У таборі «ворога». НОТАТКИ ОЧЕВИДЦЯ. ФОТО
З "Беркутом" я вже говорила, внутрішнім військам устілки носила, з нашими чоловіками чай пила, гімн співала, тому, як казала героїня в моєму улюбленому фільмі, "я не екстрасенс, але точно знаю, куди він піде далі".
Тож, правильно, я пішла в лігво Партії регіонів. Довго вагалася, позаглядала з-за автобусів міліції з усіх можливих боків і таки рушила. Проте на довго моєї рішучості не вистачило - пригальмувала мене міліція: "Пропуск є?" - "Який?" - "Ну, може, посвідчення якесь. Журналіста чи що". Копирсаюся в кишені - "Є!" - "Проходьте". А ноги вже не йдуть (пропаганда в ЗМІ - велика сила!) Дивлюсь на правоохоронців, як баран на нові ворота (чому пускають?), вони на мене - знічено (чому просилася?)
За кордоном - кадри з аматорського відео про Північну Корею: абсолютно порожня вулиця, лише інколи йдуть перехожі. Ну і авто припарковані. Не як в Північній Кореї, як в Україні. Ззаду - міліція, зліва - міліція, справа - карета швидкої (за моєї присутності туди двічі на каталках відвозили "пасажирів". "Бедный, обморожение получил", - прокоментував хтось біля мене).
На перехресті стою, вагаюся, схиляюся до того, щоб втікати. Іде назустріч такий собі "рускій барін" (от майже такий, як на картинці). Мене минути важко: стою загублена в часі і просторі, з бейджем мало не на лобі (щоб усі боялись!) і закутана в прапор. Спиняється. Розвіталися. "А вы чего здесь стоите? Там уже были?" Ні, кажу, з духом збираюся."А вы, я вижу, пресса. Так хочу сказать, что все под одним углом подают. А надо шире смотреть", - каже мені "барін". Слухаю стою вже той другий "угол". А там, виявляється, в подіях 30 листопада винен "не беркут или министр оборони", а "директора и ректора, которые детей на майдан отправили и деньги им платили". І ніякого перевищення обов'язків не було: "Вы же представляете, как человека надо было довести, чтобы он дубинкой бил? Как розворочать (показує в районі грудей) надо было". Питаю, звідки він і його ім'я. "Александр. Луганск. Я немного понимаю в устройстве работы беркута", - мабуть, щоб я не подумала, що він пустословить, каже "барін". І продовжує про ЄС. Довго і нудно. Переминаюся з ноги на ногу, угукаю, дивлюся на годинник, кажу, що піду, вже туди (показую пальцем на містечко). Каже: "Ну хорошо. Надеюсь помог вам во всем разобраться".
У парку все змінилося від моїх останніх відвідин: виросли намети, імпровізовані каплички, польові кухні, люди сидять не лише у вольєрі, а й розгулюють територією Маріїнки.
Стала збоку, намагаюся зорієнтуватися. На фото не налаштовані ні моделі (ховають обличчя), ні фотограф (переживає, що ті, що не ховають, краще би сховали). Вибираю ціль, з кого почати.
Сидить хлопчина - обличчя надійне, очі добрі, одяг пристойний. Фууух, підходжу: "Можна з вами поговорити?" - "Можна" (усміхається). Сергій із Запоріжжя. Приїхав сьогодні, і коли я це пишу, вже, мабуть, поїхав. Говорить гарною українською, без суржика і натягнутості. Із Запоріжжя їх - 10. З-під напіврозстебнутої куртки виглядає прапор регіонів. Питаю: "Чому під курткою?" - "А що ж це за регіонал без прапора? (сміється) Спитають, а я скажу: "От він, є". Кажу: "Скажи чесно, за гроші приїхав?" - "Та звичайно. Як і всі тут. А ти на тому майдані була?" - "Звичайно, я ж звідти." - "А він далеко?" Розказую, показую на пальцях, кажу, щоб пішов подивився. "А мене туди пустять?", - питає. - "Звичайно, туди не пускають лише п'яних".
