«Ми працювали практично в тилу ворога»: волинський поліцейський Сергій Кравчук про службу в зоні бойових дій

Сергію Кравчуку – 30, він поліцейський-інструктор. З 2021 Сергій допомагав вдосконалювати вогневу підготовку волинським поліцейським, працюючи у тренінговому центрі МВС, а з початку війни за покликом серця вирушив на Схід України у складі батальйону Нацполіції «Захід», аби прогнати ворога геть.

Про це повідомляють у пресслужбі поліції Волині.

Він давно марив військовою справою, і хоч після школи життя повело його в інші сфери, у 24 роки правоохоронець чітко вирішив, ким хоче бути та чим займатися. Тож розпочав свою службу в 132-му окремому розвідувальному батальйоні десантно-штормових військ та став спеціалістом з військової розвідки. Набуті у війську знання неабияк допомагають поліцейському нині виконувати бойові завдання у гарячих точках. Під час відпустки Сергія нам вдалося поспілкуватися з ним та детально розпитати про службу військову та поліцейську, специфіку роботи у зоні бойових дій, звільнення Харківщини, поранення, мотивацію та перемогу. Про усе це в цитатнику.

У поліції не так давно - близько двох років. Була можливість попрацювати з територіальною обороною, їх понавчати, також і займався з підрозділами поліції. Коли почалася війна, погодився на пропозицію їхати на Схід України, там ми розпочали роботу на Харківщині, яка тоді ще була окупована.

***

Коли «стукнуло» 24 роки, я кардинально змінив своє життя і відправився туди, де більше душа лежала. Служити хотілося ще з років 17, але якось не вдалося потрапити в армію. Коли з’явилася така можливість, я нею скористався і зараз, чесно, задоволений. За часи служби я багато чого здобув і багато де побував. Я служив у 132-му окремому розвідувальному батальйоні десантно-штурмових військ - новоствореному підрозділі з крутим колективом професіоналів, які були передовими у розвідці.

Нас відправляли на змагання з розвідки в Великобританію, де ми здобули срібло, представляючи Україну. Їздили і на міжнародні навчання в Німеччину, де показали вищий клас підготовки ЗСУ. Після цього були виїзди в АТО чи ООС.

***

Власне, тому на Харківщині я виконував завдання у новоствореній групі розвідки на рівні зі Збройним силами України, підрозділами ГУР, ССО. Це були завдання ударно-пошукового типу, тобто - мінування, виставлення спостережних постів, спостереження за противником, їхніми діями та намірами.

Ми передавали цю всю інформацію на штаб, а там вже визначалися, які штурмові дії проводити і як.

До речі, були непогані результати у мінуванні доріг: ми замінували одну ділянку, і там підірвався БТР і УРАЛ, і ще плюс до того – й «танчик», який приїхав відтягнути те все.

Працювали практично в тилу ворога, частіше заходили в посадки, де ворог дислокувався, виявляли їхні точки. Інколи – відстань до противника була мінімальною.

Бувало, що нерви трохи «грали», наприклад, під час виконання одного із завдань противники нас виявили і обстріляли з мінометів, на щастя, ніхто не загинув, одного бійця поранили, його ми виносили понад 8 кілометрів болотяною місцевістю, тоді було трошки страшнувато.

Я в цій галузі вже досить тривалий термін і адаптувався, вийшов зі своєї зони комфорту, наприклад, коли доводиться їхати на завдання в якесь місце – взяв каремат, спальник - і для мене не проблема переночувати в лісі. Коли ж приїжджаєш додому – то спочатку незвично, бо м'яке ліжко, в кімнаті тепло, оце більше викликає якийсь дискомфорт.

На Харківщині ми проводили так звану «зачистку» в одному із населених пунктів, і там вразив мене один дідусь. Він вийшов на двір і стоїть, дивиться на нас, ми, звісно, підійшли перевірити документи, а він питає: «Ви з України чи російські?». Ми ж відповідаємо, що українські, на що він нам: «Та ну, що ви мені розказуєте? Ви перевдягнулися, так часто робили. Я вам не вірю, покажіть документи». Коли він побачив українські документи, синьо-жовтий колір, то впав на коліна, почав плакати, вибігає також і його бабуся, каже: «Як ми вас довго чекали, діточки».

