Луцький владика каже, що міліціонерів кидати гранати в народ навчили священики
Митрополит Луцький і Волинський Михаїл заявив, що в штурмі волинської міліції винні духівники Московського патріархату, бо вони настроюють українців проти свого народу.
Про це він заявив 27 лютого.
За словами владики, деякі ієрархи УПЦ МП досить напружили ситуацію в суспільстві та міжцерковному житті.
«Єдина світська установа, силова структура – це управління УВД (УМВС – ред.) - має каплицю, причому ця каплиця Московського патріархату. Як ви бачите, зі всіма структурами ми співпрацюємо і всі структури вийшли і сказали, що вони з українським народом. А побили лише УВД», – заявив Михаїл..
«Питання – чому? Якщо взяти радянські часи, чи можна було допустити, щоб політруком був працівник НАТО у військовій частині? Неможливо. Чого може навчити церква, яка сповідує зовсім іншу ідеологію? Кидати гранатами у свій народ. Це єдина структура, яка кидала гранати в свій народ. Їх навчили ті духівники, які там працювали», – додав священнослужитель.
Він наголосив на тому, що буде створена єдина українська помісна православна церква, але захоплення церков Московського патріархату не буде.
«Народне піднесення на сьогоднішній день піднімає і церковне. Наша церква, як і завжди, закликає до створення в Україні єдиної помісної православної церкви. Але конфесія, яка співпрацювала із попередньою владою і її окремі ієрархи достатньо напружили ситуацію в міжцерковному житті.
Ми не закликаємо до захоплення храмів інших конфесій, зокрема Московського патріархату. Самі громади повинні визначатися, у лоні якої церкви бути. Ми будемо приймати тих, які будуть виходити із юрисдикції Московського патріархату. Але це буде волевиявлення самої громади і єпископів. Наша позиція сьогодні одна – ми з українським народом повинні трудитися для своєї держави. І повинні єдиними устами й серцем славити Бога.
Тому в Україні буде єдина помісна православна церква. А хто і надалі буде служити Москві, той буде вважатися співучасником попередньої влади, яка не любила свій народ», - заявив Михаїл.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!
Про це він заявив 27 лютого.
За словами владики, деякі ієрархи УПЦ МП досить напружили ситуацію в суспільстві та міжцерковному житті.
«Єдина світська установа, силова структура – це управління УВД (УМВС – ред.) - має каплицю, причому ця каплиця Московського патріархату. Як ви бачите, зі всіма структурами ми співпрацюємо і всі структури вийшли і сказали, що вони з українським народом. А побили лише УВД», – заявив Михаїл..
«Питання – чому? Якщо взяти радянські часи, чи можна було допустити, щоб політруком був працівник НАТО у військовій частині? Неможливо. Чого може навчити церква, яка сповідує зовсім іншу ідеологію? Кидати гранатами у свій народ. Це єдина структура, яка кидала гранати в свій народ. Їх навчили ті духівники, які там працювали», – додав священнослужитель.
Він наголосив на тому, що буде створена єдина українська помісна православна церква, але захоплення церков Московського патріархату не буде.
«Народне піднесення на сьогоднішній день піднімає і церковне. Наша церква, як і завжди, закликає до створення в Україні єдиної помісної православної церкви. Але конфесія, яка співпрацювала із попередньою владою і її окремі ієрархи достатньо напружили ситуацію в міжцерковному житті.
Ми не закликаємо до захоплення храмів інших конфесій, зокрема Московського патріархату. Самі громади повинні визначатися, у лоні якої церкви бути. Ми будемо приймати тих, які будуть виходити із юрисдикції Московського патріархату. Але це буде волевиявлення самої громади і єпископів. Наша позиція сьогодні одна – ми з українським народом повинні трудитися для своєї держави. І повинні єдиними устами й серцем славити Бога.
