«Поступитися Кримом - це пожертвувати цілим народом», - Герой України Мустафа Джемілєв

Мустафа Джемілєв — легенда кримськотатарського національного руху, голова Меджлісу кримськотатарського народу понад 20 років (1991—2013), Герой України, учасник дисидентського руху, політичний в'язень — згадує повернення до Криму в 1990-ті, аналізує причини стійкості кримськотатарського народу й нагадує: поступитися Кримом — це пожертвувати цілим народом.

Про це пише Сергій Жадан на LB.ua.

Ця розмова записана за три дні після оголошення результатів виборів у США. Попри загальну тривогу, Мустафа-ага казав: «Але Сполучені Штати не султанат». Сьогодні це вже не звучить так переконливо.

«Ми вважали, що реакція світу на окупацію Криму буде більш жорсткою»

У мене життя так склалося, що значну його частину я був поза Батьківщиною, поза домом. За радянських часів — переважно в таборах. Потім — далеко від Батьківщини. Якось звично вже для мене.

Але найбільшим болем є те, що ми пів століття боролися за повернення на Батьківщину, а зараз, після окупації (Росією у 2014 році. — Ред.), багато співвітчизників знову змушені залишати її. До повномасштабної війни люди вільно переїжджали на материкову частину України, а після війни, коли кордони перекрили, то через різні країни, через російський кордон — у країни Європи, Туреччину. В Ірландії десь чотири-п'ять тисяч кримських татар.

Але я не думав, що окупація триватиме так довго. 19 квітня 2014 року, коли мені зачитали на кордоні між Кримом і материковою частиною України ухвалу про те, що мені на п'ять років забороняють в'їзд на територію Криму…

…я тоді їм згорда відповів, що «ви надто великі оптимісти, якщо думаєте, що ви тут п’ять років будете. Ми скоро повернемося». Я так думав. Тому що порушення міжнародного права, відвертий міжнародний бандитизм був настільки очевидним, що ми вважали, що реакція світу буде більш жорсткою.

Уже одинадцять років триває окупація. Але я таки сподіваюся, що їй буде кінець. Якось на телебаченні звернувся до ветеранів національного руху в Криму, сказав: «Забороняється вмирати до кінця окупації. Той, хто помре, той — дезертир». А сам подумав: «Боже мій, мені скільки років? Мене ж самого можуть дезертиром назвати». Але народ поки що тримається. Багато хто втратив надію. Розмови про різні мирні плани засмучують. Побоювання, що коштом Криму може бути компроміс із Росією. І тому ці саміти Кримської платформи — чи то на рівні голів держав, чи парламентський вимір Кримської платформи — мають дуже велике моральне значення. Коли десятки, вже близько сотні голів держав збираються і кожен каже, що Крим має бути звільнений, — це надихає людей терпіти цю окупацію.

1783 рік — перша окупація Криму Росією, знищення національної еліти і, найголовніше, витіснення корінного народу та заселення Криму мешканцями Росії. Протягом кількох десятиліть ми на своїй батьківщині, хоч становили, десь, 95% населення, стали національною меншістю.

Друге — це геноцид. Відвертий геноцид 1944 року, коли тотально весь народ був виселений. Навіть змішані родини, якщо, скажімо, дружина росіянка, їм пропонували залишитися, а ті, хто вважає себе кримськими татарами, мали бути депортовані. До честі багатьох жінок, вони поїхали разом з чоловіками.

І ось ми пів століття боролися за повернення Криму. І там, зрозуміло, ситуація була така... Більшість населення російського та проросійського, вони мають тісні контакти з історичною батьківщиною, і всі вони хотіли русифікувати область. А держава, так, визнала незаконність депортації, надавала допомогу у поверненні кримських татар, але ця допомога була недостатньою.

Якби Україна дуже жорстко почала проводити таку політику на повернення та відновлення всіх прав, я думаю, що нинішньої ситуації у Криму не було б. В Україні були проросійські наративи про те, що кримські татари становлять небезпеку для цілісності України. А росіяни ніби свої, слов'яни, ніби таки брати. І ось у цій ситуації відновлювати свої права було, звичайно, дуже важко. Проте, користуючись демократичними правами, які існували в Україні й існують, ми крок за кроком чогось домагалися.

