Військовий з ампутованими ногами спробував на візку проїхатися 40-м кварталом у Луцьку

Журналістка ТЕКСТІВ Валерія Павленко попросила пораненого військового Сергія Копищика проїхатися 40-м кварталом на кріслі колісному. У нього ампутовані обидві ноги, він саме опановує протези.

Зазначимо, 40-й квартал у Луцьку став одним з чотирьох мікрорайонів у чотирьох різних містах України, де ТЕКСТИ досліджували доступність середовища для людей, що пересуваються на колісних кріслах.

На війні Сергій утратив ноги, рік пересувався на кріслі колісному, зараз опановує протези. На прохання ТЕКСТІВ боєць погодився проїхатися візком територією житлового мікрорайону (а це 40-й квартал) у Луцьку, щоб показати, які перешкоди доводиться долати в місті.

27 липня 2022 року він разом з двома побратимами йшов на позиції біля села Снігурівка Миколаївської області. Біля них упав снаряд. Вижив тільки Сергій. Ноги довелося ампутувати, він не бачить на праве око, а на тілі залишилися шрами від уламків.

За рік Сергій пройшов довгий шлях: ампутація, операції, лікування, реабілітація і протезування. Майже рік переміщався тільки кріслом колісним, зараз потрохи освоює протези. А ще за цей час він одружився й нині вони з дружиною чекають на первістка.

- А як змінилося ваше життя після того, як ви втратили ноги?

— Звичайно, я почав помічати всі ці бордюри і сходинки, яких узагалі не зауважуєш, коли йдеш своїми ногами, — каже Сергій Копищик. — Стало дуже образливо. І раніше були люди без ніг, а зараз їх ще більше, то чому такою проблемою є зробити комфортний з’їзд з бордюру чи пандус? Військовим зі зламаними ногами ставлять спиці — і їм також треба пересуватися на візках, але робити це самостійно неможливо.

Одразу розумію, що для Сергія і його дружини Світлани це болюча тема. Вони згадують безліч прикладів, як не могли потрапити до якогось закладу через відсутність пандуса. Навіть вулицями пересуватися важко.

— З новими закладами, які зараз відчиняють, ситуація трошки краща: вони роблять заїзди. І вулиці, які недавно відремонтували, теж непогані, — зауважує дружина Сергія Світлана Копищик. — Тут неподалік відремонтували проспект Соборності. Там Сергій може пересуватися самостійно.

— Але розумієте, в чому проблема, — каже Сергій. — Проїхати я можу, але якщо захочу відійти від дороги, зайти кудись випити кави, поїсти чи сходити в туалет — то вже ні. Дуже мало будівель облаштовано так, щоб я сам міг у них зайти.

Сергій розповів, що перш ніж піти в якийсь заклад, він перевіряв, чи є там значок доступності на гугл-картах, або попередньо дзвонив і питав про наявність заїзду.

— Але кілька разів я забував запитати про туалет і виявлялося, що в якомусь кафе є заїзд, але туалет розташований у підвалі. Або там були надто вузькі двері, тому я просто не міг заїхати в кабінку.

Праву ногу йому ампутували не по гомілку, як ліву, а по стегно. На ній стоїть протез із “механічним коліном” (так його називає Сергій), яке згинає гідравлічна система. Коли Сергій наприкінці поїздки одягав свої протези, коліно шипіло, ніби якась стімпанкова машина. Він уже місяць пересувається на протезах.

Зараз використовує крісло лише вдома. Але погодився зняти свої кольорові протези, заклеєні стікерами з монобанковим котиком, і проїхатися кріслом колісним вулицями Луцька, щоб показати, яким проблемним і недоступним є місто.

Це — не пандуси

Вулиці 40-го кварталу. Проїжджаємо повз будинки, магазинчики й аптеки, і Сергій зі Світланою постійно звертають увагу на їхні недоліки. Кожен бордюр — це бар’єр, який нас затримує, адже на них немає з’їздів, тож щоб подолати навіть маленьку відстань, треба витратити чимало часу. Щоразу, щоб заїхати на підвищення, доводиться зупинятись і піднімати чи розвертати крісло.

Світлана й Сергій пояснюють, що наявність пандуса — це не завжди розв’язана проблема. Деякі заклади встановлюють “номінальні” пандуси, якими люди на кріслах колісних не можуть користуватися навіть зі сторонньою допомогою.