Тому в Україні буде єдина помісна православна церква. А хто і надалі буде служити Москві, той буде вважатися співучасником попередньої влади, яка не любила свій народ», - заявив Михаїл.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 29
Вибір редактора
Останні новини
Луцький владика каже, що міліціонерів кидати гранати в народ навчили священики
27 лютий, 2014, 13:11
Стильний Луцьк. Портрет дня: Дмитро (Торк) Трегубенко
27 лютий, 2014, 13:00
Популярне
|
Росія поставила КНДР зенітні ракети в обмін на її війська
Сьогодні, 14:18
|
0 |
|
Підпалив будинок та спричинив смерть жінки – волинянина взяли під варту
Сьогодні, 13:42
|
0 |
|
У Луцьку 15-річний студент повідомив про «замінування» шкіл та просив викуп - мільйон гривень
Сьогодні, 13:23
|
0 |
|
ISW: путін прямо пригрозив, що росія може атакувати країни Заходу
Сьогодні, 12:40
|
0 |
|
Зеленський підписав указ про позбавлення державних нагород 34 зрадників України
Сьогодні, 12:04
|
0 |
Чи є ще на Україні якась конфесія, крім Київського патріархату, яка б так сунула свій писок у політику?
Ще тиждень тому на майдані в Луцьку кепістський піп, що повернувся з подорожі з Києва, закликав усіх чоловіків, так мужніх чоловіків, мало не брати зброю і їхати до Києва скидати владу!
Кому як не вам, Тмофію, знати Біблію, Послання Апостолів, де засуджується повстання навіть проти тиранічної влади. Але усі ці три місяці Майдану ви закликали людей до боротьби, "благословляли" одягати маски, погрожувати зброєю, нищити будівлі та інше майно місцевої громади. Тих бідолашних людей, яких вивели на Майдан, так, саме вивели, не використовуєте ще й ви - КП - у своїй грі.
КП (як і більшість тих, хто ділить сьогодні владу, вишукуючи та звільняючи усі можливі посади) думає лише про ту саму владу - над Лаврами, монастирями.
Тимофію, не вірите ви у свої слова, притупили совість вже давним-давно (про ваше минуле у Московському Патріархаті можна багато написати).
Бажаю вам і вашим вихованцям покаяння у розколі і спасіння душ!
чи може ви просто собі там капличку хочете? Тіпа "навчити" істині.
Це ви так помісну будуєте? Підбурюючи народ на народ?
Або давайте докази, що священики вчили гранати кидати у людей, або не суньте свої заяви у маси.
Я особисто не раз бачив як ви до Климчука в гості забігали, на поклон.
Я б хотіла запитати Владику, яка у нього любов християнська була коли він виступав тут на площі біля собору, а Башкаленко біля нього сидів на сцені з наручниками і облитий водою.
Краще розкажіть про ваше минуле при владиці Сергію, а чи думаєте про це ніхто не знає. Господи прости та вразуми цю душу грішну в особі цього самозванця !!!!
Христос посеред нас! І є, і буде!
Сьогодні ми з вами, браття й сестри стоїмо на порозі Великого посту — Святої Чотиридесятниці, сорокаденного покаянного подвигу, який беремо на себе для того, щоб попросити у Бога прощення наших гріхів. Але таким є духовний закон, що Бог не прощає людину, якщо людина не прощає іншій людині або іншим людям. А отже, якщо ми хочемо, щоб Бог простив нам наші провини, то нині ми повинні попросити один в одного прощення, як це роблять протягом уже багатьох століть у цю неділю, яку ще звуть «прощеною» неділею, чада Святої Церкви.
Ми, на жаль, звикли до формального покаяння, коли ми просимо прощення “у всіх” і “за все”. “Простіть мені, брати й сестри!” Хіба важко промовити ці слова? Хіба важко покаятися абстрактно: в “усьому”, й одночасно в нічому конкретно?
Закриваючи очі на власні немочі та провини, боязка, духовно слаба людина завжди шукає самовиправдання, посилаючись на обставини, що ніби спричинюють її вади та недоліки, щоб тим самим вибачити їх. Але християнин повинен бути мужнім! Ми маємо не лише спонукати себе до покаяння, а й робити це нелицемірно, тобто потрібно дивитися на себе чесно, навчитися бачити себе “без прикрас” — такими, які ми є насправді...
Це стосується також, і, можливо, навіть більшою мірою, наших духовних наставників — єпископів і священиків, тобто людей, яким Церква доручила бути образом Божої любові та Христового пастирства. У кожного з нас є свої власні гріхи, в яких ми каємось перед духівником на сповіді й наслідки яких долаємо протягом певного, іноді доволі тривалого часу. Це, гріхи, що мають, так би мовити, приватний вимір… Але вади й недоліки єпископа або священика, який має бути взірцем для вірних, особливо впадають в очі й спокушають народ Божий...
