«Не розумію тих, хто бігає від ТЦК. Країну треба захищати», – парамедик з Волині про службу на передовій

Волинянину Андрієві Ягусечку — 46. Останні шість років чоловік з родиною проживав у Словаччині, працював завідувачем складу в одному з готелів. В перші дні повномасштабної війни повернувся, аби захищати Україну. Економіст за фахом, не мав жодного військового досвіду. У війську став санінструктором, поранення отримав під Соледаром, коли з командою медиків вивозив поранених.

Зараз військовий лікується і проходить реабілітацію у Волинському обласному госпіталі ветеранів війни. Суспільному Андрій Ягусечко розповів про службу на передовій, будні парамедиків і поранення.

— Чому ви прийняли таке рішення, піти на віну і як відреагували рідні?

Росіяни мають дві опції: одна — піти, а друга — залишитися. А в нас одна опція — тільки залишитися. Нам немає куди йти. Я люблю свою землю.

Рідні по-різному відреагували. "Що ти робиш, у нас же тут все є — і робота, і бізнес. І родина". Спочатку — бурно, потім нормально. З плачем дружина зібрала сумки, та й поїхав.

Встиг заночувати у місті Кошіце. Став на заправці, було дуже приємно, що приїхав бус з українськими прапорами — верталися хлопці з Чехії. Так що не я один вертався додому. Так ми і добиралися до українського – два буси і я зачепився своєю машиною. Багато виїжджало, а ми — заїжджали.

— Чи одразу знали, куди підете і чим будете займатися у війську?

Не знав, записався в роту охорони (кожен район тоді мав таку роту). Через місяць з’явилася інформація, що в 14 ОМБр набирали штурмові батальйони на схід. Я і зі мною три товариші зразу пішли. Втрапив не з ними, я в роту резерву, а вони — в 1 штурмовий. Там не було медика і щоб бути з друзями, пішов на курси санінструкторів – навчали воєнні парамедики.

Півтора місяця вчилися, все було швидко, якісно, ми розуміли – на що ми йдемо. В Новомосковськ нас привезли, зразу попали ми під обстріл. Перша зламана рука була в одного. Але якось всі вийшли ми з того Новомосковська цілі. Далі була Званівка.

— Можете пригадати свій перший виїзд уже в ролі санінструктора?

Перший виїзд не можна не пам’ятати — то як перша любов, як перше все! Було в нас троє поранених, пам’ятаю тих хлопців, кого привезли. Капітан був з вибитим оком, тяжким пораненням, другий був з баротравмою — це контузія. Молодий хлопчина, років 22.

— Чи мали якийсь певний графік? Як була роз приділена робота?

Не було в нас у дня ні початку, ні кінця. Серйозні рани і серйозні бої почалися у Соледарі. Тому що хлопці по п'ять днів були в окопах, їх відводили, мінялися. А нас хто замінить – нас не було кому замінити. Медиків відстрілювали там в першу чергу, з моїх товаришів вижило тільки пару чоловік. Четверо загинуло з підрозділу. Не шкодували боєприпасів по медиках.

Ти несеш на собі 16 кілограмів бронежилет, автомат, боєприпаси, ну і плюс поранений — хорошої ваги кілограмів 80 на кожного. Треба сунути, нести.

Різні люди є. Один – спокійний, другий — треба говорити з ним, він кричить. Людина може бути в шоці як нема ноги чи ще там щось. Така дорога була — з Соледара вивезти до Бахмута поранених було великою проблемою, бо все прострілювалося.

— Що розказували у цей момент пораненим?

Ну, якщо молодий, питався чи одружений, скільки дітей, чи жінку кохає, чи заглядається на других дівчат? Все, що в голову лізло. Якщо людина старша – чи не маєш внуків.

— Як "відходили" після складних чергувань, обстрілів?

Від обстрілу відійти? Ну перший тяжко, два-три дні. Потім, якщо ти пройшов це, спочатку, може, не схочеться їсти, але то треба зрозуміти, що то є твоя робота і на того пораненого, забираючи емоції, дивишся як на роботу свою.