— Гляньте, який високий кут нахилу пандуса. Навіть якщо я буду завозити туди Сергія, ми все одно не заїдемо, — показує Світлана на один із закладів.

Але більшість магазинів, перукарень і навіть аптек по цій вулиці не мають і такого заїзду.

Важливий не тільки нахил пандуса, а й матеріал, з якого його зроблено, пояснює Світлана.

— Після снігу чи дощу пандуси, які викладають плиткою, стають дуже слизькими. Колись ми намагалися заїхати таким у магазин. Трішки піднялися, потім з’їхали донизу й так і не змогли дістатися.

— Така сама ситуація і зі сходами з плитки чи гладкого каменю, якщо на них немає гумових смужок, що допомагають не ковзати, — веде далі Сергій. — Я це вже відчув, коли почав ходити на протезах. Поки звикаю, ходжу з милицями. А одного разу милиці на мокрих сходах почали роз’їжджатися і я так і застиг посередині зі схрещеними протезами.

На карті нашого дослідження доступності 40-й квартал — це переважно “червоні” ділянки, через які неможливо пробратися колісним кріслом.

Тротуар на одній з таких ділянок має жахливий вигляд: ніби хтось накидав щебеню й просто забув залити його асфальтом.

— Я покажу вам, як сам тут їздив би, — пропонує Копищик.

Світлана відпускає Сергія, він починає крутити колеса. Крісло на хіднику гойдає в різні боки, мов корабель у шторм. Я боюся, що воно зараз перекинеться.

Коли Сергій береться сам крутити колеса, весь бруд з асфальту опиняється на його руках.

— Зазвичай я беру з собою рукавички, але цього разу забув їх у машині, — пояснює він.

На його білому худі потім з’явиться чорна пляма. Це худі йому подарували в центрі Superhumans, де військовий проходив реабілітацію. На ньому зображено принт з еволюційними етапами розвитку людини. Після етапу Homo sapiens там намальовано людину на протезах і підписано “Суперлюдина”.

Протестувавши найгірший хідник на районі, переходимо на інший бік вулиці, де покриття здалеку видається наче кращим. Насправді це лише здалеку. Покриття також вкрай погане, а бордюри дуже високі. Сергій не може на них заїхати навіть з нашою допомогою. Тому ми вирішуємо звернути у двори і спробувати перетнути мікрорайон так.

(Не)житлові райони

Ми проходимо повз будинок зі свіжим різнокольоровим фасадом. Тут зробили ремонт і утеплили стіни, але забули про доступність. Біля деяких під’їздів установили пандуси, проте щоб їх дістатися, треба подолати нерівне асфальтове покриття і височенний бордюр.

Пробираємося зигзагами між будинками, щоб дістатися скверу, де хочемо ще поспілкуватися і звідки Сергія з дружиною заберуть машиною.

Лише зараз я зрозуміла, що Світлана вагітна, тому сама беруся везти крісло колісне. І раптом усвідомлюю, які недоречні всі мої порівняння з велосипедом. Я відчуваю кожну вибоїну на асфальті, кожен невеликий перепад висоти, не кажучи вже про те, як важко заїхати навіть на низький бордюр. На деяких ділянках Сергій знову починає крутити колеса, щоб мені допомогти.

Світлана навчає мене керувати. Щоб заїхати на бордюр, треба або розвернути крісло й заїжджати задки (але це небезпечний маневр, бо крісло можна перехилити), або натиснути на спеціальні важелі позаду крісла, щоб припідняти передню частину (але це працює тільки з невеликими бордюрами). Проте мені бракує сили й навичок, щоб упоратися з важелями.

Коли я марно намагалася натиснути на важелі, хтось із перехожих (уперше) запропонував нам допомогти. Але це було б зайвим, якби в цих дворах був хоч один нормальний заїзд на тротуар. Врешті мені допомагає Світлана і ми разом долаємо маленький бордюр, на який будь-якого звичайного дня я навіть не звернула б уваги.

Невидимі пастки

Відчуття — ніби ти опинився в пастці. Нам доводиться їхати недобудованими тротуарами під будинками, ходити колами, щоб знайти з’їзд на проїжджу частину й нарешті заїхати у сквер, розташований лише за 200 м. Нарешті я помічаю з’їзд і радію як дитина.

