Святими місцями: що ховають стіни Зимненської обителі

Кілька кілометрів до польсько-українського кордону.

Тут живуть люди, які вважають себе дуже багатими, адже вони мають величезну віру в благодать Божу, а ще - сім корів, дві кози, швейну майстерню і 10 гектарів волинської землі, - пише Сегодня.

Тут знаходиться одна з найдавніших святинь - Чудотворна Зимненська ікона Божої Матері, яка не тільки зцілює хвороби очей, а й сама вибрала ігуменю для свого монастиря.

Тут була улюблена зимова резиденція самого князя Володимира. Тому й назва села - Зимне, а монастир, який діє тут більше тисячі років, - Зимненський Святогорський Успенський жіночий. Тут ловить тільки польське радіо, не лають за російську мову і посміхаються від фрази: «У вас навіть кози бандерівські!».

Диво дивне

У цій обителі Господь творить дива через ікону Зимненської Пресвятої Богородиці. Ікона подорожує по країною в золотих одежах, подарованих паломниками та гостями монастиря в подяку за зцілення. І кожен рік цей одяг оновлюється.

«Від цієї ікони прозрів князь Володимир, - говорить матушка Павла. - У битві за Корсунь він осліп. А коли прийняв православ'я і одружився на грецькій царівні Анні в 988 році, Константинопольський патріарх благословив їх іконою. За легендою, коли Володимир взяв ікону, то прозрів і побачив, що з неї виходить світло. У 1006 царівна Анна і князь Володимир подарували цю ікону в Зимненську обитель. Ображати Зимненську Пресвяту Богородицю і жартувати над нею нікому не раджу».

«У XVII столітті волинський староста Михайло Чацький захопив монастир, переробив його в костел і обікрав, а біля ікони кричав: «Ну що, не змогла врятувати свій монастир?!» Став знімати оклад - і осліп, а через три роки помер. З тих пір всі нащадки роду Чацького по чоловічій лінії за три роки до смерті сліпли. Дожартувався», - оповідає жінка.

«Така ж історія повторилася в 2009 році в Вільнянську під Запоріжжям, куди їздила наша ікона. Одна жінка відстояла чергу, а як побачила ящичок для пожертвувань, стала обурюватися: «Понамальовували тут ікон, щоб гроші заробляти!» Пішла додому, а на ранок прокинулася сліпою. Цілий тиждень по лікарях ходила, а лікарі тільки руками розводять. Знову прийшла до церкви, де була наша ікона, і батюшці поскаржилася: «Я у вашій церкві сліпою стала!» А батюшка їй і відповів: що хотіла, те й отримала, святиню не можна поганити. Зір до тієї жінки, кажуть, так і не повернувся», - продовжує вона.

«А ось хто прихиляється і просить допомоги у ікони, того Бог зцілює. Причому не тільки хвороби очей. Ми отримуємо безліч листів і свідчень. Одна з паломниць розповідала, що у неї була пухлина в грудях, вона стала читати акафіст, змащувати оливою хворі місця, а через чотири місяці зробила рентген - і лікарі не знайшли ніякої пухлини. Після таких зцілень потрібно обов'язково повернутися в храм і подякувати. А Світлана Шевченко з Київської області 12 років не могла народити, приїхала до нас, службу на колінах простояла, а через два роки народила близнюків! Навіть прислала нам фотографію діток. Приїхала жінка з раком горла, стала молитися біля ікони і відчула, як ніби хто рукою з її горла щось витягає. Погано було спочатку, потім полегшало. Повернулася додому, пішла до лікаря, а ті не знайшли пухлини. І таких див безліч», - каже матушка.

Ігуменю вибрала ікона

Білий храм з п'ятьма золотими маківками куполів видно з усіх навколишніх сіл. Важко уявити, що ще 23 роки тому вся це пишність лежало в руїнах. Тут не люблять згадувати радянський час: за 45 років монастирю завдали більше каліцтв і руйнувань, ніж за все його 1013-річне життя.

Хоча було в його історії всяке: монастир захоплювали уніати, перетворювали в чоловічий, потім повертали православним, його обстрілювали австро-угорські війська (у стінах Успенського собору до цих пір знаходиться три бойових снаряда). У 1946 році в боротьбі з «осередком мракобісся» черниць вигнали, а в стінах монастиря відкрили дискотеку, бібліотеку, медпункт, склади і «офіс» тракторної бригади.

