«У мене рак 4 стадії, мій чоловік – 2 роки в полоні»: як українка, чиє фото вразило світ, бореться за свободу коханого

Ользі 24 роки, і в неї четверта стадія лімфоми. Її чоловік Руслан - військовий, який потрапив у полон у Маріуполі на заводі Ілліча. З того моменту Ольга намагається звільнити коханого попри біль і труднощі.

Заснувавши власну громадську організацію, Ольга допомогла звільнити багатьох побратимів Руслана. Проте на повернення свого чоловіка чекає й досі.

РБК-Україна (проєкт Styler) поспілкувалося з Ольгою Куртмаллаєвою про складнощі обмінів і що допомагає їй не опускати руки.

Знайомство з чоловіком

Ольга народилася в місті Бердянськ. Майбутній чоловік Руслан служить у ЗСУ понад 10 років і брав участь в АТО/ООС.

Їхня різниця у віці становить п'ять років. За словами Олі, у шлюбі вона не відчувається, проте на початку стосунків п'ять років - це ніби прірва.

"Я була дуже молода, мені було 15 років. Він мені здавався дуже дорослим дядьком. Але він закохав ставленням до мене. Він мене береже, як оту трояндочку. Він мені ніколи нічого поганого не розказує. Скільки він був у зоні АТО/ООС, нічого поганого мені не казав ніколи. "Все добре, все добре", - розповідає Ольга.

Коли дівчині виповнилося 18 років, пара майже одразу побралася. Показуючи фото з весілля, Оля не стримує усмішку й називає ці спогади найщасливішими в її житті.

Дівчина додає, що не знає, коли ще зможе так щиро усміхатися й радіти.

Раптовий діагноз

У 2021 році Ользі діагностували лімфому другої стадії, або хворобу Ходжкіна. Це новоутворення, яке належить до злоякісних пухлин лімфатичної системи.

Дівчина негайно розпочала лікування. Підтримка чоловіка стала найкращими ліками.

"Я на той час дуже часто їздила в Маріуполь, бо я там проходила лікування. Це, знаєте, такий шанс, щоб чоловік хоча б на день міг приїздити до мене в лікарню, його відпускали", - каже Оля.

Віра навіть у найскладніші моменти
6 грудня 2021 року 501-й батальйон Руслана зайшов в зону ООС на оборону, селище Широкине Донецької області. Там вони зустріли повномасштабне вторгнення Росії, а пізніше їх перевели до Маріуполя.

Проте навіть у найважчих боях чоловік знаходив можливість підбадьорити дружину, яка залишилася в тимчасово окупованому Бердянську.

"Він мені з Маріуполя дзвонить і каже: "Все добре". Усі дзвонять прощаються, а він каже: "Не хвилюйся, ми влітку поїдемо відпочивати в Крим". Це він уже в оточенні був", - пригадує дівчина.

Одного разу Руслан на відстані навіть врятував їй життя.

"Знаєте, він у мене ніколи не кричить, але я беру слухавку від нього, а він просто кричить: "В укриття!" і кидає слухавку. А я повертаюсь до вікна й бачу як у сторону мого дому летить винищувач", - ділиться Оля.

Тоді вона ще не знала, наскільки складно давалися бійцям ці дзвінки з майже оточеного Маріуполя. Хлопці телефонували з кнопочного телефона, який був один на всіх. Такі пристрої набагато зручніші та безпечніші в умовах бойових дій. Єдина проблема була зі зв'язком.

"Вони залазили на будинки, щоб зателефонувати. Одна паличка зв'язку, і вони там додзвонюються всі по черзі, під авіабомбами. Я розуміла, що там будь-яка секунда може коштувати життя, але щоб він зайвий раз ризикував просто для того, щоб зателефонувати, я б ніколи на це не погодилася", - наголошує дівчина.

Вона додає, що навіть просто крапка в повідомленнях була рятівним кругом. Але не надовго, адже ситуація змінювалася кожну хвилину.

"Були думки, що його може не стати, але я їх від себе відганяла. Розповідали, що хлопцям відриває кінцівки. Я думала: "Так, якщо ноги, ми знайдемо машину на ручному керуванні, він зможе займатися тим". Мене відволікало те, що я продумувала наше життя наперед, якщо з ним щось станеться", - розповідає Оля.

Випробування полоном

501-й батальйон морської піхоти, де служить Руслан, обороняв завод Ілліча в Маріуполі. 4 квітня весь батальйон потрапив у полон.

Першою реакцією Олі стали сльози, а потім прийшло нерозуміння.

"Я трохи видихнула, що його життю не загрожує небезпека прям кожну секунду. Хоча в полоні вона все одно загрожує, адже тільки два дні тому ми дізналися, що вже другого нашого хлопця в полоні вбили, закатували. На той момент я до кінця не розумію, що таке полон, тобто ніхто з цим не стикався", - зізнається дівчина.

У цей момент вона починає розуміти, що жити в Бердянську стає більш небезпечно. Зокрема, й через те, що вона дружина українського військового.

"Я була впевнена взагалі, що мене здадуть. Я була в шоці, що в мене настільки проросійське місто. Ну типу я не думала, що це так. Зараз я розумію, що вони (російські військові - ред.) знайшли мої та чоловіка документи у військкоматі. Вони приїхали з цими документами. Тобто це не хтось здав, вони рились і знайшли. Я збиралась іти служити перед захворюванням на контрактну службу", - пригадує Ольга.


