Як у Луцьку організовують дозвілля для дітей під час війни

Понад три тисячі дітей, в тому числі і внутрішньо переміщених осіб, залучили у Луцьку до групових активностей проєкту «СпівДія заради дітей». Вони досліджують цікаві теми, роблять вироби своїми руками, а головне – комунікують. Координаторка проєкту на Волині Ірина Рожанська – освітянка, переселенка з міста Сєвєродонецьк, що на Луганщині, яке з 25 червня знаходиться під окупацією. У березні 2022-го жінка переїхала на Волинь, а у липні долучилася до «СпівДії».

«Сила правди» поспілкувалась з Іриною Рожанською про цілі проєкту та його результати.

У Ірини Рожанської – дві освіти: економіст та практичний психолог. 15 років жінка працювала в позашкільному закладі, починала як керівниця гуртка, а останні 5 років була заступницею директора з навчально-виховної роботи. Окупація застала рідне місто освітянки вже вдруге, вперше це трапилося у 2014-му. А вже 24 лютого 2022 року історія повторилася, перші дні було чути вибухи, а потім навколо міста почали з’являтися окупаційні війська.

Згодом додались прильоти в місто, гинули люди, руйнувалися будинки, доводилось завжди перебувати у підвалі. У Ірини двоє дітей і вона зрозуміла, що заради їхньої ж безпеки, потрібно виїжджати.

Жінка пригадує, що у 2014 до Сєвєродонецька приїжджали переселенці з окупованої частини Луганщини і усі гуртом допомагали їм, підтримували, але на початку березня це сталося і з нею.

«Приходить розуміння, що треба чимось займатися. Оголошення я знайшла випадково, подала заявку і мене запросили на співбесіду. З липня ми з командою почали працювати у проєкті «СпівДія заради дітей». Загалом, нас п’ятеро, троє з нас – переселенці. Я – координатор і займаюся більше організаційними питаннями. Хоча починала як ментор і також працювала з дітьми. Потім у нас стались кадрові перестановки і я пішла на адміністративну роботу. Чотири ментори – дівчата, які безпосередньо працюють з дітьми», – розповідає Ірина.

«Загалом, ідея нашого проєкту – це безпечний простір, куди діти можуть прийти і мати розраду, комунікацію, психоемоційну підтримку, знайти собі друзів. Бо зрозуміло, що у час війни діти страждають не менше за дорослих, можливо, навіть, більше. Для них теж це болить, але вони не скажуть про це так, як дорослі. У них теж зруйнувався повністю світ, особливо для дітей ВПО. Та і на місцевих це дуже вплинуло, кожна дитина постраждала, але різною мірою. Всім треба підтримка, відчуття безпечного життя, радощів і позитивних емоцій, бо це допомагає», – каже жінка.

До простору приходять діти 5-12 років. Відповідно до віку їх ділять на групи і вибирають формат занять. Заняття тривають дві години. Коли були відключення світла, їх проводили виключно в світлий час доби. Нині – по вечорах. Координатори зважають і на розклад уроків у школах своїх підопічних.

«Заняття проходять у двох варіантах. Перший – це сталі заняття, коли діти займаються протягом місяця, двічі на тиждень. Теми розробляються на кожне заняття, щоб було цікаво дітям різного віку. Беруться такі теми, щоб дітям можна було щось розказати цікаве, щоб вони щось дізналися, чогось навчилися. Важливою тут є і творча складова, на кожному занятті вони роблять щось руками: ліплять, малюють, створюють саморобки. Виходить така арттерапія, це теж дуже хороша річ для розвантаження.

Багато уваги приділяємо STEM-освіті (природничі науки, технології, інженерія та математика, – авт.). Показуємо дітям різноманітні досліди, експерименти. Це дає розуміння, що наука, складні речі можуть бути цікавими, простими, доступними і видовищними. Звісно, основа основ наших занять – це підтримка, розмови, спілкування, комунікація дітей з дітьми, з дорослими, співпраця та взаємодопомога.

Другий варіант занять – у вихідні, для дітей, яким не підходять будні дні. Це вже разові заняття, зазвичай, майстер-класи, екскурсії, походи на концерти чи в театр, тематичні зустрічі і т.д.

Загалом, це такий дружній простір для дитини, де вона себе почуває вільною, може робити те, що їй приємно, а якщо щось не хоче, то має право цього не робити», – розповідає Ірина Рожанська.

«Всі по-різному себе почувають. Є такі діти, які абсолютно спокійно розмовляють про війну, про рідні міста, про те, що вони бачили. До нас не приходили такі діти, які мають важкий травматичний синдром. Загалом, вони легше, спокійніше про це говорять, ніж дорослі. Звісно, питання виникають, їх задають старші діти, з ними вже більше розмовляємо. Буває вони самі запитують і стосовно мови, про те, що зараз відбувається. Залежно від запиту, ми обговорюємо це.

