«Я написав книгу про Голодомор, але не уявляв, що сам переживатиму щось подібне», – журналіст з Київщини

Павло Якович Смовж – головний редактор газети «Трибуна праці» з Іванкова на Київщині. Зі сльозами на очах він згадує довгі дні окупації та звірства рашистів. Йому довелося ховатися від росіян, а після звільнення ледь не власним коштом відновлювати вихід газети.

Свою історію журналіст розповів кореспондентам НСЖУ.

«У перші дні «кадирівці» зайшли в Іванків і не розбиралися: кого побачили, в того й стріляли. Навіть у собак – не тільки в людей»

На столі в його кабінеті – його книжка про Голодомор в Україні 30-х років. Сам автор каже: ніколи б і подумати не міг, що змушений буде пережити подібне жахіття…

– Дружина в мене тримає курей, то було трохи зерна. І була в мене маленька зернодробарочка. От молов я це зерно, просівав його. А дружина пекла хліб. Є в мене фото страшні того хліба… як під час голодомору, але все одно – хліб... А ще в нас рибокомбінат є біля Іванкова, і коли не було електроенергії, то не було можливості збагачувати киснем воду там, тоді керівники підприємства роздавали рибу безкоштовно. І мені приносили друзі і навіть незнайомі люди рибу. Якось пережили, – зі сльозами на очах згадує березень 2022-го Павло Смовж.

Уже багато років Павло Якович очолює колектив редакції газети «Трибуна праці». Старовинна будівля, якій більше ста років, розташована в самісінькому центрі міста. Довкола все охайно і красиво, наче в маєтку лорда. Складається враження, що працював досвідчений ландшафтний дизайнер, та насправді Павло Якович сам доглядає за прилеглою територією. Він дуже переживав, щоб окупанти не зруйнували його другий дім. Дякувати Богу, будівля сильно не постраждала – вибухом вибило скло і пошкодило стіни, а от всередині росіяни похазяйнували…

– Видно, що серйозними залізяками «працювали», – розповідає пан Смовж. – Ще вонивирвали ґрати з одного вікна – не заходили через двері. Вирвали вже всередині кілька дверей, влаштували гармидер тут. У кабінеті просто вивернули все зі столів, шафи, шухляд. Що шукали?… Документи позабирали. У мене були щодо церкві документи – я три роки «воював» із місцевою московською церквою. Ну не один я – ціла група. І на мене було 11 кримінальних проваджень московськими адвокатами і нашим настоятелем порушено.

Справи ті, до речі, одразу ж закривали, за відсутності складу злочину. Але росіяни прихопили все. Документи потім знайшлися у сусідньому селі у школі, де базувалися російськи окупанти. Там знайшли й залишки від комп’ютерів та іншої техніки, яку вороги вкрали й потрощили. Тож довелося шукати кошти на нову техніку.

– Тоді на виручку прийшла НСЖУ. Завдяки голові організації Сергію Томіленку мені подарувала комп’ютер редакція газети The Washington Post, – вдячно повідомив редактор.

Але то було після визволення селища, а терпіти хазяйнування рашистів довелося більше місяця – стільки тривали жахи окупації його рідного Іванкова.

– У перші дні «кадирівці» зайшли в Іванків і не розбиралися: кого побачили, у того й стріляли. Навіть у собак – не тільки в людей. Жінка йшла по вулиці, дали автоматною чергою – обидві ноги перебили. Просто так. 60 років жінці, яку загрозу вона несла? Виїхати я не встиг, та й не зміг би. Матері моєї дружини – 91 рік, з нею неможливо було б, вона майже не пересувається. І не було часу на роздуми. 24-го після обіду вони вже були в Іванкові. Ніхто не сподівався, що це станеться так швидко, – каже наш співрозмовник.

Тож довелося виживати. Чоловік відчував небезпеку – до журналістів окупанти приходили майже одразу.

– Я знав, що так буде, і облаштував собі схованку вдома, про всяк випадок. Але досі не розумію, чому вони мене не шукали. Повз мій будинок їздили, АТОвців шукали… Мабуть, ніхто мене не здав, мені так люди кажуть. Що я, мовляв, така людина, що ніхто не здав, – з гордістю каже журналіст. – Як тільки нас визволили, то ще тиждень не було освітлення, а тільки-но з’явилося, я одразу почав готувати газету. Людям потрібна була інформація. Я одразу вирішив, що документуватиму всі злочини.

«Я сам проводив фотофіксацію всього, що наробили росіяни»

Після деокупації Павло Смовж їздив у всі села району на місця прильотів, усе фіксував. Були й доволі цікаві знахідки, наприклад записка російського льотчика, якого відправили бомбити села під Києвом. Та літак його збили.

– У записці були координати вказані: Прибирськ – це наше село поруч, Іванків, Гостомель… Я сам проводив фотофіксацію всього, що наробили росіяни. Я багато років захоплююся фотографією, у нас навіть фотокореспондента не було, я сам знімав, – продовжує свою розповідь Павло Смовж.

Газету довелося робити самотужки і майже власним коштом, брати чималі гроші в борг – усе для того, щоб читачі мали інформацію і знали правду про російські злочини у війні проти України.

– 71 тисяча гривень боргу в мене на кінець першого півріччя набігло… Не було чим ні зарплату платити, ні друкарню оплачувати. От і читачам написав, що ми зайшли в чорну смугу. І з пенсії доводилось гасити своєї, шукати спонсорів, по копійках збирати… Я й закрити редакцію не можу, бо поки не сплачені всі податки, не можна цього робити. І таким чином питання заморозилося, –сумно зітхаєголовний редактор.

Місцева влада допомогти не може – органи державної влади за законом тепер не можуть бути засновниками газети, тож у Павла Яковича є пропозиція:

– Я пропонував на період війни і якийсь час після війни ухвалити зміни до цього закону і дозволити часткову участь держави у виданні газет. Інформація ж зараз людям потрібна як ніколи.

«Мені 71 рік, у пресі я працюю майже 50 років і не уявляю себе без журналістики»

Та навіть зараз журналіст без роботи не сидить – працює, як і більшість колег, онлайн – постить новини у соцмережах, втілює спецпроєкти. Наприклад написав матеріал про воїнів десятої гірсько-штурмової бригади, які загинули, захищаючи його Іванків. Павло Якович знайшов родичів загиблих, фотографії… Люди читають про це у всьому світі. А ще редактор планує видати книгу про окупацію і деокупацію свого району. Та найзаповітніша мрія – це знову вдихнути запах свіжонадрукованої газети, його «Трибуни праці».

– Мені - 71 рік, у пресі я працюю майже 50 років і не уявляю себе без журналістики. Через те хотілося б іще працювати, доки є сили, – зізнався головний редактор газети «Трибуна праці» Павло Смовж.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!