Вона не могла виїхати з міста, оскільки ще проходила лікування індивідуальним препаратом. Тільки-но процедури завершилися, дівчина виїхала спочатку до Запоріжжя, а потім до Києва.

Зв'язок із чоловіком у полоні

"Перше відео з ним вийшло в грудні 2022 року, невеличке хвилинне. Я знаю, де воно було знято. Знімали всіх військовополонених. Він тоді вже був дуже схудлий. Важко було на все це дивитися. Але одночасно й радісно, бо це надія, що він живий", - ділиться спогадами дівчина.

У травні 2023 року від Руслана прийшов лист на чотири рядочки. У ньому він написав, що любить Олю та сподівається, що вони скоро зустрінуться.

У жовтні чоловік зміг подзвонити дружині. Після візиту до лікарні вона зайшла в супермаркет по продукти, аж раптом їй подзвонив російський номер.

"Я піднімаю слухавку, таке шарудіння й скидають. Ти завжди сподіваєшся почути цей дзвінок, але це щось фантастичне, до цього нікому не телефонували. Знову цей номер по відеозв'язку. Я беру слухавку й бачу свого чоловіка. І знаєте, кажуть, що земля пішла з-під ніг. Я завжди думала, що це крилатий вислів, насправді ні. Я просто присіла, бо мене просто ноги не втримали. І це одразу сльози. І я бачу, який він схудлий, і він все одно усміхається.

Ми насправді з п'яти хвилин, що він мені подзвонив, мабуть, дві просто промовчали. Ти так багато хочеш сказати, але насправді нічого не здається важливим у той момент. Він мене запитав, як я почуваюся. І я йому брешу. Бо як я йому скажу правду, поки він перебуває там?" - згадує Оля про цей момент.

Саме тоді був день народження мами Руслана. Оля сказала йому про це, тож російські представники дозволили зателефонувати мамі.

"Він на дві хвилини подзвонив мамі й усе, що він сказав: "Мама, скажи чесно, що з Олею". Мені передзвонює його мама. Я говорю: "Божечки, скажіть, що ви не сказали йому правду". Вона каже, що, звісно, ні. Він повернеться, приб'є нас звичайно за це. Ну, а як ми можемо по-іншому? Що я мала сказати? Що поки тебе немає, у мене з другої стала четверта стадія раку?" - пояснює Оля.

Вона на власному досвіді, що в складні моменти емоційний стан дуже важливий.

"Хлопці (побратими, яких обміняли раніше - ред.) розповідали, що після дзвінку до мене він зайшов у камеру, скрутив матрац, зібрав речі й каже: "Все, я їду додому, я вже не можу. Їду до малої". Він був дуже налаштований", - каже дівчина.

Усі листи, які вона надсилає чоловікові, до нього не доходять. Тож він не знає, ні про її стан здоров'я, ні про те, де вона перебуває.

"Чоловік повернувся з полону й каже: "Він не знає, виїхали ви з окупації чи ні. Він сказав, що, мабуть, вона не виїхала. Бо якби вона виїхала, вона мене звідси вже дістала б". Боже, я працюю над цим кожного дня, але це не так просто, як здається!" - зазначає Оля.

Чому складно проводити обміни

За словами Ольги, зараз є відпрацьований маршрут, куди звертатися людям, якщо в них є зниклі безвісти чи полонені. Проте на початку повномасштабної війни рідні нічого не розуміли.

Крім того, інша складність обмінів полягає в кількості військовополонених. Річ у тім, що Україна з різних джерел свідчить, що наших військових у полоні РФ від 3 500 до 5 000.

Насправді це не так, каже Оля. Проблема в тому, що не всі полонені є підтвердженими з російської сторони як полонені. Тобто ці люди залишаються безвісти зниклими.

"Я думаю, ви бачили, що в обмінах часто пишуть "повернули тих, кого вважали загиблими", "повернули безвісти зниклих". Так воно й відбувається через велику кількість військовополонених, багато цивільних полонених. А ще займаються депортованими дітьми, тобто це великий обсяг роботи", - пояснює механізм Оля.

Як не опускати руки

Зараз дівчина спілкується з багатьма онкохворими людьми. Вони запитують у неї, звідки брати сили на боротьбу з недугою. Але Оля не може нічого їм відповісти.

"Мені образливо, що я не можу нічого їм сказати. Тому що для них першочерговою проблемою є їхнє захворювання. А для мене найбільша проблема, що мій чоловік у полоні. Моя хвороба - це не проблема. Це те, що заважає мені витягти його з полону", - переконує дівчина.

На тумбочці в кімнаті Олі розкладені сімейні фото. Вона розповідає, що саме ці спогади допомагають продовжувати боротьбу.

"Я не маю права не знаходити в собі сили. А хто буде витягувати його з того полону? Коли я захворіла, він робив усе, щоб у мене сльозинки не було на очах. Лікарі мені кажуть, що якби мій чоловік був поруч, то лікування проходило б набагато легше. Оці всі емоційні підриви дуже впливають на мене", - розповідає Оля.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!