Жив з уламками в тілі: спогади про загиблого Героя з Волині Юрія Амірханяна

Він був ковалем від Бога і мав золоті руки. Його ковані роботи можна побачити у багатьох обійстях не лише Володимира, а й поза його межами, у тім числі й у другого президента України Леоніда Кучми. І викував би ще чимало виробів, коли б не війна, яка обірвала його життя.

Старший сержант 2-го мінометного взводу мінометної батареї військової частини А7064 володимирчанин Юрій Амірханян загинув 3 липня внаслідок осколкового поранення у голову на Бахмутському напрямку. Разом із ним був смертельно поранений двадцятип'ятирічний володимирчанин Павло Плісак, з котрим служив із перших днів війни. Пряме попадання ПТУР у машину, на якій їхали воїни, не залишило шансів на життя. Їх обох ховали в один день, - пише ВСН.

Народився у багатодітній сім’ї, і втратив батька у пів року

Вірменин з українським корінням Юрій Амірханян народився у багатодітній родині у селі Микуличі, де крім нього зростали ще троє братів, серед яких він був найменшим, і четверо сестер. Так сталося, що батько трагічно пішов з життя, коли хлопцеві було пів року, тож усі клопоти з виховання дітей лягли на мамині плечі. Та попри життєві труднощі, жінка знайшла в собі сили підняти їх на ноги.

«Юра закінчив володимирське ВПУ, де здобув професію тракториста. Далі була армія, після якої розпочалося доросле життя, - розповідає сестра загиблого Наталія. – Одружився, у шлюбі народилася донька. Працював на різних підприємствах міста, а ще був хорошим ковалем, як наш дідусь, до якого часто бігав у кузню у дитинстві, і дивився, як той працює. Крім ковальської справи, брат був майстром на всі руки. За що б не брався, все умів робити.

Був дуже добрим, товариським і безвідмовним, ні на кого ніколи не ображався, а якщо комусь потрібна допомога, робив все можливе і неможливе, щоб допомогти. Його любили та поважали друзі, знайомі, колеги по роботі та усі, з ким був знайомий. А ще він дуже любив дітей, вони відчували це і тягнулися до нього. Якось вкладав бруківку на території одного з дитячих садочків, і малеча замість бавитись іграшками, збиралась біля нього. Дядя з вусами, - як називали його між собою, знайшов спільну мову з усіма, і зумів розташувати до себе. А коли одружився вдруге, онуки дружини стали для нього рідними, він на них ніяк не говорив, як «мої онуки». Ті обожнювали його».

Перед загибеллю брату зізнався, що хотів би з усіма побачитись, але не вдасться

У 2006 році Юрій підписав контракт з 51 ОМБр, у якій прослужив до 2011 року. Після чого пішов працювати на «Гербор-Холдинг». З початком війни у 2014 році мобілізувався і вирушив на фронт у складі 24 ОМБР. В одному з боїв на Бахмутському напрямку отримав поранення у ногу та спину, підлікувавшись, повернувся у стрій. Деякі уламки так і залишились у тілі.

«З нашої родини п’ятеро чоловік у 2014 році пішли воювати. Крім Юрія, зброю до рук взяв старший брат Валерій, котрий отримав поранення, та був комісований. А також мій чоловік, - кадровий військовий, і двоє племінників: дев’ятнадцятирічний Юрій, який обороняв Савур-Могилу, його життя раптово обірвалося минулоріч. Богдан, котрий пішов добровольцем у 2014 та воює досі, а у 2022 році ще один племінник, Володимир, став на захист країни, на жаль, втратив ногу та маму, мою сестру. З початком повномасштабного вторгнення через стреси і переживання за сина та племінників у неї стала прогресувати онкологічна хвороба, і вона померла».

Розповідаючи про брата, Наталя пригадує сюжет, який транслювали на одному з телеканалів у 2014 році, у якому йшлося про те, як військовослужбовці зупинили потяг, що рухався на окуповану територію. Серед воїнів був і її брат Юрій. Після того випадку його перевели у 53 ОМБр.

Жінка зізнається: навіть подумки не могла припустити, що з братом станеться щось погане, хоч і розуміла, що це війна. Він був відважним та безстрашним, ніколи нічого не боявся, і завжди рвався вперед. Його командир не раз говорив, що не береже себе, та він не зважав. А коли телефонував, запевняв, що в нього все добре, жартував та обіцяв повернутися.

«Юрій міг не йти на війну через поранення, які давали про себе знати. До того ж був обмежено придатним. Але зробив це у перші дні. Пояснив, що не може інакше. Вже бувши там, казав: «Зрозумій. сестро, я не можу спокійно дивитися на хлопців, які ще зовсім дітьми взяли до рук зброю. Дивлячись них, бачу сльози в очах. Я повинен бути тут із ними та побратимами». І він був до останнього подиху».

Жінка розповідає, ніби передчуваючи погане, за тиждень перед загибеллю Юрій дзвонив усім членам родини. І лише брату зізнався, що дуже хотів би з усіма побачитись, але, напевно, не вдасться. Про його загибель дізналася від племінника, спершу не повірила, допоки інформацію не підтвердили з військкомату.

«Колись на свята за великим маминим столом традиційно збиралася уся наша дружня родина. На жаль, після трагічних подій, що трапились упродовж останніх років, ця традиція померла. Війна знищила її».

«Якби мав гроші, облаштував би свою кузню»

З дружиною Оленою Юрій познайомився у спільній компанії. На той час він був розлучений, вона овдовіла, і виховувала двох доньок.