Коли стелі стали провалюватися всередину, а зі стін обсипалася остання штукатурка, влада побудували новий Будинок культури, а монастир стали розтягувати на цеглу. Ікону Зимненської Богоматері послушницям вдалося сховати в Корецькому монастирі на Рівненщині.

На початку 1980-х тут сталося диво: 20-річна корецька послушниця Стефана, приклавшись до святині, відчула, що у відповідь з лампадки полилося масло і облило її з ніг до голови. Монахиня в сльози: «За що ж, Матінка Божа, ти мене караєш?» - А черниця, що стояла поруч, відповіла: «Це Матір Божа помазала тебе оливою на добру справу - монастир відновлювати». Через десять років Стефана разом з черницею Галиною була відправлена ​​на послух - відроджувати Зимненську обитель.

«У червні 1991 року там були одні руїни, жодного цілого цеглинки, жодної живої душі, - згадує ігуменя Стефана. - Ми знайшли єдину більш менш придатну кімнату для життя, але щоб пробратися туди, доводилося йти пригнувшись і крадькома, щоб не зачепити кажанів і не розгнівати полчища щурів. Ми розуміли, що ці руїни може тільки Господь відновити, і стали щодня гаряче молитися. Першим на заклик про допомогу відгукнувся нинішній настоятель Києво-Печерської Лаври - владика Павло, який в ті роки був настоятелем Свято-Успенського храму, в 15 хвилинах їзди від Зимного. Він відразу запропонував свою допомогу і заспокоїв: «Матінки, не переживайте, я вам допоможу. Все що в моїх силах і з Божою допомогою - відновимо!». Кожен день він приїжджав до Зимове зі своїми помічниками. Для всіх нас його слово, допомогу і благословення - все одно що від Бога. Варто сказати: «Приїдьте, батюшка Павло», - він тут же: «Зараз, матушка, чекайте, будемо». Він був 3,5 року біля нас. Тому його перехід в Лавру для нас був великий втратою. Але він не залишив нашу обитель і підтримує її досі як справжній батько. Навіть над тим фактом, що наш монастир на 50 років старше Лаври, владика любить жартувати: «Як же - 50 років! Послухати матінку Стефану, так їх монастир ще до Різдва Христового стояв!»

Сьогодні в монастирі живуть 40 черниць у віці від 26 до 80 років, тут відреставровані всі храми, проведені комунікації, прокладені доріжки, розбиті фонтани і сади. Зусиллями матінки Тамари в ставку з'явилися карасі і коропи, а завдяки матінці Варфоломії зацвів розкішний фруктовий сад. В монастирі є своя просфорня-пекарня, пошивний цех, а на 10 гектарах землі розбиті дві теплиці і фруктовий сад.

«Взагалі, ми зараз багаті - у нас є сім корів, дві кози!» - кажуть черниці. У стінах монастиря по вихідних працює офтальмологічний кабінет, а в одній з старих сільських будівель зробили ремонт і відкрили музичну школу - всім цим безкоштовно можуть скористатися як жителі навколишніх сіл, так і гості з інших регіонів. А якось матінки взяли під опіку 12 дівчаток-сиріт, вивчили їх і допомогли влаштуватися на навчання до технікумів і вузів.

Печери

Історія Зимненського монастиря тісно пов'язана з історією Київської Лаври. Перший ігумен Київської Лаври Варлаам, повертаючись з Греції, відвідав обитель в Зимовому, але захворів і помер. Варлаам заповідав перенести його останки до Києва. Але до того, як вони потрапили в Києво-Печерську Лавру, півстоліття мощі преподобного зберігалися в підземних печерах Зимненського монастиря - тепер тут церква святого Варлаама. Печери ці трохи менші за Ближні печери Київської Лаври, але значно холодніші - температура не піднімається вище +10. Екскурсії тут проводить найстарша черниця - 79-річна матушка Павла, яка зберігає в пам'яті всю історію монастиря, вчить, як вести себе в печерах, щоб «не розгнівати старців», і вмовляє на сповідь.

«Ці печери ще в IX столітті вирили ченці для молитовного подвигу, а в період воєн там ховалися і зберігали ікони, - говорить матушка Павла. - Будівельники досі знаходять тут кістки перших подвижників. Їх боялися чіпати - так і залишили. Вважається, що тут господарі - померлі монахи. Перед входом потрібно загадати бажання, і якщо свічка не згасне! - Бажання збудеться. Якщо згасне - значить, не збудеться, приїжджайте в інший раз. А ще часто свічки ченці гасять, якщо людина злу справу зробив. Тоді потрібно на сповідь йти, причаститися. Ще на сходинках потрібно схилити голову. Хто не схилить - по голові від ченців отримає».