Ярослав, Київ. "За що стоїте?" - "За вільну Україну". - "А вона зараз що, підневільна?" - "Так". - ЧОму?" - "Владі й грошам". - "Не хочу нагнітати ситуацію, але щойно говорила з хлопцем, він казав, що приїхав сюди за гроші. То Вам не здається, що ця територія не є вільна від грошової залежності?" - "А мені все одно до них всіх. Я тут сам по собі стою". - "Тобто, у вас такий собі одиничний протест". - "Так". - "А чому саме тут? В повному оточенні міліції?" - "Бо це моя приватна власність". - "Маріїнський парк Ваша приватна власність?" - "Так, бо я плачу податки". Завіса.
Дійшла до чергового перехрестя, стою, думаю, куди полізти, але не влізти. Підходять до мене двоє хлопаків сумнівної зовнішності. Я би сказала, що вони тут не перший тиждень, або й не перший рік. "Дєвушка, чо тут стоїте? Сфотографіруйте нас" - фотографую. "А коли дєньгі за Януковіча будуть давать?" - "Не знаю". - "Тут стоїте і не знаєте?" - "Ні, а ви звідки?" - "Тернопіль. А ви?" - "Луцьк, Волинська область". - "А ето десь на сході?" - "Що ж ви, хлопці, кажете, що з Тернополя, а де Волинь не знаєте". Це були Володимир і Сєрий.
Стою, думаю. Підходить середнього зросту чоловік, як з'ясувалося Йося (Йосип). Сам із Черкас, зараз живе в Києві. Каже, що на мітингу - майже тиждень. Не мерзне, гріється біля бочок, як тільки має можливість - втікає на Майдан Незалежності: "Там атмосфера інша. Там ніхто не штовхається, ну ви ж бачите, що там все по-іншому". Тут можна заробити по 450-500 грн на добу. "Ну вы понимаете, студенты ж все заработать хотят, а в нас в стране ето ж невозможно", - пояснює.
До мене підходять якісь хлопці з символікою (наші), питають, чи не ходила в "клітку", бо цікаво, "бо раптом по телевізору обманюють". Йося втікає.
Стою. Навпроти біля дерева - хлопець в берцах і з фантою. Іду. Ігор із Чернігова. Спочатку каже, що прийшов на мітинг за переконаннями. Питаю, чи давно переконаний. Каже, що щойно приїхав - по роботі. "І зразу сюди?" - усміхаюся. Каже: "Казали тут заробити можна. 250 грн за ніч. Загалом 450 грн за добу. Не знаєте, до кого підходити?"
Стояти змерзла, вирішила потинятися. Куди - не знаю. Пішла ближче до "серця ПеРеконаних" - "клітки". По периметру - міліція поряд з "добровольцями". Хлопець - в масці, лише очі світяться. Питаю, чи можна сфотографувати. Відповідає, що можна. В'ячеслав із Черкас. Не змерз, лише втомився - вже годину стоїть на варті. Кажу, що слабак, міліція стоїть довше. Він працює дві години через дві. Питаю: "За ідею?" - "За ідею!" - "Серйозно?" - "Звичайно, що за ідею". Підходить його товариш, каже: "Ми з Черкас". - "Знаю, твій друг вже все розповів: як працюєте і що стоїте за ідею". - "За Януковича?? Та я його ненавіжу того Януковича! Ми тут дві години стоїмо і йдемо на той майдан".
Хлопці порадили, куди піти ще щось пофотографувати, бо картинка виходила дуже одноманітна (така вона й лишилася). Направилася туди, куди послали, а там Security саме чай п'є. Похвалила їхні маніжки (підлещуюся). Святослав із Одеси. Вдома роботи не має, тут, сказали, їсти дають, чай і є де поспати (про заробіток мовчить). Кажу: "Що дають?" - "Кашу." - "І все? У нас на майдані - наїдки різноманітні". - "А що там є?" - "Супи, борщики, каші, бутерброди. Дівчата цілими днями на кухні трудяться". - "То їм там платять?" - "Ні, волонтери". - "Якби там платили, я би туди пішов". Загалом вважає, що всі ці майдани - недієві, бо "вони" нас "за скотів мають", і треба "їх всіх розігнати".
