Історії вцілілих після ракетного удару у Львові

Найбільшого за час великої війни удару по цивільній інфраструктурі Львова росія завдала 6 липня 2023 року, між другою і третьою ночі. Ракета влучила в житловий будинок по вулиці Стрийській.

Про це пише Українська правда.

Львів’янка Мірка Клос із чоловіком, п’ятьма дітьми і котом вціліли. Вони змогли вибігти з будинку вже після влучання і останній з трьох вибухів почули, вже лежачи обличчями в траві у парку через дорогу.

"Це найбільше диво, що вся моя сім'я вціліла. Але насправді це просто одна з українських новин. Ми знаємо її з інших міст", – говорить вона.

Десятеро їхніх сусідів загинули, пів сотні отримали поранення. Десятки сімей втратили житло. У перші дні після ракетного удару на подвір’ї зруйнованого будинку вцілілі розповідають, як пережили атаку.

Сім’я з будинку № 68

Перший вибух пролунав о пів на третю ночі. Мірка Клос почула звук, наче швидко-швидко набирає обертів якийсь мотор. Крізь вікно побачила блакитний спалах. Біля вікна була картина – вона відлетіла на середину кімнати, і скло з тріскотом розбилося.

"На той момент сім’я була в коридорі, діти дрімали на імпровізованих ліжках на підлозі. "Нам було складно спускатися в укриття. П’ятій дитині недавно був рік. Тому в нас був принцип двох стін", – каже Мірка.

Вона ще не встигла зібрати дітей, як почула і відчула тілом наступний вибух. Квартира здригнулася. Стало зрозуміло, що цього разу влучило в їхній будинок. З вентиляційного каналу повалив дим, засмерділо газом.

"Все дуже фігово, все дуже фігово. Виходимо", – казав Ігор, її чоловік. Менші діти кричали, а семирічний Марко повторював: "Головне – вижити. Нам потрібно вижити".

Двері до квартири заклинило, і поки сусіди по сходовій клітці намагалися їх відчинити зовні, 36-річна Мірка думала, що це, можливо, їхні останні миті як сім’ї.

Коли нарешті двері вдалося відчинити, вони всімох спустилися з третього поверха у двір – о пів на третю ночі 6 липня він перемінився. Замість м’яко освітленої ліхтарями зелені все було сиве. Дерева, автомобілі.

"Наче припудрені", – подумала. Вона встигла помітити їхню машину: вщент розбита. Поруч хтось вигукнув: "Бігом в парк, третій приліт!".

Третій вибух вони почули, лежачи обличчями в траві у Стрийському парку через дорогу. Цей приліт був, як і перший, не по будинку, але десь по їхньому району. Коли Мірка підвела голову, її здивували окуляри на одному з синів. "Звідки вони в тебе?" – "Ти мені їх дала". Геть не пам’ятала, що думала про окуляри, тікаючи з квартири. Тут вона почала панічно перераховувати дітей, наче когось забула.

Усі були на місці. В сумці виявився і їхній кіт. Мірка усвідомила, що схопила з квартири навіть скриньку з улюбленими коралями і авторською зґардою. Тривожної валізки на другому році великої війни вони вже не мали, але червона папка з паспортами була завжди напохваті.

Вона встигла зробити фото подвір’я після удару. Це сталося в коротку паузу: ось вони в піжамах обережно ступають по шару битого скла в під’їзді, виходять у двір – клік! – і вже тікають до парку.

"Я розуміла, що можливо, зараз мене не буде. І комусь це фото буде потрібне. Як історичний факт", – каже Мірка.

Опублікуване у Facebook, воно стало одним із перших свідчень удару російської ракети "Калібр" по чотириповерхівці за адресою "вулиця Стрийська 50 – 76В".

Десять портретів

Ракетна атака сталася в ніч із середи на четвер. У п’ятницю зранку рятувальники дістали останню, 10-ту загиблу людину. Удар прийшовся на кутовий будинок під номером 64 та на суміжний 66-й. В першому загинули дев’ятеро людей, десята жертва – в другому.

Квартира Мірчиної родини в будинку 68 – одна з тих, кому пощастило більше. Вибиті вікна, всередині все у склі, але стіни цілі.