Завершилася доба політика та державного діяча, який претендував на виняткову релігійність, але увійшов до новітньої української історії як людина, що порушувала головні Божі заповіді.
Розстріл демонстрантів, катування активістів, криміналітет на вулиці, відвертий політичний цинізм та лукавство... Усе це змусило мільйони людей в Україні та за її межами в останні місяці змінити свою думку про колишнього главу Української держави.
Нині ми бачимо, як зрікаються колишнього Президента його колишні соратники по партії. Ми чуємо слова засудження від чиновників, які прагнуть залишитися на державній службі й за нової влади... Усе це робиться поспіхом, емоційно, без будь-якої самокритики й розкаяння, без усвідомлення та визнання своєї власної провини.
Чи варто Церкві сьогодні приєднуватися до хору спритників? Чи етичним буде винести вирок учорашній владі зараз, коли вона не при силі й не може нам нічого зробити?
Ми чуємо голоси вірних, які вимагають від церковних ієрархів дати канонічну оцінку діям колишнього глави держави й накласти на нього церковну заборону. Логіка цих вимог є зрозумілою. Вірні хочуть, щоб Церква засвідчила своє бачення влади: або визнала, що він і надалі залишається її чадом, або винесла щодо нього канонічне покарання за порушення Божих заповідей.
Дисциплінарна традиція Церкви передбачає суворе покарання людей, які вчинили гріх проти шостої заповіді: “не вбий”. Бог, який наказує нам не тільки не вбивати, а й утримуватися від гніву, проте, залишає можливість покаяння і виправлення навіть для найзапекліших грішників, бо хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини (1Тим. 2:4).
Не треба думати, що покаяння полягає просто у визнанні провини, або навіть у щирому жалю за зроблене. Насправді, це довгий шлях змін, який душа має пройти не з примусу, а добровільно й за покликом серця, результатом чого стає стійка відраза до гріха й повернення до християнського, доброчесного життя
56-те правило святого Василія Великого передбачає, що в разі навмисного вбивства шлях цей має тривати не менше, ніж декілька десятків років. На цей час грішника відлучають від Церкви, тобто позбавляють його церковного спілкування, можливості приймати Св. Причастя й обмежують його участь у житті Церкви.
Сьогодні суспільство має майже одностайну думку щодо того, хто винний у пролитті крові на київських вулицях і майданах. Політики та громадські діячі один поперед одного поспішають оголосити це на широкий загал. Проте судово-канонічна система нашої Церкви спирається на традицію римського права. А отже, Церква не може виносити рішення щодо осіб, які, напевно, відповідальні за кровопролиття, поспіхом, доки їхню вину не буде доведено в судовому порядку. Ми маємо дочекатися ґрунтовного розгляду справи, і лише після цього Церква зможе зважено застосувати свої гіркі ліки, аби спробувати навернути грішників до каяття...
Кров невинно вбитих волає до неба. І ми не маємо права про них забувати. Проте, чекаючи на рішення суду, ми можемо й повинні зазирнути у свою душу, зосередитися на своїх провинах, осудити самих себе і змінитися на краще... Судити інших легше, ніж себе. Бачити вади інших зручніше. Але якщо ми не визнаємо власної відповідальності за те, що сталося, то ані ми, ані церковна спільнота, ані країна в цілому не змінимось.
Дозволю собі сказати дещо недипломатичне: навіть зараз, коли завдяки телебаченню та Інтернету ми всі стали самовидцями злочинів колишнього режиму, залишаються люди, готові виправдати його дії. Неймовірну жорстокість, яку було продемонстровано, виправдовують потребою буцімто правильного “цивілізаційного вибору”. “Це, звісно, сумно, — кажуть такі адвокати насильства, — але він не мав іншого виходу”. “Він, можливо, й злочинець, — стверджують інші, — але він робив все це заради благої цілі: відновлення єдності Святої Русі”.
Finis sanctificat media — “Мета виправдовує засоби”, говорив Ескобор, богослов-ієзуїт XVII століття. Для православних цей вислів став мало не квінтесенцією католицької моралі, і ми критикуємо цей принцип мало не три століття поспіль. Але хіба кращою є наша думка про те, що негідні засоби диктатури могли привести наш народ до так званого “цивілізаційного раю”?
