Як сержант Олександр з волинської «чотирнадцятки» рятував побратимів під вогнем

32-річний сержант Олександр належить до тих військовослужбовців, які складають основу бойової спроможності та вмотивованості всього особового складу 14 Окремої механізованої бригади Оперативного командування “Захід” Сухопутних військ Збройних Сил України.

Головний сержант стрілецької роти одного зі стрілецьких батальйонів бригади родом із міста Вараш Рівненської області. Закінчив місцеве училище при АЕС, став будівельним столяром, за цією спеціальністю і працював у мирний час.

Олександр мобілізований у військо з 24 лютого 2022 року. Прибувши у місцевий ОТЦК та СП, спочатку служив у роті охорони, а в травні першого року Великої війни його та інших бійців відібрали для поповнення новоствореного стрілецького батальйону Князівської бригади.

В район виконання завдань воїн вирушив у липні того ж року на Донеччину. Насамперед, обороняли позиції в районі Берестового. Був на той момент начальником радіостанції…

У лютому 2023 року він добровільно пішов в штурмовий підрозділ, у липні повернувся до зв’язківців. А наприкінці 2024 року обійняв нинішню посаду.

Саме перебуваючи на посаді стрільця в штурмовому підрозділі, на той час молодший сержант урятував пораненого побратима. Було це так:

“Ми були з солдатом “Владзьо”, він теж з Рівненщини. Молодий хлопець, йому років 22, не більше. Це було в районі Дворічної. Наша група змінила на позиціях іншу, і коли побратими виходили, їх із рашистського танка обстріляли. Осколки від вибуху снаряда зробили свою чорну справу: нижче поясу в пораненого нічого не працювало – нервові закінчення пошкодило. Виносили ми його метрів 700, теж під обстрілами. Евакуювали, життя врятували, побратим досі лікується”.

Він говорить, що за період участі в бойових діях схожих епізодів у нього немало. І особливо пам’ятних – також. Але зараз не час поринати в минуле, бо дуже багато роботи тут і зараз: там, де підрозділ виконує завдання за призначенням на Куп’янському напрямку.

“В мене є що згадувати, але не так багато часу на розповіді… Вистачить і цього”, – підсумував.

Три роки на війні – це дуже відчутний термін, тому рано чи пізно накопичується втома. І моральна, і фізична. А ще резонне запитання: чому так кволо добровільно йдуть в Сили оборони чоловіки мобілізаційного віку?


Сержант вважає:

“Якщо беремо здорових чоловіків, які не хочуть воювати, то я про них просо не думаю. Це спрощує для мене життя. Бо завжди є люди, які втікають від важкої роботи, особливо, якщо вона пов’язана з ризиком для власного життя. Бог їм суддя! Чи мені це подобається? Звичайно, що ні. Хай би дійсно хтось свіжий та належним чином підготовлений замінив, ми б відпочили, повернулися та знову їх замінили… Але є так, як є. Я тут залишаюся з побратимами, треба нам усім разом виконати розпочату роботу. І ми її виконаємо”.

За військові здобутки у справі захисту України головний сержант стрілецької роти отримав багато відзнак і нагород, але найцінніші – медаль “За військову службу Україні” та “Золотий хрест”.

Удома на Захисника України чекають на свого найдорожчого і єдиного воїна тато, мама, брат і дві сестри. А ще Олександр мріє повернутися до своєї мирної професії, адже переконаний, що працювати на Рівненській АЕС і престижно, і вигідно, і перспективно.

Текст відділу зв’язків з громадськістю управління комунікацій Оперативного командування “Захід” Сухопутних військ Збройних Сил України.

Фото відділення комунікацій 14 Окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!