Ті, хто нас оберігає: чоловіки Майдану. НОТАТКИ ОЧЕВИДЦЯ. ФОТО
Бути жінкою дуже важко. Бути активною, впертою, переконаною у своїй правоті жінкою ще важче. Бути активною, впертою, переконаною у своїй правоті жінкою під час революції - ну просто не сила. Весь час здається, що вони (чоловіки) без мого чіткого контролю щось зроблять не так.
І сиджу о 2 годині ночі в ліжку, з Громадським ТВ обіймаючись, і збираю всю волю, аби не зірватися, не побігти і не влізти кудись. І терпіння вистачає лише до першого метро, з яким я - вже на майдані. І тут я розумію, що вони (чоловіки) прекрасно впоралися без мене (як так??)
Коли відходили правоохоронці з майдану, я стояла біля якихось двох хлопців. "Ворожа сила" відступає, а мене переповнює. Кажу до того, що зліва: "Дай я тебе обійму. Дуже дякую, що ти був тут". Той, що справа, теж кинувся мене обіймати і одразу: "Так, треба йти знову барикади будувати". Їхні імена Дмитро та Володимир, кияни.
І бачачи, з якою неймовірною швидкістю ростуть нові стіни, з яким завзяттям і злагодженістю працюють абсолютно незнайомі між собою люди (про кухню і дві хазяйки тут приказка не працює), як разом таскають сніг і дідусь в благенькій курточці (видно, з якогось віддаленого села), і здоровань "на фірмі", я зрозуміла, що в цій революції спокійно можу побути жінкою.
Я підходила до чоловіків, розмовляла з ними, на диктофон не писала, бо хотіла пам'ятати їх (тих, які бережуть нас) без спецзасобів. Хотіла, щоб вони в мені і в вас лишися конкретними людьми, а не черговими респондентами.
Щоправда, вийшло не дуже багато, бо всі вони, втомлені, невиспані, в постійній напрузі, все ж дуже охочі поговорити про все і ні про що. І я "зависала" :)
Ігор зі Львова. Каже, що без Майдану не може. Поїхав на декілька днів додому і просидів там за новинами. Вирішив повертатися назад до прокопчених бочок. Дуже скептично налаштований щодо самої ситуації, без романтики. Каже, що все вирішується "зверху" і ми - лише пішаки. Але відступати не маємо права. Тому готовий новий рік зустріти на Майдані.
Спить вдень, вночі чергує. Не любить, коли фотографують, як він їсть: "Тільки ложку до рота піднесеш - зразу всі беруться фотографувати". Дає мені шоколадку, каже: "Давайте швиденько, щоб ніхто не побачив" :)
Євген, Чернігів. Зараз живе в Києві. Запитала його, як пройти на Лютеранську (моє шефство над внутрішніми вояками ніхто не відміняв - несла устілки туди). Він спочатку довго пояснював, потім сказав, що проведе, бо "здесь много этих пьяных регионовсих уродов лазит". Десь на середині шляху я вже злякалася, що гірше: він чи "ПРівські уроди". Хоча, він теж був підозріло налаштований щодо мене. Казав, що я, мабуть, провокатор, який заманює чоловіків у темні провулки, де їх нейтралізовують. З уявою і фантазією у цього чоловіка - все прекрасно. Окрім цього, у нього - 7-річна дочка та 4-річний син. У садку на Банковій. Каже, що зараз, аби відвести дитину у навчальний заклад, треба "паролі, явки і номери телефонів". Каже, що його "достало".
Ярослав, Дрогобич. Говорив на мене "доцю". Змусив підстелити під зад пінопласт, щоб не змерзла. З ним співали гімн. У нього - дві дочки 1986 та 83-го років народження. В однієї двоє дітей, в іншої - одна. Та, що молодша, теж філолог, тільки іноземної філології. Каже, що роботу важко знайти. Каже: "Доцю, то ти, мабуть, вже в літах. Треба дитину родити". Кажу: "Зроблю революцію і цим займуся". Каже: "Тримайтеся нас, дрогобицьких, в нас тут тепло".
Луганськ. Переконував, що вся ця влада - від сатани. І вони ще пошкодують про те, що наробили, бо Бог все бачить, і вони горітимуть в пеклі. Казав, що схід - суцільна зона: "А что, если распустит? Они же все за него станут. Идешь по улице, а там пацаненок (показує см 70 від землі) и уже с ножом".