Було таке, що за день по 10 бійців забирали. Приїхав – завіз і знову вертаєшся. Чергувалися – одна машина їде, друга приїжджає. Крім військових ще цивільні, які, на жаль, не хотіли втікати і додавали нам роботи.

— Чи хоч раз за цей час думали про своє рішення повернутися в Україну і йти на війну?

Думав і зараз думаю – нічого б не змінив. Нічого абсолютно – наш автомобіль приблизно 80 бійців вивіз. Як подивишся в очі тих хлопців, пацанів. Так, може в кого обірвана нога, роздертий весь, але вони живі.

— Спілкуєтеся з цими хлопцями?

Вони мене знаходять! Чоловік 15 от тут було (у Волинському обласному госпіталі ветеранів — ред.) Зі Львова дзвонили, з Одеси.

Це класно! Навіть ті нагороди, що давали мені, то таке... Найбільша нагорода, коли ти бачиш людину і пам’ятаєш, яка вона була. Вона уже з реабілітації вийшла, вже ходить, вертається в життя, а хто вертається назад до армії. То найліпша нагорода!

— Розкажіть про поранення.

Це був Соледар. Тяжкий бій. Щоб ви розуміли, ми виходили просто з ям, навіть в повний ріст не ставали. І прийшов виклик майже опівночі, що є два тяжких поранених і їх треба забирати.

Ми могли не їхати, навіть в правилах записано, що якщо ти бачиш небезпеку для свого життя — ти не їдеш. Військовий парамедик має себе оберігати. Але за час моєї служби такого не було, аби ми не їхали. Весь час думали — пронесе.

Виїхали і на пів дороги шофер тільки сказав — над нами висить "пташка". Розбило нашу машину, біля шофера автоматчика зразу вбито, мого колегу Михайла теж. Шофера поранило — свідомість втратив. Мені зламало дві ноги, зайшло дев'ять осколків великих і, певно, штук 20 маленьких. Порвало руку. Один осколок втрапив в груди.

— Були у свідомості?

За все своє життя ні разу не непритомнів, якби я втратив свідомість – я був би мертвий і був би мертвий мій шофер. Він досі називає мене хрещеним батьком.

Далі була ціла екскурсія — в Бахмут, в Дружківку, госпіталь у Дніпрі. Рани були тяжкі, ще два тромби мав обірвані, йшли до серця. Реанімація, весь у залізі був від пояса до п’ят, в одній позі лежачій.

— Хто Вас підтримує весь цей час?

Рідні! В госпіталях — дружина приїжджала, мусить розриватися між Братиславою і тут. Я не обділений увагою – маю багато друзів.

Лежиш в лікарні і не так ті рани, як хочеться назад до своїх хлопців. Хто остався ще з них. А є нові. Весь час тримаємо зв’язок. І вже коли от поговориш, здається, сідав би на машину і їхав! Розумію, що то ще не скоро. І не знаю чи вийде це зробити.

— Але хотілось би повернутися?

Безперечно — навіть не обговорюється! Я не розумію людей, що бігають від ТЦК (військкомату — ред.), втікають. Країну треба захищати. Всім кажу, що ту роботу, треба комусь робити. В той час робили ми. Немає нас — буде хтось інший робити.

А ще — особлива подяка волонтерам, вважаю, що окремих треба прирівняти до військових. В будь-які точки вони приїжджали та привозили усе – від дитячих листі до автівок, тепловізорів та інших важливих речей.

— Як зараз триває реабілітація?

Ходжу погано, але уже їжджу автомобілем. Стараюся не просто сидіти в лікарні, стараюся допомагати. Маю вдома коптильню і готую хлопцям м’ясо, передаю. Радію, як вони то їдять і пересилають мені відео!

Зараз теж, по суті, своя війна. І часом гірша, як та, бо рани загоювати набагато складніше.

— Як плануєте далі своє життя?

У Павлівці маємо будинок, садок великий, де понад 200 дерев, ставочок. Мрію, що ще виходжусь і в своєму садку зустріну прекрасну старість.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!