А 2014 року все повернулося назад. Знову окупація, знову люди змушені полишати Батьківщину. Тому, коли кажуть, що треба зупинити війну, поступившись Кримом, звучить це так: «Давайте пожертвуємо кримськими татарами». Тому що без повернення на Батьківщину, без деокупації кримські татари не мають жодного майбутнього.

«У Криму зараз усе дуже жорстко. За декілька слів можна отримати 17–20 років позбавлення волі»

Якщо порівняти радянський режим з тим, який зараз в окупованому Криму, Радянський Союз можна вважати «зразком демократії».

Суворе стеження, прослуховування. Якщо почитати мої радянські звинувачувальні висновки, у мене було сім судимостей, за нинішньою міркою — мене треба було кілька разів розстріляти. А тоді давали три роки.

Нині навіть у сім'ях люди побоюються розмовляти. Не тому, що діти підуть і, як Павлик Морозов, донесуть на батьків. За радянської влади найбільшим задоволенням було ходити один до одного в гості та розмови вести, а ми, діти, весь час слухали. І там речі називали своїми іменами: що таке радянська влада, що таке Сталін. І моя мати, я добре пам'ятаю, ще смикала батька: «Ти подивися, там діти поруч!». Я вдавав сплячого і весь час слухав.

Зараз і цього бояться батьки.

Усе дуже жорстко. За декілька слів можна отримати 17–20 років позбавлення волі. Після 2014 року багатьох деморалізувало, було заціпеніння, коли почали викрадати й убивати людей. Те, чого не було навіть за радянської влади, у найпохмуріший час.

І ніхто не знає, кого завтра вкрадуть, кого вб'ють. Ми 49 нарахували зниклих безвісти. З них знайшли тільки шість чи сім тіл. Інших і тіл немає.

Росіянам вдалося нагнати страху. Якщо зараз пройти вулицями Сімферополя з мікрофоном, запитувати: «Як вважаєте, краще, як було в Україні чи зараз?» — найсміливіші просто відмовляться. Це теж велика сміливість, просто відмовитися.

А більшість казатиме: як добре, що путін — молодець, що ми зараз такі щасливі в Росії. Якщо сказати інакше, того ж дня прийде розплата.

Сьогоднішня путінська Росія зробила цинічнішу річ. У 1944 році весь кримськотатарський народ був звинувачений у зраді, колаборації та депортований. А тут нікого ніби силоміць не виганяють, але створюють такі умови, коли ти не можеш бути собою.

Населення Криму зараз дуже велике. За нашими оцінками, не менш ніж мільйон привезли з Росії.

Коли я в 1976–1977 роках казав, що близько пів мільйона привезли росіян, то співвітчизники: ви применшуєте. Зараз демографічний склад так змінився, що в місто виходиш — зовсім незнайомі люди.

Здавалося б, чого це Росія, маючи 17 мільйонів квадратних кілометрів, величезну країну, оцей захоплений маленький шматочок — 26 тисяч квадратних кілометрів — вирішила заселити? Як у 1783 році почалася заміна населення, така ось русифікація, так і триває. Тільки з тією різницею, що якщо в 1944 році садили людей у вагони для тварин і вивозили, то зараз створюють нестерпні умови.

Там цікаві такі парадокси: дуже хочуть водночас створити показуху, ніби кримські татари рівні. Скажімо, в нормальний час, щоб стати депутатом, треба було витратитися, кудись нести гроші, а зараз, щоб отримати згоду кримського татарина стати депутатом, йому якісь привілеї обіцяють, а якщо не виходить — починають шантажувати. Щоб показати, що кримські татари тут на рівних. Переважно, це на місцевих виборах — селищна рада, а на вищий рівень не пускають. Уже таких аж дуже видатних колаборантів, кількох людей, нагорі тримають.