Табу

Черницям заборонено залишати монастир без відома настоятельки, їсти м'ясо і не вчинити послух, яке дадуть старші. Солодке не забороняють - на свята на трапезу ігуменя часто пригощає їх цукерками. Телевізорів і інтернету немає, мобільні телефони не вітаються - дозволені тільки тим, хто несе відповідальність і використовує техніку для виконання послуху (наприклад, економка або ігуменя). У келіях живуть по дві черниці. На послух дозволяється надягати і світлий одяг. А ще дзвін на службу черниці ніжно звуть «калаталом».

Одкровення черниці

«Бог ставить людину в такі обставини, що той сам в монастир приходить, а інше - від лукавого, - говорить матушка Тамара. - Мене рідні вимолили - бабуся завжди читала молитви. Розповідала про родичці, у якої під час Другої світової 8 синів на фронт пішли, а вона кожен божий день молилася, і всі 8 повернулися живими - це не диво?! У школі я до іспитів готувалася з молитвою і здавала «на відмінно». Стала філологом, приїхала в Зимненський паломницею, а виїхати звідси просто не змогла - закохалася в це місце».

Матушка Варфоломія - одна з перших, хто прийшов до матінки Стефаній і Галини монастир відроджувати. Вона була дев'ятою дитиною із дванадцяти в православній родині.

«З дитинства я знала, що буду черницею, - каже матушка Варфоломія. - Тоді був комуністичний режим, на Великдень нас відправляли в походи, але ми примудрялися ходити до церкви. За що потім на загальній лінійці отримували догану із записом в щоденник - маму в школу викликали. Навчаючись у швейному училищі, я, як і всі, ходила на танці, зустрічалася з хлопцями, але тільки нецікаво мені це було. Коли дозріло бажання піти в монастир, просила Бога направити мене туди, де потрібно було б створювати все з нуля, з руїн. У червні 1991-го відкрився Зимненський монастир, а в липні прийшла я. Ми з матушкою Стефаною і матінкою Галиною жили в двох кімнатах, де з зручностей - тільки голі стіни і дах, що протікає. Ставили двері, так щури тут же їх прогризали! У сараї, де раніше був телятник, вони цілими виводками ходили, по 30 штук! Але нам було все дарма: молоді адже, хотілося гори звернути. Ми вичистили всі приміщення, дізналися про травах, які знищують щурів, готували щурам отруту. Наприкінці 1991-го нас було вже 15 послушниць. Коли приїхала, мені видали старенький підрясник і тапочки - два роки так проходила. А потім з'явилася швейна машинка, і стали шити самі. Перше наше важливе придбання - дві корови. Ото була радість! Найскладніше було впоратися мені тільки з одним - радіти тому, що потрібно вставати в 5 ранку».

«Якби рік тому сказали, що я піду в монастир, - ніколи б не повірила, - каже 26-річна черниця Юлія. - Жила, як більшість: навчання, робота, будинок, - але чогось не вистачало. Відчувала, немов йду в прірву. Приїхала на екскурсію в монастир, і коли матушка Павла відкрила ворота до джерела, я раптом побачила, яка краса навколо, і просто оніміла. Відчула - це те місце, куди я прагнула все життя. Усередині мене була духовна біль, яку я нічим не могла перекрити. А тут вона зникла. Моє рішення піти в монастир батьки прийняли неоднозначно. Батько був категорично проти, а мама пізніше зізналася, що сама хотіла піти в монастир, але бабуся її відмовила. Прийшла я з одного сумочкою, в якій - молитвослов, чотки двоюрідної сестри і один знімок. Два тижні звикала, потім матінка закликала на розмову. Спочатку мені видали підрясник, а через рік - уже рясу і камилавку (головний убір). Друзям нічого не говорила, про те, що я пішла в монастир, знали тільки батьки і брат. Згадаю про колишнє життя, де окрім роботи, телевізора і комп'ютера вечорами нічого й не було - жахаюся. Тут я спілкуюся з Богом, з самою собою, з природою. Думаю, у світ вже не повернуся. Не хочу жити даремно».
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!