«Після смерті чоловіка навіть не мріяла про заміжжя. Як кажуть, поставила на собі хрест. Але доля розпорядилася інакше. Знайомство з Юрієм вдихнуло у мене нове життя, і нагадало, що я є жінка, яка має право кохати і бути коханою. Спочатку приглядалися один до одного, а потім вирішили спробувати жити разом. Я побачила у ньому щирого, турботливого, доброго чоловіка, якого полюбили мої доньки та онуки, для яких він став найкращим вітчимом і дідусем.



До чого б не торкалися його руки, все умів, все робив, а чого не вмів, вчився. Нерідко допомагав перекривати дахи та класти бруківку по місту, утім числі й по вулиці Шевченка, коли стару міняли на нову. А як йшли десь разом, показував свої ковальські роботи, чи то ворота у когось у дворі, чи драбина, або інша споруда та виріб. Таке враження, що ледь не в кожному обійсті щось зробив своїми руками.

Інколи жалкував, що немає коштів аби відкрити власну справу. «Якби мав зайві гроші, облаштував би кузню», - говорив він. А ще мало хто знає, що у свій час йому замовили журнальний столик у подарунок для Леоніда Кучми. Ось такий він був майстер».

Сказав, що медкомісію пройшов, а сам від неї відмовився

Олена пригадує, як у 2014 році Юрій рвався на війну. Декілька разів ходив до військкомату, запевняв, що має бути на фронті, але його не брали. Жінка дуже переживала і не хотіла відпускати, а якось спересердя порвала військовий квиток. Але він склеїв, і за деякий час по мобілізації таки поповнив ряди захисників. Як і кожна дружина, жила у тривозі за чоловіка, і чекала на його дзвінок. І коли почула про поранення, ледь не зомліла. З війни Юрій повернувся іншим, хоча як і раніше, був турботливим і добродушним, але відбиток пережитого залишив слід на його серці, а уламки – у тілі.

«За 12 років спільного життя чимало довелося пережити, в обох за спинами непросте життя, але завжди підтримували один одного, бо кохали і поважали, а ще будували плани, хоч і невеликі, але вони були. Якби ж не війна. Коли дізналася про те, що Юрій отримав повістку на роботі, він тоді працював на птахофабриці, земля пішла з-під ніг. Сподівалася, що не візьмуть, хоча у глибині душі підозрювала, він зробить все, щоб піти. Прийшовши додому, повідомив, що без проблем пройшов медкомісію. Лише згодом дізналася про те, що її взагалі не проходив, а просто підписав необхідні папери про відмову. «Я зобов’язаний там бути разом з побратимами», - сказав мені».

Про загибель чоловіка дізналася від сусідки

Спочатку їхня бригада охороняла кордон з Білоруссю, а потім усіх відправили на Бахмутський напрямок. Дзвонив двічі на тиждень, і завжди попереджав, коли не буде на зв’язку, щоб Олена з доньками не хвилювалися. Про те, що коїться там, не розповідав, натомість запевняв, що все добре, і цікавився домашніми справами. А також обіцяв онукам зробити ще кілька гойдалок, коли повернеться.

«У неділю, 2 липня, ми довго говорили з Юрієм. У розмові зізнався, що дзвонив до багатьох родичів. А прощаючись, сказав, що зателефонує наступного дня. Зі спокійною душею, що з ним усе гаразд, лягла спати, не знаючи, що розмовляла востаннє. Наступного дня, ближче вечора стали гавкати собаки, і я вийшла глянути, чи хто, бува, не прийшов.

Біля воріт стояла сусідка і мовчки дивилась на мене. Я поцікавилась, що сталося? «Ти нічого не знаєш?, - питає вона?» «А що маю знати?» - відповідаю питанням на питання. «Твого Юру вбили», - промовила і заплакала. Я деякий час мовчки дивилася на неї і не розуміла, про що говорить. Як могли його вбити, коли ми з ним напередодні розмовляли? І звідки їй про це відомо?

Після чого, ніби зазомбована, пішла до хати, відмовляючись усвідомлювати сказане нею. Лише згодом дізналася, що її чоловіку подзвонив наш сусід, котрий служив в одному підрозділі з моїм Юрієм і повідомив страшну звістку».

За кілька годин до воріт під’їхала машина з військовими, і лише тоді Олена зрозуміла, що її Юрка, як називала коханого, більше немає. Але до кінця переконалася лише тоді, коли побачила тіло у морзі. Поховали Юрія у рідному селі Микуличі біля батька, як він заповідав.

«Як вдалося дізнатися від побратимів вітчима, у день, коли їх ховали з Павлом, на місці їхньої загибелі ще п’ятеро захисників з іншого підрозділу втратили життя, - додає донька Олени Анна. – Ймовірно, за цією місцевістю велося спостереження, і ворог знав та бачив, коли їхала машина. Смерть Юрія – величезна і непоправна втрата для нашої сім’ї. Він назавжди залишив по собі теплі спогади, а ще уламок від снаряда, який напередодні повномасштабного вторгнення вийняв з тіла».

«На війні у чоловіка погіршився стан здоров’я, і він подав рапорт разом із заключенням ВЛК на переведення до іншої частини. Звідти йому прийшло відношення. Але командир відмовився підписувати рапорт. Хто знає, можливо, його доля склалася б інакше, і він залишився б живим. Своєю чергою, не знаю, чи витримала б цю біду, якби не жила у селі, де є господарство, за яким треба дбати, діти, онуки. Завжди у роботі та клопотах, таким чином намагаюся зайняти думки. Бо коли починаю думати, що більше його не побачу, хочеться вовком вити. Інколи здається, що він на війні, тільки не може подзвонити. А я ще й досі тримаю біля себе телефон з надією почути його голос», - каже Олена.

Жанна БІЛОЦЬКА
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!