Це був хаотичний бій, скрізь лунали вибухи, - офіцер з Волині про події на Савур-могилі

Лейтенант Андрій Хілінський з Володимира-Волинського розповів про те, як опинився в армії, про бій на Савур-могилі та поранення.

Андрій отримав поранення на підступах до Савур-могили 28 липня. Зараз лікується у Луцькому військовому госпіталі, де ми з ним і зустрілися, - пише Голос українською.

"Я родом з Володимира-Волинського і проживаю там. Служу лейтенантом, командиром механізованого взводу 51 Окремої механізованої бригади. До армії мене викликали 8 квітня. У медичній комісії, яку я проходив, лікарем-хірургом був мій батько. У мене ніколи не виникало думки “відкосити” від армії, скориставшись цим фактом", – розповідає Андрій Хілінський.

"Після цього наша група солдат проходила бойове злагодження на полігоні під містом Рівне. А вже 9 травня сіли в потяг та вирушили в невідомому напрямку. Під’їжджаючи до місця призначення, дізналися, що нас спрямували в Донецьку область. Мої батьки до останнього вірили, що я стою під Полтавою. Не хотів їх турбувати даремно. Думаю, що так робить чимало українських солдат. Навіть про моє поранення 28 липня батьки дізналися лише 1 серпня. Тоді я вже був в Луцьку", - оповідає він.

- Розкажи про бойовий шлях твоєї військової частини.

- З 13 травня до 24 липня наша військова частина переважно забезпечувала охорону блокпостів. Блокпости були розташовані за 20-30 км від Донецька. За 7 км від нашого останнього блокпосту розташовувався пост ДНР. Ситуація була напруженою щодня і щоночі. Відбувалися перестрілки. Однак дійсно активних бойових дій у цей період нашою частиною не велося. Так, нас обстрілювали уночі і ми відповідали вогнем. Однак відкритого бою з російськими терористами не було.

26 липня ми, згідно з отриманим наказом, вирушили колоною до Савур-могили для підтримки 72-ї бригади, яка зазнала там серйозних втрат. Савур-могила – це стратегічна висота в Донецькій області. За словами місцевих мешканців, звідти в хорошу погоду навіть видно Азовське море. А відстань туди не менше як 40-50 км. На підступах до висоти ми попали в засідку. нас серйозно обстрілювали. Весь перелік зброї, з якої вівся вогонь, я назвати не можу, бо не знаю. Це був хаотичний бій, скрізь лунали вибухи. Я “зловив” мінометну міну. Російській сепаратисти цілилися по бойовій техніці. А коригувальники з висот допомагали їм вести прицільний вогонь по наших хлопцях. Мене поранили на підступах до Савур-могили. Снаряд розірвався на відстані 2 метрів. Коли я прийшов до тями, то зрозумів чим мене поранили, побачивши неподалік ямку від снаряду. Крім мене, поранення отримали ще кілька хлопців. На щастя, поранення в усіх виявилися не смертельні і наші життя вдалося врятувати.

- Як місцеве населення ставилось до вас і загалом до українських солдат? Чи правда те, що українській армії там не дуже раді?

- Ставлення місцевих мешканців до української армії було двояке. Утім, більшість мешканців Донбасу нас активно підтримувала. Моє ставлення до цієї війни і нашої місії на сході значною мірою сформувалося після одного випадку. Коли ми лише прибули в Донецьку область, у кожного в голові було питання: чого ми, з Західної України, тут, а місцеві нічого не роблять, щоб протистояти окупантам? Але одного дня приїхали місцеві жителі. Хто давав молоко, хто мед, цигарки, харчі. Я стояв на дорозі і одна жіночка принесла нам продукти. Я подякував їй за допомогу. А вона каже: ні хлопці, це ми вам дякуємо, що ви тут стоїте. В мене та в моїх побратимів по зброї мало скупа сльоза не потекла. Прийшло чітке усвідомлення, що ми тут потрібні. І на сході є люди, заради яких варто там перебувати.

Багато людей приїжджали до нас, запитували що потрібно. Везли все – що треба і що не треба. У нас на блокпосту навіть стара пральна машинка була. Ми спочатку відмовлялися її брати, але нам сказали: хлопці, ваша справа – воювати, а наша – забезпечити, щоб ви ні про що більше не думали і де його дістати.

Хоча траплялися люди, які відносилися негативно і були нам нераді. “Скоро прийде ДНР, вас розбомбить, навіщо ви сюди приїхали”, казали вони. А багато людей взагалі мовчали, Тому їхні думки мені невідомі. Однак після двох місяців розгулу російських банд багато жителів регіону поміняло свою думку про Україну. Наприклад, ще у травні, коли повз сусідню бригаду проїжджали місцеві, вони у відповідь на гасло “Слава Україні!” казали: ні, ви нам такого не кажіть, ми цього не підтримуємо. Проте через два місяці, ті самі ж люди вже кричать: “Слава Україні! – Героям слава!”

- Як справи із забезпеченням армії амуніцією, боєприпасами? Чи були у вашої військової частини якісь проблеми з цим?

