«Вони приймають кулі на груди, захищаючи нас»: чому у рідному селі волинського Героя відспівували під ворітьми храму

16 грудня у селі Смолярі Ковельського району віддавали шану загиблому воїну Василю Солодусі. Він поліг в районі села Мала Вовча Харківської області. Йому навіки - 45.

***
Встелені під ноги віття сосни, прапори, в які нещадно бився вітер та дощ, вулиці, заповнені людьми, які прийшли того дня попрощатися зі своїм Героєм. І все було би, як належить, якби не велике «але». Захисника, який з перших днів захищав українські кордони, у рідному селі відспівували під ворітьми храму.

Як зазвичай ми кажемо, що ховаємо найкращих. Вони приймають кулі на груди, захищаючи нас з вами. Ми їм за це вдячні, правда ж? Чому ж не дозволили тіло загиблого воїна занести навіть на подвір’я храму? Через доволі просту причину: батьки вирішили, що чин відспівування їхнього сина звершуватимуть священнослужителі Православної церкви України. У селі єдиний храм, який належить до УПЦ МП, його закрили і на територію домовину з воїном не пропустили. Тому панахида відбулась просто під церковною брамою.

***

Його будинок – всього за якихось сто метрів від церкви. Люди йдуть ритуальною процесією, несуть квіти, хтось витирає сльози. На якусь мить дощ притишився, але вітер не вщухає, з такою ж силою рве усе навколо. Так надривається людське серце, яке втратило найдорожче.

За домовиною йде старенька матір. З-під її шапки вибилося пасмо білого, мов сніг, волосся. Вона не має сил плакати, лише дивиться на сина. На його домовині – синьо-жовтий стяг. Процесія зупиняється навпроти храму. Кілька чоловік стає біля хвіртки, даючи зрозуміти, що не дозволять занести загиблого воїна на територію церкви. Це односельці Героя.

Що цьому передувало? Напередодні волинська журналістка Валентина Блінова опублікувала у фейсбуці допис. Подаємо його без змін.

«Найбільше горе для батьків - хоронити свою дитину. Саме такий тяжкий скорботний час переживають нині батьки загиблого Героя Василя Солодухи, мешканця із села Смоляри. У жалобну годину їм, як ніколи, потрібні співчуття, підтримка, допомога й увага. Але цілком випадково від жителів цього села дізналася, що не з такими намірами приходили до них Старовижівський селищний голова Василь Камінський та священник місцевої сільської церкви, яка нібито не належить до московського патріархату. Вони умовляли стареньких батьків відмовитися від того, щоб загиблого Героя хоронили священники і капелани Православної церкви України. Мовляв, тоді батьки не зможуть зайти в церкву і поставити свічку за упокій сина».

Ще один син цих батьків служить у війську. Він стоїть неподалік від брата і від зачиненого на замок храму, настоятель якого знайшов час кількома днями раніше прийти до батьків і вмовляти їх не відспівувати сина у ПЦУ, однак на поховання Героя – не прийшов. Місцеві жителі розповідають, що з початку великої війни він щонеділі проводить молитву за упокій загиблих воїнів. Чому ж за цього Героя ні? Чи є свої Герої та чужі?

Голова громади згодом нібито спростував звинувачення.

«В соціальних мережах з'явився допис Валентини Блінової про те, що я якимось чином впливав на волю батьків загиблого Героя України Василя Солодухи! Хочу заявити офіційно! Наша позиція - це воля батьків! Батьки вирішили, що чин поховання їх сина-Героя буде звершуватися Православною Церквою України! Їх воля не обговорюється і ніким не може обговорюватись!»

***

Але те, що відбувалось біля храму – свідчення зовсім іншого.


«Коли ми стоїмо біля домовини, задаємось питанням: «За що загинув цей воїн?». Його життя забрав ворог. Він – Герой. Чи хотіла його мати, щоб він був Героєм? Ні!!! Вона хотіла, щоб її простенький син Василько був біля неї, щоб вона на старості поклала свою голову у нього на грудях.

Чи хотів його брат, який так само у війську, сьогодні приїхати до нього на похорон і щоб його так тут зустріли? Напевно, він хотів, щоб вони разом з ним зустріли перемогу.

Цей воїн - Герой, який віддав життя за кожного з нас, за оту бруківку і цей храм, під ворітьми якого ми стоїмо і схиляємо голови. У 1991 році Господь-Бог дав нам Незалежність без єдиної крапельки крові. Що ми почали робити? Загравати з політикою, з мовою, вірою.

Ви приїжджаєте в Польщу і за місяць починаєте говорити польською, а за стільки років не сподобилися вивчити свою рідну українську мову. Тепер цю Незалежність ми відкупляємо кров’ю ось цих воїнів», - сказав один із священнослужителів.

***

Навіть, лежачи у домовині, простий Василько вчить патріотизму усіх тих, хто прийшов провести його в останню таку нелегку дорогу. Легких хмаринок тобі, Герою! Небесні ворота, на відміну від церковних, для тебе неодмінно відкриються. І як свого часу сказав колишній Головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний: «Як би важко нам не було, але точно не буде соромно!» А вам? Тим, хто тримав церковну браму на замку?!









Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!