Куля пройшла за два міліметри від спинного мозку, - волинянин, поранений на Майдані

26-річний Тимур Мустафаєв із селища Торчин Луцького району отримав поранення під час сутичок в Києві і нині лікується в обласній клінічній лікарні.

У його палаті є телевізор, на підвіконні стоїть букет гвоздик. Показує на планшеті фото своєї дочки Тані. Днями їй виповнилося 5 років. Дівчинка знає, що «тата на Майдані поганий дядько стрельнув» і вона за це «накрутить йому вуха», - пише Волинь-нова.

На Майдан вирушили ввечері 19 лютого. Нас було троє: я, мій друг і колега Пєтька Лукашевич із Луцька та Ігор Козак, з яким ще в школі разом училися. Побачили, що починається війна, та й поїхали хлопцям на підмогу. Я не великий політик, але якщо наші там б’ються, значить, є за що. Правди добиваються. А моїй дитині теж тут жити.

О третій ночі прибули до Києва. Занесли в КМДА сумки з «хавчиком» і медикаментами, записалися в загін у штабі «Правого сектору». Після «построєнія» розійшлися по Майдану. Як почався штурм Жовтневого, побігли на передову. Удвох із Пєтькою, Ігоря не бачили. Війна була, кулі літали. «Беркути» наших пацанів клали. Вони займали висотку біля Жовтневого, де годинник великий. Там хороша точка обстрілу. Пацани в бронежилетах та касках попереду йшли, а ми перекривали позаду, щоб не стрельнули. Десь за хвилин десять відтіснили їх від Жовтневого. А може, мені здавалося, що час так швидко йде.

Стріляли цілу ніч. Коли побачив, як поранених виносять, то вже не думав ні про що. В одного око вибите, в другого — дірка в шиї, у третього — литка розірвана… Страх. (Замовкає на кілька секунд). Ми побігли через барикади і палаючі скати. Знайшли кусок білборда для захисту, бо ні щитів, ні касок, ні бронежилетів не мали. Був одягнений у спортивний костюм з логотипом національної футбольної збірної, тримав дерев’яну палку в руці. Снайпер мене першого поклав, десь о восьмій чи дев’ятій ранку.

Влучив у спину, дві дірки зробив. Куля зайшла біля правої нирки, а вийшла в лівій лопатці, зачепила легені, відбила десятий та одинадцятий хребці. За два міліметри від спинного мозку пройшла. Лікарі потім казали, що під Богом ходжу. Захистив білборд, коли спереду відкрили вогонь із калашників. Хлопці кричали: «Став на асфальт його, бо зараз як по ногах шатнуть, то повибивають усіх». Я затулився, присів різко і голову між колінами сховав. Через долю секунди відчув тупий біль у спині. Впав, не зрозумів, що робиться. Ноги зразу відняло, піді мною — калюжа крові. Частково свідомість утрачав. Снайпер ще кілька разів пробував мене добити, бо сантиметрів за 40 від вуха кулі об землю влучали і куски асфальту по обличчю били. Пацани вернулися. Пєтька почав кричати, відтягувати мене. Зробили стінку зі щитів, щоб снайпери не бачили, куди стріляти. Мене взяли, як собаку за лапи, поклали на носилки зі щитів і понесли в КМДА. На сходах той щит лопнув — переклали мене на якісь двері. Надали першу медичну допомогу, забрали «швидкою» в 17-ту лікарню.

Як везли, то ще більше боліло, ніж коли підстрелили. В операційній різали, зашивали, поставили дренажі. Весь цей час ні про що не думав, у голові порожньо було. Злякався тільки, коли відняло ноги, — що калікою буду.

Телефон згубив на Майдані, подзвонити не мав як. Шукали з Пєтькою один одного через волонтерів. Його з пораненою ногою забрали в 10-ту лікарню. Добу ніхто з рідних не знав, що з нами. Говорили, що безвісти зникли.

Якби на власні очі не побачив, то ніколи б не подумав, що наш народ може бути таким дружним і згуртованим. Люди — молодці, підтримували один одного. У лікарні волонтери кожні дві хвилини приходили і питали, що треба. Хоч Яник називав нас терористами.

Дасть Бог, очухаюся трохи і треба на Крим збиратися. Бо хто ж за Україну буде воювати?
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!