Не зловила, аби запитати, хто, що і звідки. Дуже завзято забивав металеві кілки в асфальт, ніби в сиру землю. А на сцені саме молилися. Він товк-товк тим молотком, випростався, тричі перехрестився, далі почав лупити. Підійшла якась пані, зробила зауваження, мовляв, молитву ж читають. Він став, перехрестився, сказав: "Прости Господи нас грішних" і продовжив свою роботу.
Івано-Франківщина. Каже, що буде до кінця. Бо тут вже пішло: "Або..або". Або Янукович нас, або ми його.
Олег, Володимир, Володимир, Василь, село Межевець, Львівщина. Олег вперше в Києві. Казав, що трохи страшно було: не знав, що робитиме, як приїде. А вийшов із автобуса і пішов за людьми. І прийшов на майдан. Тепер освоївся і каже, що тут все просто. Живе в профспілках. Пригадав, що коли почув про події у ніч із 29 на 30, то "сповз з матрацу". Саме тоді вирішив їхати, бо те, що було раніше не сприймав серйозно. Коли говорили, саме подзвонила дружина Світлана. На прощання каже: "Цьомаю тебе і маленького". У нього сину 1,5 місяці. Хоче, щоб його дитина жила "в нормальній країні".
Федір, Тернопіль. Закінчив "Аудит і ревізію". Щойно повернувся з Італії. Був там 1,4 року. Хліб пік. Питаю, чи додому хотілося - "Дуже". Кажу: "То чому їздив?" - "Машину хотів". - "Купив?" - "Купив (усміхається). - "А за ревізію не міг?" - "Не міг".
Олег, Калуш. Хотів спати надворі. Я переконувала йти в Жовтневий палац, бо хлопці нам потрібні виспані, зігріті і готові до оборони. Він казав, що не хоче сутичок і насильства. Я казала, що ніхто не хоче. Він казав, що готовий до війни.
Внутрішні війська, Харків, Крим і Одеса (ті чоловіки, з якими я говорила). Впевнена, вони теж нас захищають.
(записано 14:11, 14 грудня)
Оля Дацюк (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!
І сиджу о 2 годині ночі в ліжку, з Громадським ТВ обіймаючись, і збираю всю волю, аби не зірватися, не побігти і не влізти кудись. І терпіння вистачає лише до першого метро, з яким я - вже на майдані. І тут я розумію, що вони (чоловіки) прекрасно впоралися без мене (як так??)
Коли відходили правоохоронці з майдану, я стояла біля якихось двох хлопців. "Ворожа сила" відступає, а мене переповнює. Кажу до того, що зліва: "Дай я тебе обійму. Дуже дякую, що ти був тут". Той, що справа, теж кинувся мене обіймати і одразу: "Так, треба йти знову барикади будувати". Їхні імена Дмитро та Володимир, кияни.
І бачачи, з якою неймовірною швидкістю ростуть нові стіни, з яким завзяттям і злагодженістю працюють абсолютно незнайомі між собою люди (про кухню і дві хазяйки тут приказка не працює), як разом таскають сніг і дідусь в благенькій курточці (видно, з якогось віддаленого села), і здоровань "на фірмі", я зрозуміла, що в цій революції спокійно можу побути жінкою.
Я підходила до чоловіків, розмовляла з ними, на диктофон не писала, бо хотіла пам'ятати їх (тих, які бережуть нас) без спецзасобів. Хотіла, щоб вони в мені і в вас лишися конкретними людьми, а не черговими респондентами.
Щоправда, вийшло не дуже багато, бо всі вони, втомлені, невиспані, в постійній напрузі, все ж дуже охочі поговорити про все і ні про що. І я "зависала" :)
Ігор зі Львова. Каже, що без Майдану не може. Поїхав на декілька днів додому і просидів там за новинами. Вирішив повертатися назад до прокопчених бочок. Дуже скептично налаштований щодо самої ситуації, без романтики. Каже, що все вирішується "зверху" і ми - лише пішаки. Але відступати не маємо права. Тому готовий новий рік зустріти на Майдані.