За рогом - ще один пропускний пункт. Питаю, чи можна сфотографувати, один хлопець відвертається. Підходжу, жартують, що плівка закінчилася, кажу, що змерзла вже. Один із них кричить: "Україні - Європу! Януковича - в ж.пу!" Підбігає, мабуть, якийсь його начальник, а з виду - просто балбєс, замахується на нього: "Ти, б..ть, думай, шо арьош. Сєйчас пайдьош атсюда!" - "Так це на всіх плакатах написано! Я бачив! Це всі знають"
Сутеніє, роблю прощальне коло в надії знайти цікавий кадр. Розумію, що серед цієї чорноти нічого кольорового не знайду, йду. Перед очима - бочка, чоловік сидить (один), чоловік лежить (один). Фотографую - позують. Підходжу. Стандартна схема: "Девушка зачем фотографируете? Пресса? А откуда? А Волынь - ну тогда можете фотографировать. К нам не дойдет". Звідки, питаю, ви. Петро і товариш, Крим. У Києві на мітингу - другий тиждень. Частину грошей вже отримали, на частину ще чекають. Товариш (з-під куртки виглядає пляшка) каже, що чує українську мову раз у рік, коли туристи на курорти приїжджають. Грію руки, Петро підкидає ще дрова. Їм телефонують, вони різко піднімаються: "Все. Сейчас нас перещитают и дадут деньги. А потом, наверное, в поезд запакуют. Но мы попробуем договориться, чтобы остаться. Счастливо, девушка, грейтесь на здоровье".
Там темно, безпросвітно і безнадійно. І ніяка фанера не зігріває: ні на сцені, ні у бочках. І не рятує напускна щирість і гостинність. Мабуть, вони теж входить у "посадову інструкцію". Примара "вже заплачених чи так довго очікуваних" на півслові обриває всі розмови. А їхні польові кухні здалеку схожі на військову техніку.
Сподіваюсь, хлопець із Запоріжжя знайшов Майдан Незалежності. По-моєму, йому туди.
(записано 3:41, 17 грудня)
Оля Дацюк (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!
Тож, правильно, я пішла в лігво Партії регіонів. Довго вагалася, позаглядала з-за автобусів міліції з усіх можливих боків і таки рушила. Проте на довго моєї рішучості не вистачило - пригальмувала мене міліція: "Пропуск є?" - "Який?" - "Ну, може, посвідчення якесь. Журналіста чи що". Копирсаюся в кишені - "Є!" - "Проходьте". А ноги вже не йдуть (пропаганда в ЗМІ - велика сила!) Дивлюсь на правоохоронців, як баран на нові ворота (чому пускають?), вони на мене - знічено (чому просилася?)
За кордоном - кадри з аматорського відео про Північну Корею: абсолютно порожня вулиця, лише інколи йдуть перехожі. Ну і авто припарковані. Не як в Північній Кореї, як в Україні. Ззаду - міліція, зліва - міліція, справа - карета швидкої (за моєї присутності туди двічі на каталках відвозили "пасажирів". "Бедный, обморожение получил", - прокоментував хтось біля мене).
На перехресті стою, вагаюся, схиляюся до того, щоб втікати. Іде назустріч такий собі "рускій барін" (от майже такий, як на картинці). Мене минути важко: стою загублена в часі і просторі, з бейджем мало не на лобі (щоб усі боялись!) і закутана в прапор. Спиняється. Розвіталися. "А вы чего здесь стоите? Там уже были?" Ні, кажу, з духом збираюся."А вы, я вижу, пресса. Так хочу сказать, что все под одним углом подают. А надо шире смотреть", - каже мені "барін". Слухаю стою вже той другий "угол". А там, виявляється, в подіях 30 листопада винен "не беркут или министр оборони", а "директора и ректора, которые детей на майдан отправили и деньги им платили". І ніякого перевищення обов'язків не було: "Вы же представляете, как человека надо было довести, чтобы он дубинкой бил? Как розворочать (показує в районі грудей) надо было". Питаю, звідки він і його ім'я. "Александр. Луганск. Я немного понимаю в устройстве работы беркута", - мабуть, щоб я не подумала, що він пустословить, каже "барін". І продовжує про ЄС. Довго і нудно. Переминаюся з ноги на ногу, угукаю, дивлюся на годинник, кажу, що піду, вже туди (показую пальцем на містечко). Каже: "Ну хорошо. Надеюсь помог вам во всем разобраться".
У парку все змінилося від моїх останніх відвідин: виросли намети, імпровізовані каплички, польові кухні, люди сидять не лише у вольєрі, а й розгулюють територією Маріїнки.
Стала збоку, намагаюся зорієнтуватися. На фото не налаштовані ні моделі (ховають обличчя), ні фотограф (переживає, що ті, що не ховають, краще би сховали). Вибираю ціль, з кого почати.