Будинок називають "підковою" за форму чотирикутника зі зрізаними плавними кутами – польський модернізм 1930-х. Фактично це серія будинків на один під’їзд, які стоять впритул один до одного. "Підкову" побудували для викладачів Львівської політехніки. А після Другої світової, коли Львів перейшов до СРСР, сюди вселилися інші жителі – радянські діячі.

Сьогодні тут живуть їхні внуки-правнуки та інші орендарі, такі як Мірка й Ігор Клоси та їхні п’ятеро дітей. Квартиру з вікнами на Стрийський парк вони купили чотири роки тому. І хоч місця у двокімнатній квартирі явно бракувало для всіх, Мірка любила це житло – "кожну плиточку вибирала".

"Ми так хотіли орендувати квартиру в цьому будинку", – почула я від кількох своїх знайомих уже після удару.

Дійсно, через дорогу – парк, за п’ять хвилин – корпуси Українського католицького університету, за кілька автобусних зупинок – великий ТЦ. Потенційних орендарів вабило розташування, а в закритому дворі вже бракувало паркомісць.

"В нас тут були автовійни", – каже Мірка. Тільки за тиждень до вибуху мешканці встановили на в’їзді шлагбаум. Але всі авто, які стояли на подвір’ї, – розбиті.

"З уцілілого в нас тільки чайник з нержавійки", – каже чоловік з будинку 76, забуваючи додати: і квартира. У протилежному кінці "підкови" є непошкоджені квартири, кав’ярня на дальшому від епіцентру вибуху розі будинку працювала і в перший день після атаки.

У дворі поставили табличку з портретами й іменами загиблих. Чорно-білі фото, де всі виглядають молодшими. Надія Спіжевська, 56 років. Мирослава Садова, 59 років. Анастасія Сенів, 32 роки. Інна Янішевська, 54 роки. Ольга Дутка, 65 років. Світлана Піх, 70 років. Ольга Татарінова, 68 років. Валерій Рябцев, 67 років. Ірина Мілованова, 62 роки. Михайло Єлісєєв, 35 років.

Дві жінки років 60-ти спиняються перед фото. "Ось, Олечка, зірка наша. Завжди така акуратна. А пам’ятаєш, як ми разом гралися у дворі?".

"Мамо, ти вся в крові!"

"Шурхотить пінопласт, але дуже гучно, і звук наче пронизує тебе".

"Свист, а потім наче величезна вантажівка в’їжджає в яму з водою, втягує її – а потім відпускає".

"Мені здавалося, в мене ось тут, на чубчику ця ракета. Страшний гул переріс у вибух із полум’ям".

Так описують приліт ракети жителі будинку на Стрийській і околиць.

68-річна Марія Чмир з номера 66 була дуже близько до місця удару. Вона не чула ані тривоги, ані звуку ракети. "Певно, гроза", – подумала, коли почула гуркіт. Але за мить збагнула, що це вибух і встигла вискочити в коридор:

"Мене аж вигнуло і відкинуло на зустрічну стіну. А дочка кричить: ‘Мамо, ти вся в крові!’".

Квартиру заповнив чи то пил, чи дим. Поки Марія, її дочка та чоловік, що недавно пережив інсульт, отямилися і навпомацки спробували вийти, вхідні двері заклинило. Але крізь вибите вікно жінка побачила рятувальників: "Вони бігом на другий поверх – випустили нас!".

Її спину посікло осколками, скло застрягло в потилиці. У дворі медики промивали жінці рани, і в цей момент Марія ще не знала, що двома поверхами вище сусідку привалило перекриттями.

Слухаючи цих людей, важко стриматися від питання, чому не йшли в укриття після сирени. Але питання поспішне. Кожна людина, яку глибокої ночі хоча б раз будила тривога, знає відповідь. Ти обираєш сон. Думаєш: шанс є, що прилетить саме до тебе, але не такий високий, як шанс не виспатися. Навіть якщо у твій район уже прилітало – а неподалік будинку на Стрийській кілька тижнів тому було влучання дронів.

Мірка Клос пояснює це оманливе відчуття безпеки образно – вона за освітою театральний критик.

