21 день безперервного відбиття штурмів: прикордонник з Волині розповів про оборону Авдіївки

Прикордонник Волинського загону Тарас Тарасов з перших днів повномасштабної війни пішов захищати країну. Воював на Покровському напрямку, брав участь у боях за Авдіївку, двічі був поранений, але повернувся в стрій, аби далі служити.

Чоловік родом з Володимира. Його батько воював у лавах ЗСУ. В інтерв'ю Суспільному прикордонник розповів про мотивацію, бої на передовій і поранення.

— Ваша перша ротація була на Донеччину. Пам’ятаєте свій перший вихід на позиції?

2023 рік. Це була Красногорівка. Дуже темно було. До позицій треба було йти десь два з половиною кілометри. Ми їдемо і бачимо, ніби блискавка. Водій каже: це не блискавка, це прильоти снарядів. Ми це вже зрозуміли. Почали вигружатися з буса, речі, БК. Все це на собі несли, болото, ти падаєш, плюс вибухи, дрони. Але головне — команда.

Ми тримали штурмовий напрямок з боку Авдіївки. Позаду нас була Красногорівка. Прильоти, скиди з Mavic. Наші відповідали, плюс у нас були з собою протитанкові засоби.

— Що таке тримати штурмовий напрямок?

Це я зрозумів, вже будучи на Авдіївці. Друга ротація, 2024 рік, січень. Гаряча фаза війни, наступ на Авдіївку. Ми заїжджали на Авдіївку, коли вона майже в "кліщах" була. 21 день безпосередньо відбиття штурмів.

— Тоді в яких умовах доводилось воювати?

В умовах міста, це дуже тяжкі умови. Це постійні артилерійський обстріл, зруйновані будівлі, знищені вщент. Доводилось воювати з підвалів, тому що інтенсивність штурмів була дуже серйозна. Десять днів буквально ми були на промзоні, моя група. А далі нас перекинули на дачі.

Кожен день відбиття 5-6 штурмів. Вже доходило до того, що ми воювали трофейною зброєю, бо наша клинила. Треба було бути маневреними, з хати в хату часто переходити, міняти позицію.

Коли нам підносили БК в якусь точку, нам треба було йти забирати його, бо машина ніяка не під'їде через активні бойові дії, то разом з тим передавали і цигарки, і смачненьке щось. Так виходило, що коли ти магазин забиваєш, хтось інший якусь канапку тобі робить, підносить, бо ти тримаєш позицію.

Пам’ятаю, як "Док", побратим мій, сніг тоді випав перший, зібрав його під хатою, бо води не було, розтопив і зварив каву. Це була найсмачніша кава в моєму житті. Такі моменти дуже зігрівають і дають якусь радість, що можна далі боротися.

— Тарасе, ви отримали поранення під Авдіївкою?

Була закрита черепно-мозкова травма і контузія. Це офіційно, просто там їх ніхто не рахував. Тому що з контузіями люди не евакуюються. Треба тримати позиції.

— Як виходили з Авдіївки?

Тяжко відходили, бо постійні обстріли. І на всіх вулицях сусідніх чути було, що йдуть штурмові дії. Нас дрон вів і казав, куди йти. Ми зайшли в підвал в певному будинку, де ще побратими наші були. Дочекались команди і на техніці нас вивозили.

Це такий був вихід дуже швидкий. Я думаю, один з крайніх, тому що мої побратими вже виходили, будучи в оточенні.

— Двадцять один день в майже оточеному місці. Що допомагало вистояти?

Колектив. І всі були на позитиві. Хлопці не кричали, що все пропало, всі знали свою роботу, дякуючи злагодженим діям, ми вистояли. До останнього боронили, до тієї команди про відхід. (Ред. — 17 лютого 2024 року сили оборони відступили з Авдіївки на більш вигідні позиції).

— Як виглядала Авдіївка, коли ви з неї відступали?

По-перше, було дуже тяжко переходити з вулиці на вулицю, тому що після прильотів були великі ями. Два рази я потрапив в таку яму, нічого не видно, а вона метра-півтора глибиною. Йдеш, зачіпляєшся за зруйновані стіни, цегла, бетон.

— Місто Авдіївка, що воно для вас особисто означає?

Такий символ стримування ворога. Хотів би туди повернутися, але в мирний час і вільну Україну.

— Коли відійшли з Авдіївки, далі продовжували виконувати бойові завдання?

Полікувалися і воювали далі на Покровському напрямку. 1 квітня, зайшовши на Новомихайлівку, отримав поранення під час штурму. Прилетіла міна. Нас було четверо. Хлопці боронили далі. Я почав залатувати ногу і забивати хлопцям БК. Атаки fpv постійні. Плюс вже росіяни закріпилися на протилежній вулиці і почали штурмувати нашу позицію.

Побратими допомагали мені евакуйовуватися. В районі шести кілометрів ми йшли. Я тримав хлопців за рюкзаки, вони мене тягнули, бо в мене була поранена нога. В Кураховому мене прооперували, далі повезли в Дніпро. Там зробили ще одну операцію і вже відправили в шпиталь в місто Луцьк.

— Ви не один з сім'ї воювали?

Тато пішов в березні 2022 року. Він рішення прийняв, що син воює і він не зміг вдома сидіти. Йому було 59 років. Він потрапив в 14 бригаду. Об'їздив Запорізький напрямок, Миколаївщину. Вже звільнився за віком. Він гордий, бо його син захищає країну.

Я після лікування та реабілітації перевівся на українсько-польський кордон. Зараз вирушаю на навчання в одну з країн Європи, хочу стати офіцером. Мій вибір я зробив. До останнього ми будемо боронити нашу країну. Мені здається, справа кожного чоловіка, якщо не боронити, то допомагати нашій країні. Хлопці вже втомилися. Треба трошечки їх змінювати. Треба, щоб люди вчилися, тренувалися, допомагали, хто чим може.

— Ми сьогодні з вами говорили про бої і втрати. Але, мабуть, за цей час є і те, що ви здобули?

Здобув бойовий досвід. Хочу вчити людей, передавати їм цей досвід, щоб при виконанні бойових завдань вони знали, що їм робити, як себе поводити і як нищити ворога.

— Друге ім'я військовослужбовця на війні це його позивний. Він багато про що говорить, який у вас позивний?

"Татар" — від перших букв імені та прізвища. Перед війною хотів займатись своєю справою, маю таке хобі маленьке, власноруч роблю вироби зі шкіри, кардхолдери, пояси, інші речі. Це мав бути логотип, а став позивний.

— Які речі вам сьогодні приносять радість в житті?

Радість бачити близьких, рідних. Радість бачити побратимів своїх. На телефоні написати: "4-5-0". Такі дрібнички, але приносять велике задоволення.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!