Сидить хлопчина - обличчя надійне, очі добрі, одяг пристойний. Фууух, підходжу: "Можна з вами поговорити?" - "Можна" (усміхається). Сергій із Запоріжжя. Приїхав сьогодні, і коли я це пишу, вже, мабуть, поїхав. Говорить гарною українською, без суржика і натягнутості. Із Запоріжжя їх - 10. З-під напіврозстебнутої куртки виглядає прапор регіонів. Питаю: "Чому під курткою?" - "А що ж це за регіонал без прапора? (сміється) Спитають, а я скажу: "От він, є". Кажу: "Скажи чесно, за гроші приїхав?" - "Та звичайно. Як і всі тут. А ти на тому майдані була?" - "Звичайно, я ж звідти." - "А він далеко?" Розказую, показую на пальцях, кажу, щоб пішов подивився. "А мене туди пустять?", - питає. - "Звичайно, туди не пускають лише п'яних".
Ярослав, Київ. "За що стоїте?" - "За вільну Україну". - "А вона зараз що, підневільна?" - "Так". - ЧОму?" - "Владі й грошам". - "Не хочу нагнітати ситуацію, але щойно говорила з хлопцем, він казав, що приїхав сюди за гроші. То Вам не здається, що ця територія не є вільна від грошової залежності?" - "А мені все одно до них всіх. Я тут сам по собі стою". - "Тобто, у вас такий собі одиничний протест". - "Так". - "А чому саме тут? В повному оточенні міліції?" - "Бо це моя приватна власність". - "Маріїнський парк Ваша приватна власність?" - "Так, бо я плачу податки". Завіса.
Дійшла до чергового перехрестя, стою, думаю, куди полізти, але не влізти. Підходять до мене двоє хлопаків сумнівної зовнішності. Я би сказала, що вони тут не перший тиждень, або й не перший рік. "Дєвушка, чо тут стоїте? Сфотографіруйте нас" - фотографую. "А коли дєньгі за Януковіча будуть давать?" - "Не знаю". - "Тут стоїте і не знаєте?" - "Ні, а ви звідки?" - "Тернопіль. А ви?" - "Луцьк, Волинська область". - "А ето десь на сході?" - "Що ж ви, хлопці, кажете, що з Тернополя, а де Волинь не знаєте". Це були Володимир і Сєрий.
Стою, думаю. Підходить середнього зросту чоловік, як з'ясувалося Йося (Йосип). Сам із Черкас, зараз живе в Києві. Каже, що на мітингу - майже тиждень. Не мерзне, гріється біля бочок, як тільки має можливість - втікає на Майдан Незалежності: "Там атмосфера інша. Там ніхто не штовхається, ну ви ж бачите, що там все по-іншому". Тут можна заробити по 450-500 грн на добу. "Ну вы понимаете, студенты ж все заработать хотят, а в нас в стране ето ж невозможно", - пояснює.
До мене підходять якісь хлопці з символікою (наші), питають, чи не ходила в "клітку", бо цікаво, "бо раптом по телевізору обманюють". Йося втікає.
Стою. Навпроти біля дерева - хлопець в берцах і з фантою. Іду. Ігор із Чернігова. Спочатку каже, що прийшов на мітинг за переконаннями. Питаю, чи давно переконаний. Каже, що щойно приїхав - по роботі. "І зразу сюди?" - усміхаюся. Каже: "Казали тут заробити можна. 250 грн за ніч. Загалом 450 грн за добу. Не знаєте, до кого підходити?"
Стояти змерзла, вирішила потинятися. Куди - не знаю. Пішла ближче до "серця ПеРеконаних" - "клітки". По периметру - міліція поряд з "добровольцями". Хлопець - в масці, лише очі світяться. Питаю, чи можна сфотографувати. Відповідає, що можна. В'ячеслав із Черкас. Не змерз, лише втомився - вже годину стоїть на варті. Кажу, що слабак, міліція стоїть довше. Він працює дві години через дві. Питаю: "За ідею?" - "За ідею!" - "Серйозно?" - "Звичайно, що за ідею". Підходить його товариш, каже: "Ми з Черкас". - "Знаю, твій друг вже все розповів: як працюєте і що стоїте за ідею". - "За Януковича?? Та я його ненавіжу того Януковича! Ми тут дві години стоїмо і йдемо на той майдан".