Ми всупереч словам Святого Письма “надіялися на князів земних”. Сподівалися, що досягнемо своєї “святої мети” завдяки владі, спонсорам та політикам. Немудро приймали пожертви від людей, які бажали за допомогою коштів “відкупитися” від Бога та Церкви, а між тим творили беззаконня. Спокушені примарою “одержавлення Церкви”, ми закривали очі на політичну агітацію у храмах і намагалися поєднати непоєднуване: Боже й кесареве.
Близькість до влади настільки засліпила декому очі, що вони не посоромилися провести блюзнірську аналогію між Божественним Страдником-Христом і земним правителем, від якого, налякані його агресією, щодня тікали соратники...
Не можна ідеалізувати злочинців. Але й не варто їх демонізувати, думати, що всі люди, які протягом історії людства чинили неправду й насильство, мріяли про торжество зла. “Благими намірами вистелена дорога до пекла”, —каже відоме прислів’я. Не будемо спрощувати. Віддаючи накази, колишній глава держави не прагнув встановити всесвітню владу Антихриста. Він лише боровся за владу, виправдовуючи свої дії тим самим принципом: “мета виправдовує засоби”...
Людина “беззахисна” перед злом. А Церква — ніби беззахисна перед секулярним світом та новими історичними “гравцями” — від “ідеології споживання” до ісламського фундаменталізму, який щодалі набирає сили. Ми боїмося, що спадок Православного Сходу буде втрачений або зневажений... Боїмося, що, живучи в неправославному або нехристиянському культурному та політичному “оточенні”, розчинимось, утратимо свою віру та традицію, станемо такими, “як інші”, знехтуємо власною ідентичністю. Ось тут перед нами й постає спокусник, який нашіптує нашому серцю: “дозволь собі зробити зло в ім’я добра”...
Церква вже не раз боролася із цією спокусою. На думку деяких дослідників, одним з мотивів зради Іуди було намагання змусити Господа скоріше відкрити силу й велич Його як земного правителя. Середньовічна Церква на Заході намагалася за допомогою меча змусити суспільство євангелізуватися. Втрачаючи власну незалежність за часів одержавлення, і наша Церква сподівалася, що це дозволить їй більшою мірою використовувати структури держави для проповіді Євангелія...
Втрата церковного авторитету й посилення релігійного формалізму, який витісняв живу церковну традицію віри й молитви — саме так щоразу закінчувалася чергова спроба компромісу з владою, спроба «одержавлення» Церкви. Не стали винятком і чотири роки правління того, хто дав нам щиросердні підстави повірити, що нарешті до влади прийшов “православний президент”... Як тільки церковні ієрархи погодилися не помічати зло, яке творила держава, це зло щодалі міцнішало і зростало.
Але не будемо засуджувати саму тільки владу. Тим паче перше, ніж почули судовий вирок. Погляньмо на себе та свої недоліки...
Донедавна певні обставини обмежували мої можливості висловлювати свою думку та громадянську позицію, давати оцінку того, що відбувалося в країні.
Але чи звільняє це мене від відповідальності? Чи можу я сказати, що ці обмеження, в яких я перебував, мене виправдовують? Моє сумління говорить, що це не так. Сьогодні, коли ми входимо у дні Святої Чотиридесятниці, я хочу щиросердно попросити прощення в кожного, кого могли спокусити мої слова або вчинки.
Простіть мені, браття й сестри у Христі! Простіть мені, що я не був для вас взірцем Божої і людської правди. Простіть мені, що моє серце не було сповнене Христової любові. Вибачте, заради Христа, що моє служіння не здійснювалося мною смиренно, але було потьмарене гріхами егоїзму! Нарешті, простіть мені, що я не знайшов у собі належної мужності, й у час випробувань мені та моїм співбратам-архієреям не вдалося зупинити політичне й фізичне насильство! Пробачте мені мою слабкість і нерішучість! Пробачте мені й іншим пастирям нашої Церкви, що в той час, коли наші вірні страждали та гинули за свободу, — нас не було поруч з ними!
