ментальність українців. Цей період нами ще не проаналізований, не розібраний, не переосмислений. Такого масованого удару по свідомості людей ніколи в історії не було. Ми всі відчули це на собі. Виробництво рабів, які не усвідомлюють свого рабства, – це якраз реальність сьогоднішньої війни.

Восени 2008 року мене так ковбасило, я працювати не могла. Тоді я писала "Музей покинутих секретів". Але після Грузинської війни все з рук валилося, я ходила, як божевільна, і говорила: «У мене таке відчуття, що в світобудові переставляють меблі». Тієї осені багато людей померло і багато народилося. Було відчуття якоїсь глобальної «перезміни».

Потім – 2009 рік, виборча кампанія і «свинячий грип». Ось тоді мені по-справжньому було страшно. Це зараз у нас всі говорять про інформаційні технології, про масове зомбування і індукуванні божевілля в Росії. А я тоді побачила, як обробляють мій народ. Такий собі експеримент на сугестивність: Карантин, «Таміфлю», безлюдні вулиці і навкруги розтяжки «Вона – це Україна». У мене мурашки по шкірі. Я раптом усвідомила, що вони задумали: половина країни, ніби то «проросійська», південний схід – Януковичу, половина «помаранчева» – Тимошенко. І обидві території підконтрольні РФ.

Взаємна ненависть, розбрат, наростаючий хаос – а потім входять «миротворчі війська» ... Я тоді реально ніби на власні очі побачила сценарій розколу України. Все було готове, перевіряли тільки довірливість "біомаси".

І коли в абсолютно порожньому метро я побачила на ескалаторі дівчину в марлевій масці, то, пам'ятаю, йшла потім по вулиці і ридала від безсилля. Було відчуття, що «моя країна зійшла з розуму».

Настали шалено цікаві часи для внутрішньої і духовного життя, коли видно, як іде напруга людського матеріалу, як «здуваються» штучні авторитети і «герої» на перевірку виявляються, перепрошую, лайном... Стало видно, який колосальний і прекрасний людський ресурс був в країні роками не задіяний і не затребуваний. Скільки насправді героїв і праведників, про яких ніколи не говорили. Країна не знала, ким пишатися, а тут, виявляється, стільки чудових людей!

І вся ця жертовність, щирість, волонтерство ... І ти розумієш, що якесь очищення повітря все-таки відбувається .

- Путін і компанія розраховують, що на їх вік вистачить...

- Не вистачить. Коли хата горить, свитку не ділять.

- За минулий рік європейські політики відзначилися нерішучими діями. Президент Польщі Броніслав Коморовський, виступаючи у Верховній Раді, знову запропонував Україні руку дружби і підтримку. Чи можемо ми розраховувати на європейських сусідів?

- Знаєте, що я вам скажу... У мене за цю війну накопичилася своя багата історія спроб діалогу з європейськими політичними елітами. Тільки коли їх приперло до стінки і вони зрозуміли, що захищати треба не якусь там Україну (на яку їм, за великим рахунком, плювати), а самих себе, вони почали ворушитися.

Торік, у травні, я їздила на кілька важливих міжнародних конференцій, в тому числі і в Польщі. На Донбасі вже російські найманці ріжуть животи і стріляють за український прапор, а Коморовський так величаво, з гідністю розповідав, мовляв, як добре, що Польща 25 років тому вибрала шлях демократії, і як шкода, що Україна пішла іншим шляхом ...

Одна з тих ситуацій, коли тебе підриває. І коли я отримала слово, я вже говорила все, що думала, і вельми натхненно. Я сказала: «Ви не про Україну зараз міркуйте! Ви тут сидите, панове хороші, в млості і безпеки, і насолоджуєтеся своєю перевагою над нещасною Україною».

Найсмішніше, що крім мене в такому тоні тоді в Польщі публічно виступила лише одна людина. Онук коменданта Освенціма опублікував в «Газеті Виборчій» статтю з криком «Європа, прокинься!"». Треба думати, з його інтимним знанням нацизму він чудово розумів, що Росія воює не за Україну, а за «новий світовий порядок».
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!