Це справді надихає, воно додає якихось сил і бажання чимшвидше дотиснути цих нелюдів.

***

Працюючи в Бахмуті, я отримав контузію. Там ми виконували завдання на двох пунктах спостереження, де мали стримувати живу силу противника. Ворог був дуже близько – буквально через дорогу.

Тоді наші досить непогано дали відсіч їм – у стрілецькому бою було знищено 10 військовослужбовців росії. Також добре відпрацювала і аеророзвідка, гарно вражали цілі наші міномети.

Завдяки зусиллям аеророзвідки ми знищили їхній БТР і розбомбили пункт спостереження. Але після - ворог нас трохи відтиснув, і потрібно було повертатися на свій пункт спостереження, тоді нас вирахували через велике скупчення людей. Ми почули лише подвійний хлопок, тобто відпрацьовував танк, в момент хлопка нас відразу заглушило, трохи осліпило та закидало землею - і нас, і вихід. 14 днів я пролежав в госпіталі. Чесно сказати: «дах» їде не від тієї контузії, а від того, що немає чим зайнятись і хочеться вже влитися знову в цю роботу зі зброєю.

***

До мого поранення рідні навіть не знали, що я воюю і де знаходжуся. Мама дзвонить: «Що ти, як ти?» Кажу: «Мамо, роботи багато, все добре, в мене заняття, я потім наберу, бо тут в лісі інтернет не тягне», а ми якраз вже екіпіруємося на завдання. Протягом тривалого часу так і спілкувалися. Коли ж давали відпустку, я старався спочатку поїхати додому і показати, що все добре, щоб їх заспокоїти.

У нашому «Заході» реально досить високий бойовий дух. Хлопці готові йти і в вогонь, і в воду. Після служби у 132 батальйоні я знову поринув у колектив людей-професіоналів, вони не бояться і готові виконувати будь-які завдання.

Досвід інструктора теж був потрібен в тих умовах. Коли в нас не було бойових виходів, ми збиралися всім колективом, наприклад, в 7 ранку і відпрацьовували усі елементи, що необхідні нам. Кожен ділився своїм досвідом, хто краще знає щось - допомагає тому, хто менш обізнаний. Ми ліпили тактику в одне ціле і напрацьовували її до автоматизму.

І всі хлопці, дійсно, круті, у них є бажання вчитися, вчитися і вчитися. Для мене це дуже приємно, це дає друге дихання, щоб з ними працювати, щось давати їм нове, відпрацьовувати всі ці елементи.

***

Якщо у 2014–2022 роках була позиційна війна, не було таких масштабних операцій, то зараз реально дуже тяжко, тому що постійний щільний вогонь артилерії та авіації противника, дуже багато живої сили. Так, вони набагато менш підготовлені, ніж ми, тому що мобілізованих одразу відправлять у зону бойових дій, і вони просто гарматне м’ясо.

Наші військові краще підготовлені. Приїжджають постійно наші партнери з-за кордону, допомагають, чим можуть, навчають і вогневої тактики, і медицини. Також наші підрозділи відправляються за кордон на навчання і отримують там ґрунтовні знання. Це великий плюс для нас.

***

Мотивація зараз одна – вигнати тих всіх потвор звідси і зробити все, що в наших силах. Я живу цим. Ми рвемся туди і готові виконувати будь-які завдання, аби це швидше сталося. Я буду відпочивати і говорити про якісь моральні цінності після того, як Україна стане справді незалежною. А до цього - я робитиму все, що в моїх руках. Ті знання і досвід, які я маю, передаватиму іншим. Як говорять, краще навчити групу людей, групу професіоналів, які знищать більше ворогів, аніж воювати одному.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!