Ми, ментори, розмовляємо винятково українською мовою, але нікого ні до чого не змушуємо, дитина може розмовляти так, як їй зручно. Іноді в групі виникає питання, чому хтось говорить російською, хоча навіть російськомовні дітки намагаються розмовляти українською. Але перейти одразу важко, тому ми намагаємося пояснити як це відбувається, що це не так просто, що через метод спроб і помилок можна досягти результатів, але на це потрібен час. Навіть маленькі діти багато чого можуть зрозуміти, якщо з ними розмовляти і на доступному для них рівні розповісти, пояснити і обговорити», – ділиться координаторка проєкту.

«Загалом, багато дітей-переселенців. І історії абсолютно різні. Дуже часто ті, хто переїхав, не пішли тут в школу. Дехто залишився навчатися у своїх школах дистанційно. Тому виходить, що ми для них – єдиний осередок, де вони знаходяться серед дітей, комунікують і надолужують те, що вони втратили через відсутність шкільного спілкування з однолітками. Є і місцеві дітки, які з радістю теж приходять і спілкуються. Зараз переселенців стало менше, багато хто повернувся додому. Нещодавно у нас була дівчинка з Миколаївської області, вона не доходила місяць на заняття. Дитина прийшла і каже: «А ми повертаємося додому». У них стало безпечніше і сім’я вирішила повернутися. Звичайно, ми раділи разом з дитиною, вона була щаслива, що повернеться назад. І це було щиро, коли ми казали, що будемо сумувати, бо дівчинка дуже хороша, ми всі здружились. Загалом занять не поменшало, охочих вистачає», – каже наша співрозмовниця.

Ірина Рожанська розповіла, що координатори проєкту час від часу відвідують міські школи зі спеціальними заняттями за матеріалами, підготовленими та затвердженими дитячим фондом ООН ЮНІСЕФ відповідно до психологічних особливостей дітей різного віку. Це інформаційні уроки про речі, які необхідно знати. Крім того, донедавна у Луцьку також діяв мобільний офіс проєкту.

«У нас було два простори в місті – мобільний і стаціонарний. На сьогодні, працює лише стаціонарний. Мобільний простір з березня припинив свою дію. Але те, що ми стаціонарний простір, нас не обмежує, якщо є запит від школи чи громади, то ми можемо десь поїхати. За час нашої діяльності ми вже багато де були по області. Перші місяці, коли ми починали працювати, то ми напрацьовували на своє ім’я. Зараз багато тих, хто в нас був, рекламує та рекомендує нас своїм знайомим. Так само і школи, комусь провели заняття, наприклад, на психоемоційне розвантаження, а потім нас запрошують і інші заклади. Десь місяць тому проводили в шостому класі заняття саме на згуртування класу, вчителька звернулася з таким запитом, щоб діти поспілкувалися, поговорили, більше здружилися», – продовжує пані Ірина.

Єдине, що зараз заважає займатися з дітьми, каже Ірина Рожанська, це часті «тривоги» під час занять. Однак і до цього вже навчились пристосовуватись.

«У нас зараз йде тема «Країни світу» і діти «подорожують» кожного заняття у різні куточки світу. І коли була тема про Францію, то діти мали пекти круасани, вони їх ліплять самі, випікають, бо в нас тут є кухня, але процес перервала тривога. Головне, що і діти вже адаптувалися, і ми, дорослі, звісно адаптувалися – лунає тривога, спокійно зібралися, пішли в укриття, там заняття продовжили, закінчилися тривога – повернулися назад, продовжили тут заняття. Звісно хотілося, щоб діти не відчували того», – розповідає координаторка проєкту.

Перший етап проєкту «СпівДія заради дітей» – позаду. Нині команда працює над його удосконаленням і продовженням. Діти надихають, – пояснює педагогиня.

«Такі емоції вони притаманні будь-якій людині, коли ти втомлюєшся, коли накопичуються якісь ще проблеми вдома, чи якісь хвороби. Але знову ж таки, освітяни – це дуже специфічна категорія людей. Наша розрядка – діти. Напевно, це наш найголовніший енергетик. Вони дають сили, позитивні емоції. Діти і моя команда – неймовірні мотиватори. Коли бачиш, які емоції ми викликаємо в дітей, бачиш динаміку, як вони змінюються, як вони, інколи і без великого бажання йшли на перше заняття, а промайнув місяць і ось випускний, група випускається і дитина вже плаче від того, що треба розлучатися. Ти бачиш як діти розкриваються, як це допомагає.

Що ж до команди… Я не знаю як зірки так стали, що ми всі зустрілися з різних куточків України. В нашій команді неймовірно класні дівчата, фанати своєї роботи, фанати дітей. В кожне заняття і кожну дитину вони вкладають частинку своєї душі», – каже наша співрозмовниця.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!