Не виключаю, що комусь із вас спало на думку: а чи варто просити прощення зараз, коли все ніби позаду? Чи не викликане таке спізніле покаяння просто бажанням догодити суспільній думці? Я хочу зараз звернутися до кожного, в кого майнула така думка: сьогодні Прощена Неділя, а отже, до покаяння перед лицем Бога та Його Церкви нас закликає Сам Христос. Думка суспільства важлива, але вона не є вирішальною. Адже, перефразуючи Соловйова, ми є не тим, що в часі про нас думає суспільство, а тим, що у вічності думає про нас Бог.
Як вікарний єпископ, я не повинен і не можу говорити від імені всієї Церкви. Мої сьогоднішні слова — особиста справа моєї совісті. Однак я хочу звернутися до своїх співбратів-архієреїв і нашого духовенства з проханням усвідомити нашу спільну відповідальність перед Богом, перед Церквою і нашою паствою. У нас можуть бути різні політичні погляди. Ми можемо по-різному ставитися до подій, що сталися. Нам може подобатися або не подобатися нова влада. Але давайте ніколи не забувати: неправда й насильство не можуть бути шляхом до добробуту ні Церкви, ні суспільства.
Церква не може мовчати, коли держава намагається зробити з людини, яку Господь наділив даром свободи, раба держави. Церква не може мовчати, коли людей за їхні переконання позбавляють власності або свободи. Церква не може мовчати, коли корупція проникає в державу або й церковне середовище, і закривати очі на те, що державна влада грубо порушує Божі заповіді.
Ми повинні нести слово Правди. І наше слово має бути щирим і ясним. Наслідуючи Спасителя, ми маємо говорити просто й чітко, щоб кожному, хто нас чує, було зрозуміло, що ми захищаємо не абстракті “цінності християнської цивілізації”, а Божу правду, живу присутність Христа в нашому житті.
Згадуючи трагічні події останнього часу, ми відчуваємо жах і біль утрати. Кожне втрачене людське життя було дароване Богом, воно неповторне і є найвищою цінністю. Тому сьогодні ми маємо усвідомити: значна доля відповідальності за все, що сталося, за смерть усіх загиблих, до якого б політичного табору вони не належали, лягає на нас, церковних діячів, які не змогли у своїй країні зупинити неправду й насильство. В нас не вистачило сміливості вказати можновладцю:
ти — не вартий Божої любові, бо ти сам не любиш;
ти — не маєш права просити в Бога прощення, бо ти сам не прощаєш;
ти — затьмарив у собі образ Божий, бо сам не бачиш цього Образа в інших.
Свого часу ми молилися, щоб Господь благословив добрі діла обраного народом президента. Але, згодом, коли він почав монополізувати в країні владу, у нас не вистачило мужності одностайно заявити: Божа благодать не приватизується. Тієї самої миті, коли ми тільки подумаємо, що є “гідними” Божої благодаті, коли ми тільки відчуємо власну самодостатність і перестанемо бути ХРИСТОВИМИ рабами, — Господь, Який з нами невидимо перебував, відходить від нас, позбавляє нас Своєї благодаті, і серце наше поринає у темряву зла.
Господь зробив нас свідками Свого воскресіння і співробітниками в Божому винограднику. Він знає про немочі кожного з нас. Господь знає, що ми зустрінемось із спокусами, а наша природа, наша схильність до зла — перешкоджатиме нашому пастирському служінню. Перешкоджатиме нам нести Благу звістку людям. Утім, бачачи наші немочі, Господь усе ж довірив кожному з нас — єпископам і пастирям Його Церкви — дорогоцінний дар проповіді Слова Божого та будівництва Божих таїн.
Не будемо ж занедбувати в собі ці Божі скарби. Принесімо сьогодні перед Богом щиросерде покаяння й відновімо у собі повноту Його духовних дарів. Будемо утримувати своє серце та язик від осуду. Не будемо осуджувати одну якусь людину так, ніби ми всі не причетні до її злих вчинків. Спробуймо побачити свої провини й відновити втрачену красу Божої правди у своїх думках, у своєму серці та у своєму житті.
Простімо провини один одному і пообіцяймо собі, що ми зробимо все, щоб такої страшної трагедії вже більше ніколи не трапилось у нашому житті.
Христос посеред нас! І є, і буде!
+ ОЛЕКСАНДР (Драбинко),
Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський
2 березня 2014 р.