Хлопці порадили, куди піти ще щось пофотографувати, бо картинка виходила дуже одноманітна (така вона й лишилася). Направилася туди, куди послали, а там Security саме чай п'є. Похвалила їхні маніжки (підлещуюся). Святослав із Одеси. Вдома роботи не має, тут, сказали, їсти дають, чай і є де поспати (про заробіток мовчить). Кажу: "Що дають?" - "Кашу." - "І все? У нас на майдані - наїдки різноманітні". - "А що там є?" - "Супи, борщики, каші, бутерброди. Дівчата цілими днями на кухні трудяться". - "То їм там платять?" - "Ні, волонтери". - "Якби там платили, я би туди пішов". Загалом вважає, що всі ці майдани - недієві, бо "вони" нас "за скотів мають", і треба "їх всіх розігнати".
За рогом - ще один пропускний пункт. Питаю, чи можна сфотографувати, один хлопець відвертається. Підходжу, жартують, що плівка закінчилася, кажу, що змерзла вже. Один із них кричить: "Україні - Європу! Януковича - в ж.пу!" Підбігає, мабуть, якийсь його начальник, а з виду - просто балбєс, замахується на нього: "Ти, б..ть, думай, шо арьош. Сєйчас пайдьош атсюда!" - "Так це на всіх плакатах написано! Я бачив! Це всі знають"
Сутеніє, роблю прощальне коло в надії знайти цікавий кадр. Розумію, що серед цієї чорноти нічого кольорового не знайду, йду. Перед очима - бочка, чоловік сидить (один), чоловік лежить (один). Фотографую - позують. Підходжу. Стандартна схема: "Девушка зачем фотографируете? Пресса? А откуда? А Волынь - ну тогда можете фотографировать. К нам не дойдет". Звідки, питаю, ви. Петро і товариш, Крим. У Києві на мітингу - другий тиждень. Частину грошей вже отримали, на частину ще чекають. Товариш (з-під куртки виглядає пляшка) каже, що чує українську мову раз у рік, коли туристи на курорти приїжджають. Грію руки, Петро підкидає ще дрова. Їм телефонують, вони різко піднімаються: "Все. Сейчас нас перещитают и дадут деньги. А потом, наверное, в поезд запакуют. Но мы попробуем договориться, чтобы остаться. Счастливо, девушка, грейтесь на здоровье".
Там темно, безпросвітно і безнадійно. І ніяка фанера не зігріває: ні на сцені, ні у бочках. І не рятує напускна щирість і гостинність. Мабуть, вони теж входить у "посадову інструкцію". Примара "вже заплачених чи так довго очікуваних" на півслові обриває всі розмови. А їхні польові кухні здалеку схожі на військову техніку.
Сподіваюсь, хлопець із Запоріжжя знайшов Майдан Незалежності. По-моєму, йому туди.
(записано 3:41, 17 грудня)
Оля Дацюк (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 50
Останні новини
Збирають гроші на лікування восьмимісячної лучанки
17 грудень, 2013, 07:00
На Антимайдані в Києві виступали несправжні Пісняри
17 грудень, 2013, 06:10
У таборі «ворога». НОТАТКИ ОЧЕВИДЦЯ. ФОТО
17 грудень, 2013, 03:41
Шустера запросили на Громадське телебачення
17 грудень, 2013, 02:12
Політичні репресії по-луцьки: на активістку Євромайдану одягнуть електронний браслет. ФОТО. ВІДЕО
17 грудень, 2013, 01:45
"За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте."
Більше ніж ти!
А на майдані важко так сказати? Порвав би і не спитав би як звати!
Журналіст має бути "здравомислячою" людиною, і викладати інформацію суб*єктивно.... А по Ваших словах хтось цяця, а хтось бєка
Поважайте думки мільйонів, для яким те що робиться на майданіне є нормальним....
Власне, назва гвоорить сама за себе - НОТАТКИ. Не розслідування, не документ, не аналітика. Люди, будьте адекватніші!
І ще,пане kotyk,завдячуючі отаким Дацюкам з суб'єктивними спостереженнями ми ніколи не зможемо обеднати схід і захід України.Думаю здогадаєтесь чому?
Чи ти часом не комуністка: "Філософи по різному інтерпритували інформацію
про Світ, але діло в тім щоб його змінити" (К.Маркс - теоретик комунізму).