На Волині завод став свинарником

У Ківерцівському районі місцеві підприємці переоблаштували одне з приміщень колишнього заводу в свинарник.

Розташований він приблизно за три кілометри від їхньої домівки, у лісі, - пишуть Відомості.

Навідується господар туди, хоч як дивно, раз на два дні, а взимку — ще рідше. Витрачає дві години, щоб попорати "п’ятачків".

Успішні підприємці, турботливі батьки, роботящі господарі — так можна охарактеризувати подружжя Панчуків із Журавичів Ківерцівського району. За що б вони не брались, усе виходить, бо працюють, як кажуть у народі, з толком, рахуючи кожну копійку, всі затрати.

Й у місто повертатися, хоч і є можливості, не хочуть. Кажуть, якщо не лінуватися, то й у селі можна прибуток мати.

"Я за освітою аграрій, аспірант, хоча наукових ступенів не діждався, бо на зарплату науковця жити було важко. Тому пішов працювати в колгосп зоотехніком (с. Боремель, що на Рівненщині. — Авт.). Там вирощували 16 тисяч свиней — найбільше господарство в області. Потім бізнесом зайнявся, в основному торгівлею. Але праці на землі не полишав. За своє життя вирощував свиней, рибу, гриби, сіяв цукровий буряк, зернові — все сільське господарство пройшов від а до я", — розповідає глава сімейства Валерій Панчук.

Він поділився досвідом вирощування грибів.

"Колись австрійці не мали чим нагодувати армію і почали вирощувати гливу на лісових масивах, де були завали. Із шампіньйонами трохи важче, а глива не така вибаглива. Знайшов у Луцьку чоловіка, який цим заробляв, поїхав до нього, побачив, проконсультувався: я ж не вундеркінд, щоб усе знати. І про збут зарання подумав — у Рівному, Львові шукав замовників. Першу партію продав, а потім мені самі телефонували: "Давай гриби", а вони ще не виросли. І не думав, що це настільки популярний товар. На восьми сотих вирощував — це площа велика. Але тепер так багато не сіємо, тільки для себе", — розповідає передісторію чоловік.

"Ось погляньте, які вони м’ясисті. З них відбивні дуже смачні", — показує заморожені гриби його дружина.

"За що б я не брався, у мене все виходило. А птахами мене "заразив" Микола Музичук (директор Ківерцівського районного центру зайнятості, який уже три роки розводить екзотичних пернатих. — Авт.). Тепер маємо мисливських фазанів, яких було 60, а лишилося 20, тихорєцьких чорних смолянистих індиків і бентамок — маленьких курочок. Фазанів хочу розвести багато — ще не знаю чому, але такі мої плани. Зазвичай їх замовляють у ресторани, бари, для полювання. Але ніколи собі за мету не ставлю збагатитися, наприклад, якщо почну фазанів розводити, то зароблю сто тисяч. Це неправда, спочатку треба спробувати, побачити, чи виходить", — продовжує Валерій Панчук.

"Коли починаєш справу як хобі, то вона обов’язково примножиться. А коли сидиш і лише гроші рахуєш, то або щось захворіє у господарці, або пропаде", — додає дружина.

Крім птиці, Панчуки ще розводять свиней. В одному з приміщень колишнього торфобрикетного заводу Валерій облаштував свинарник. Розміщений він приблизно за три кілометри від їхньої домівки, у лісі. Навідується господар туди, хоч як дивно, раз на два дні, а взимку — ще рідше.

Як усе там облаштовано, запропонував подивитися й журналістам, бо таємниць не має. Каже, сусіди побачили, що свині ведуться, то вже й за порадою йдуть: як годує, питають, чим.

Виявляється, тут стоять годівниці, у які засипає змелене зерно, і його вистачає на кілька днів, вода також автоматично подається, замість сторожа — відеокамери. Два місяці тому Панчуки закупили 60 поросят м’ясної породи, які вже зараз важать 40–45 кг, а ще за три місяці матимуть 120–130 кг.

"Людина в селі доглядає свиню до 120 кг цілий рік, а ми — п’ять місяців. Так, даємо добавки, бо без них неможливо. Просто треба знати, які, як і скільки. У мене є свій млин: цьогоріч купили за шість тисяч. А до того кожного року доводилося більше п’яти тисяч віддавати за помел", — пояснює Валерій Панчук.

"Щоб велося та росло, необхідні чистота, тепло і позитив. Їдемо з сім’єю до лісу на шашлики і збираємо жолуді для свинок, щоб глистів не мали. Так і на ветпрепаратах економимо, і діти до роботи змалку привчаються", — додає дружина Алла Панчук.

"Рвемо соснову лапку (верхівки гілок сосни. — Авт.). Люди думають, що я граюся, мені нема що робити. Фазанам навесні копаю черв’яків, ловлю хрущів із дітьми. Знаю: для того, щоб щось виросло, потрібні незамінні амінокислоти, тваринний білок. Дика свиня в лісі його сама шукає, а вдома, якщо тварин у клітку посадили, то повинні за них відповідати і годувати тим, чим треба", — продовжує чоловік.

Проблема наших селян у тому, каже Валерій Панчук, що господарювати не вміють, не вистачає необхідних знань. І, на жаль, нема де їх почерпнути. Крім того, лінуються: роки колгоспів минули, і люди відвикли працювати.

"Інтенсивна технологія має бути: якщо птиця, то племінна, свині — теж. Тоді дадуть приріст. Щоб на тій свині виросло м’ясо, вона повинна бути генетично схильна до цього, тобто відповідної породи. Звичайно, важливі належні корми й площа утримання. Це ж стосується й насіння. Наприклад, ми з однієї сотки картоплі зібрали сім центнерів урожаю. Бо придбали сортовий посадковий матеріал першого покоління", - каже чоловік.

"Аграрна наука у нас не дуже розвивається, через те мусимо вертатися до тієї ж Польщі, щоб щось почути, побачити. Зараз європейське сільське господарство, як і колишнє радянське, тримається на кредитах, полякам за свиней платять дотацію — один євро за кілограм живої ваги. Якби мені таку платили, то б уже скупив усі ці приміщення і мав би 10 тисяч свиней, але я і без дотації примудряюся заробити", — додає господар з Журавичів.

Виїжджати за кордон Панчуки не думають, адже навчилися господарювати й тут. Сьомий рік вони мешкають у Журавичах і мають усе своє: і м’ясо, і фрукти, й овочі. Коли будувалися і закладали садок, місцеві переконували: яблуні у селі не ростуть. Однак Валерій довів протилежне. Тепер має яблука не гірші за ті, що везуть до нас із Польщі. Навіть продає їх у своєму магазині.

"Кругом ліс, підвищена вологість, через це добре ростуть лишаї і мохи, а з ними можна боротися залізним купоросом: побризкав — і дерево не пропаде. Всі яблуні, які посадив, прийнялись", — пояснює чоловік.

"Я не скажу, що ми сильніші, просто найбільше працюємо. Я шкодую тих людей, які не живуть, а відбувають це життя. Воно дається один раз, і є різниця, що "сачканути" й пролежати, а що прожити на повну: дихати, спілкуватись і робити все, що хочеться", — намагається пояснити, чому вони заможні й у достатку, дружина.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!