Ми вже майже прийшли, перетинаємо проїжджу частину. Але заїхати на тротуар — зась. Єдиний заїзд запарковано. Доводиться йти далі з візком поміж автівок у дворах, потім перебігати з ним дорогу, щоб урешті потрапити до парку — пішохідні переходи виявляються надто далеко.

Нарешті заходимо у сквер Героїв Майдану й Небесного легіону. Сергій купує всім каву (у сквері є кав’ярня-кіоск з низьким віконечком, отже, йому це зручно), і ми йдемо на лавочку.

Сквер відремонтували недавно, його намагалися зробити доступним, але не всі деталі взяли до уваги. Наприклад, газон, на якому стоїть лавка, розташований значно нижче від тротуару, тому Сергій не може з’їхати з нього, щоб сісти біля нас. Він залишається на вузькому тротуарі, спілкується з нами звіддалік і постійно совається, щоб пропустити людей, які проходять повз.

Людський фактор

Світлана розповідає, що недавно їхала Луцьком зручним низькопідлоговим автобусом. У ньому є спеціально облаштоване місце для людей на кріслах колісних або з дитячими візочками, але навіть не всі водії розуміють, для чого їх створено.

— В автобус зайшла жінка з дитячим візочком і поставила його на це місце. Там навіть крісло відкидається спеціально, щоб матір чи батько могли сісти поряд з дитиною. Але водій чомусь поставився до жінки дуже агресивно: запитав, чому вона зайшла, і сказав, що не повезе автобус далі. Добре, що пасажири почали з ним сперечатися — мовляв, візочок нікому не заважає.

— Так само з таксистами, — веде далі Світлана. — В Одесі я викликала таксі для нас з Сергієм і забула написати, що ми їдемо з кріслом колісним. Водій приїхав і сказав, що не повезе нас, а також хотів, щоб ми йому 50 грн заплатили за хибний виклик.

— Він міг би вмістити моє крісло в багажник, але там у нього стояла величезна музична колонка, що підсилює баси, — обурюється Сергій.

— Проте така ситуація була раніше, — пригадує Світлана. — В додатку ніде не можна було вказати, що ми їдемо з кріслом. Тоді таксист приїхав, побачив, просто склав крісло і поставив його в салон.

Інші люди також іноді йдуть назустріч і викручуються з ситуації. Одного разу Сергія стригли надворі, бо в перукарню не було заїзду. А магазин поряд з тією перукарнею не мав пандуса. Опісля власник магазину придбав переносний, щоб Сергій та інші люди на колісних кріслах могли туди потрапити.

Ні лікуватися, ні одружитись

Сквер, у якому ми сидимо, розташований за кілька метрів від Палацу урочистих подій, де в січні Сергій і Світлана одружилися.

Сергій розповідає, що в будівлю РАЦСу на церемонію розпису його заносили побратими.

— Ми одружувалися на першому поверсі, але туди треба підійматися, як на другий, — пояснює військовий. Перший поверх розташовано на підвищенні, тому щоб зайти у РАЦС, потрібно пройти зо два десятки сходинок.

Проблеми з доступністю є навіть у госпіталях, де Сергія лікували.

— У нас не медичні заклади, а якийсь жах просто. В одному госпіталі, де я лікувався, замість пандуса біля входу на сходах залили дві бетонні смуги. Там неможливо самому піднятися. Невдовзі в мене буде операція в госпіталі у Львові, я буду лежати в палаті без протезів певний час, тому не зможу навіть у туалет сам сходити, бо там всюди високі пороги. Моя дружина має постійно там сидіти, щоб возити мене в туалет?

Сергій говорить, що розчарований небажанням влади адаптувати міста для людей, які не можуть самостійно пересуватися.

— Я хотів би, щоб усе, про що ми тут говорили, дійсно дійшло до влади, щоб це почули й почали щось робити. Але мені здається, що нікому це не потрібно. Казатимуть: “Так, ми вам вдячні, що ви захищали країну, але вибачте, у нас немає коштів обладнати місто для вашого комфорту”.

— Звісно, людей на кріслах колісних не дуже багато, але ж дехто, як з тим переносним пандусом, підлаштовується та шукає рішення. Хочу, щоб такого було більше.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!