"Ми у Львові варені жаби, – каже. – Жабу кидають в окріп, і вона вискакує від шоку. А нас нагрівали поступово".

Юлія Коваль з будинку 76 – це її чоловік говорив про вцілілий чайник – так відповідає: "МіГи літали в Білорусі, і ми думали: це десь там". Розслабилися.

Юлія все ж таки побігла до укриття в сусідньому під’їзді вже після влучання ракети. А коли піднялася нагору після відбою, побачила небо там, де були третій і четвертий поверхи протилежного кута будинку. І потім навколо казали: знайшли першу людину. Потім двох. Маму з донькою.

Ще одна страшна новина

Після відбою тривоги Мірка повернулася до будинку з чоловіком і старшим сином. Вже приїхали швидка, пожежна, – десятки машин, які вона бачила вперше в житті. Всі жителі, з ким вдалося поговорити, кажуть: рятувальники були на місці дуже швидко. Людей до квартир не пускали, аж увечері Мірчиному чоловіку дозволили ненадовго зайти, щоб закрити плівкою вікна від дощу.

"Діти мене тепер питають: ‘В нас немає дому? Ми біженці?’ Кажу, що напевно, трошки біженці", – Мірка не хотіла бути справжньою біженкою в іншій країні, хоча з з п’ятьма неповнолітніми дітьми вся сім’я могла виїхати за кордон. Її чоловік айтівець, йому пропонували релокацію. Вони навіть могли обирати: до Польщі чи до Іспанії.

Та Мірка впиралася. На якийсь час вони виїздили до її рідного містечка в області, але повернулися до Львова. Найменший народився в них вже під час вторгнення. Попри все, Львів здавався їй достатньо безпечним містом.

Зрештою, переселенці саме тут шукали порятунку. Львів був містом, де хотілося жити. А улюблене її місце тут – Стрийський парк через дорогу від дому.

"Ми його знаємо з закритими очима", – каже Мірка. Два роки тому вона видала книжку коротких історій "Прогулянки Стрийським парком".

"Я хочу, щоб мої діти виросли українцями. Чи зможу я їм це забезпечити в Польщі, в Іспанії, Америці? Я не хочу вростати корінням в чужу країну, не хочу вкорінювати дітей на чужому ґрунті", – додає Мірка.

Та після цього удару вона не впевнена, чи варто залишатися у Львові. Зараз сім’я живе у друзів і шукає житло в оренду. Друзі відкрили збір їм на допомогу. Будинок аварійний, тому незрозуміло поки, чи зможуть вони далі в ньому жити.

Тих людей, які втратили квартири і яким зовсім нікуди піти, місто розселило в модульному містечку в Стрийському парку та в готелі. Більшість людей у першу ніч обрали ночівлю в модульному містечку – ближче до дому. У цих вагончиках раніше жили переселенці. Міська влада планує компенсувати мешканцям вартість пошкодженого майна і оренди на час ремонту будинку. На це з бюджету виділили 100 млн гривень.

Мірка говорить про синдром вцілілої – почуття провини тих, що вижили. Каже, і вона, і її друзі у Львові мали цей синдром. Може, його мають навіть діти.

"Мені шкода, що це сталося", – підписаний 10-річною дитиною малюнок під меморіалом у дворі. Тепер львів’янка Мірка Клос відчуває, ніби цей обстріл поріднив її з жінкою, наприклад, із харківської Салтівки. Картинки з новин: розбомблений будинок у Дніпрі, інші обстріляні будинки, – стали реальністю і для неї.

Вона згадує поезію "Тривога" Вікторії Амеліної. Вікторія померла від травм, які отримала внаслідок удару російської ракети по Краматорську. 5 липня з письменницею прощалися у її рідному Львові. А тієї ж ночі ракети вдарили й по ньому.

Ось цей вірш:

Повітряна тривога по всій країні

Так наче щоразу ведуть на розстріл

Усіх

А цілять лише в одного

Переважно в того, хто скраю

Сьогодні не ти, відбій.

Світлана Ославська.

Фото: Анна Ільченко. Фото з ночі обстрілу надане Міркою Клос
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!