Спить вдень, вночі чергує. Не любить, коли фотографують, як він їсть: "Тільки ложку до рота піднесеш - зразу всі беруться фотографувати". Дає мені шоколадку, каже: "Давайте швиденько, щоб ніхто не побачив" :)
Євген, Чернігів. Зараз живе в Києві. Запитала його, як пройти на Лютеранську (моє шефство над внутрішніми вояками ніхто не відміняв - несла устілки туди). Він спочатку довго пояснював, потім сказав, що проведе, бо "здесь много этих пьяных регионовсих уродов лазит". Десь на середині шляху я вже злякалася, що гірше: він чи "ПРівські уроди". Хоча, він теж був підозріло налаштований щодо мене. Казав, що я, мабуть, провокатор, який заманює чоловіків у темні провулки, де їх нейтралізовують. З уявою і фантазією у цього чоловіка - все прекрасно. Окрім цього, у нього - 7-річна дочка та 4-річний син. У садку на Банковій. Каже, що зараз, аби відвести дитину у навчальний заклад, треба "паролі, явки і номери телефонів". Каже, що його "достало".
Ярослав, Дрогобич. Говорив на мене "доцю". Змусив підстелити під зад пінопласт, щоб не змерзла. З ним співали гімн. У нього - дві дочки 1986 та 83-го років народження. В однієї двоє дітей, в іншої - одна. Та, що молодша, теж філолог, тільки іноземної філології. Каже, що роботу важко знайти. Каже: "Доцю, то ти, мабуть, вже в літах. Треба дитину родити". Кажу: "Зроблю революцію і цим займуся". Каже: "Тримайтеся нас, дрогобицьких, в нас тут тепло".
Луганськ. Переконував, що вся ця влада - від сатани. І вони ще пошкодують про те, що наробили, бо Бог все бачить, і вони горітимуть в пеклі. Казав, що схід - суцільна зона: "А что, если распустит? Они же все за него станут. Идешь по улице, а там пацаненок (показує см 70 від землі) и уже с ножом".
Не зловила, аби запитати, хто, що і звідки. Дуже завзято забивав металеві кілки в асфальт, ніби в сиру землю. А на сцені саме молилися. Він товк-товк тим молотком, випростався, тричі перехрестився, далі почав лупити. Підійшла якась пані, зробила зауваження, мовляв, молитву ж читають. Він став, перехрестився, сказав: "Прости Господи нас грішних" і продовжив свою роботу.
Івано-Франківщина. Каже, що буде до кінця. Бо тут вже пішло: "Або..або". Або Янукович нас, або ми його.
Олег, Володимир, Володимир, Василь, село Межевець, Львівщина. Олег вперше в Києві. Казав, що трохи страшно було: не знав, що робитиме, як приїде. А вийшов із автобуса і пішов за людьми. І прийшов на майдан. Тепер освоївся і каже, що тут все просто. Живе в профспілках. Пригадав, що коли почув про події у ніч із 29 на 30, то "сповз з матрацу". Саме тоді вирішив їхати, бо те, що було раніше не сприймав серйозно. Коли говорили, саме подзвонила дружина Світлана. На прощання каже: "Цьомаю тебе і маленького". У нього сину 1,5 місяці. Хоче, щоб його дитина жила "в нормальній країні".
Федір, Тернопіль. Закінчив "Аудит і ревізію". Щойно повернувся з Італії. Був там 1,4 року. Хліб пік. Питаю, чи додому хотілося - "Дуже". Кажу: "То чому їздив?" - "Машину хотів". - "Купив?" - "Купив (усміхається). - "А за ревізію не міг?" - "Не міг".
Олег, Калуш. Хотів спати надворі. Я переконувала йти в Жовтневий палац, бо хлопці нам потрібні виспані, зігріті і готові до оборони. Він казав, що не хоче сутичок і насильства. Я казала, що ніхто не хоче. Він казав, що готовий до війни.
Внутрішні війська, Харків, Крим і Одеса (ті чоловіки, з якими я говорила). Впевнена, вони теж нас захищають.
(записано 14:11, 14 грудня)
Оля Дацюк (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 5
Останні новини
Фірма стягнула майже 100 тисяч гривень боргу з турійських освітян
14 грудень, 2013, 14:25
Волинські перевізники відмовляються возити людей на Євромайдан
14 грудень, 2013, 14:15
Ті, хто нас оберігає: чоловіки Майдану. НОТАТКИ ОЧЕВИДЦЯ. ФОТО
14 грудень, 2013, 14:11
Стало відомо, кого покарають за розгін Євромайдану
14 грудень, 2013, 13:55
Слава Україні! Героям Слава!
созовите хоть сто майданов, а всё равно Россия победит!
Украина - это часть великой России.
Скоро мы подавим волнения в провинции.