Це, напевно, було однією з наших великих переваг. У радянський час, якщо, скажімо, заарештовували в Москві дисидента, то коло знайомих сахалося його, інколи навіть родичі, аби рикошетом по них теж не вдарило.

А кримські татари якось навпаки. Якщо тебе посадили за злочин проти радянської влади, то ти ледве не національний герой.

Я коли сидів у в'язницях, у таборах, у мене не було занепокоєння за свою сім'ю. Я знав, що вони під опікою народу. І матеріальну допомогу нададуть, і весь час слідкуватимуть. У московських дисидентів була біла заздрість до кримських татар, що народ їх так підтримує. Це має велике значення, коли в тебе тил.

От легкий приклад. У школах на 1 вересня, на якісь одноманітні свята, вишиковують учнів і примушують тримати в руках російський прапор, співати російський гімн. Хлопчик, кримський татарин, цей прапор тримав і кинув, ще й наступив на нього. Такі звалилися репресії на батьків! За радянської влади теж, мабуть, викликали б батьків, посварили б: «як ви виховуєте!». Але навряд чи когось саджали б.

Або ось дівчинка Зарема прокоментувала інтерв'ю путіна у своєму фейсбуці. В інтерв'ю Путін розповідав, як відбувалося захоплення військових об'єктів у Криму. Говорив про те, що «попереду йшли жінки, діти, а наші стояли позаду, якби ці бендерівці доторкнулися наших жінок і дітей, ми б їм показали». А дівчинка написала: «Яка різниця в менталітеті росіян і кримських татар. Я навіть не уявляю собі, щоб кримські татари в такий гострий час посилали б уперед жінок і дітей». Так от, її за «розпалювання міжнаціональної ворожнечі» кинули до підвалу. Великий галас був, у тому числі за кордоном, її таки не посадили, але 300 тисяч рублів (це десь 5 тисяч доларів на ті часи було) штрафу наклали.

Але в дівчинки зроду-віку не було таких грошей, тому весь народ збирав гроші для неї, бо якщо не віддати ці гроші, то вилучають будинок і таке інше. Збирали гроші теж оригінально. Десятирублевими монетами. Шістнадцять кілограмів. У мішках, у відрах. Щоб висловити свою зневагу.

Так це сподобалося кримським татарам, кому штраф — то все такими монетами. Люди можуть дати тисячу рублів, але обов'язково треба розміняти їх.

"Ми сподіваємося, що буде підтримка України і мир справедливий"

Я напередодні нового (2024. — Ред.) року зробив звернення до співвітчизників. Вийшло так, що Буданов прийшов до мене і каже: «Якщо на одну хвилину зробите звернення російською для мешканців Криму, наші хакери о 24:00 приберуть путіна і вас туди поставлять».

Вони змогли лише на одному каналі замість путіна мене поставити. Але переглядів було багато, десь півтора мільйона через фейсбук. Я говорив про те, що є всі підстави сподіватися, що це останній рік окупації. Тому моя рекомендація всім російським громадянам, які незаконно в'їхали до Криму, поки діє Керченський міст, не відкладаючи на потім, швидко покинути територію. У тому числі також колаборантам, сексотам, стукачам. Їдьте. Ми не хотіли б бруднити руки в Криму.

А всім співвітчизникам я пропонував триматися подалі від військових об'єктів, бо ми не Росія, ми не будемо, звісно, бити по мирних містах, але війна є війна, і для безпеки...

Я дійсно вірив, бо всі були передумови, що ми можемо увійти в Крим, але ми не очікували, що наш найбільший союзник майже на пів року відтягне підтримку. Зараз дуже тривожний час, ніхто не знає, як поведеться новий президент (США Дональд Трамп. — Ред.), але все-таки Сполучені Штати не султанат, там не все робиться, як він захоче, яким своєрідним не був би президент, усе-таки є Конгрес. Ми сподіваємося, що буде підтримка України і мир справедливий, який передбачає обов'язкове звільнення кожного квадратного сантиметра окупованої території.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!