- Якщо говорити про 51-шу бригаду, то у ній загалом не вистачає амуніції і бронежилетів. І це є факт. Хоча прикрий випадок під Волновахою, де загинули наші побратими, став певним поштовхом у справі забезпечення нашої частини. Після Волновахи 51-шу ОМБ відправили на перепідготовку. Однак моя військова частина залишилась як добровольці. Нас було 364. У цей момент всі почали активно допомагати армії. Волонтери привозили бронежилети та все необхідне. Ми фактично були непогано укомплектовані. Хоча тих же тепловізорів я навіть в руках не тримав. Стосовно продуктів, то місцеве населення і армія повністю забезпечили нас усім необхідним, навіть понад міру. Бувало, що навозили стільки, що виникало питання: як це все з’їсти. Хоча без сутужних моментів також не обходилося. Велика проблема на сході – це проблема води. Зазвичай питною водою нас забезпечували місцеві. Хоча для інших потреб води не вистачало.

- Війна на сході це новітня російська-українська війна, зумовлена агресією Москви. Чи усі солдати, які перебувають на Донбасі, усвідомлюють, що це не просто протистояння з сепаратистами, а війна з небезпечним агресором та окупантом?

- Цю істину всі чудово зрозуміли та усвідомили. Хіба сепаратисти придбали “Град”, танки і артилерійську установки на “Сландо” чи “Аукро”? Коли ми поїхали на Савур-могилу, наша частина була оточена в кільце. Поранені, в тому числі і я, не могли тривалий час виїхати з зони бойових дій, бо нас обстрілювали. Наша зведена оперативно-тактична група утримувала Савур-могилу з 9 вечора 28 липня до 4 ранку 29 липня. І в той час, коли хлопці утримували Савур-могилу, по нас вівся артилерійський обстріл з російської території. А від Савур-могили до російського кордону 6 чи 7 км. Били по нас потужно. З артилерії. І це не були ДНР чи ЛНР, це були навчені російські військові!

В українських солдат на сході немає ніяких ілюзій про Росію і росіян як “братній, дружній” народ. Якщо навіть в когось були колись схожі думки, то вони давно зникли. Бо всі ми чудово побачили, хто з нами веде війну, хто вбиває українців. Це загарбницька брутальна агресія Росії. Найгірше ж в ній те, що вона прихована для всього світу і подається так, ніби Москва тут ні при чому.



- Українська армія свідомо руйнувалася тривалий період часу антиукраїнською владою і нашими ворогами з Москви. А як ти оцінюєш стан українського війська?

- На мою думку, армії завжди не буде вистачати чогось. Тому що немає меж вдосконалення. Але основний плюс поточного моменту, попри усі труднощі та проблеми, це зміна свідомості людей. Це і є невеличкою, а, в стратегічній перспективі, можливо, і досить великою перемогою. Якщо люди не хочуть воювати і битися з ворогом, то найкраща техніка і озброєння будуть мертвими і непотрібними в їх руках і не принесуть жодної користі. Якщо ж у солдата високий бойовий дух, який не зламати, то навіть з поганою технікою, перемагати можна. Зараз солдати настільки зміцніли духом, що це помітно навіть тут, в госпіталі. Ті, хто отримав поранення, не каже: все, я вже своє відвоював. Всі, з ким я спілкуюсь, кажуть: наші побратими залишились там, на війні, захищаючи країну проти агресора. І ми не дозволимо собі відсиджуватися тут, в тилу, коли видужаємо. Дай Бог, я буду здоровим і повернуся назад. І так говорить кожен. Треба розуміти, що є речі, які нас об’єднують і тримають докупи. Бо поодинці ми як ті ниточки, які легко порвати. Коли ж ми разом, то ніяка імперська Росія нас не переможе.

- Зараз лунає чимало нарікань на те, що серед генералітету Збройних Сил України є багато зайвих людей, які далекі від справжніх потреб армії. Також ходять чутки про зрадників, які зливають інформацію ворогу. Чи є певні підстави для таких суджень?

- Я думаю, що ці розмови мають певне підґрунтя. Збройним Силам також потрібна люстрація, очищення. Як і всій нашій країні. Без цього ми не зможемо рухатися вперед.

За той період, коли ми перебували на Савур-могилі і тримали цю висоту, у нас не було жодного пораненого і вся наша техніка була ціла. Усіх поранили на підступах до могили. Але коли по нас розпочався артилерійський обстріл з території Російської Федерації, ми не мали права відповідати вогнем у відповідь. І тоді комбат прийняв рішення відвести колону і зберегти людські життя. Зараз ним займається військова прокуратура. Мовляв, чому немає втрат і ціла техніка? Отже, ви не були на Савур-могилі! Я хочу сказати, що честь і хвала командиру за те, що він зберіг людські життя і відвів вчасно бійців. А тепер його хочуть зробити винним. Таким чином, у верхах армії й досі панує совковий підхід, коли треба взяти такого-то числа таке-то місто і виконати план за кількістю жертв.

Також для мене цілком очевидно, що російські терористи отримують інформацію про місце розташування українських військових і зазделегідь намічають позиції для обстрілу. Є злив інформації ворогу, і всі про це знають. Тому у нас попереду звісно непростий шлях становлення армії нового зразка. Але ми спільно його здолаємо і дамо відсіч російським окупантам.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!