«Я в Луцьк приїхала – в Луцьку і помру». Історія 19-річної акторки з Криму, яка вже 5 років мешкає на Волині

Акторці Волинського академічного обласного українського
музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Дарині Нідзельській – 19 років. Дівчина переїхала до Луцька 5 років тому із Севастополя. А коли розпочалася повномасштабна війна, й думки не мала повертатися у Крим. Знайомі кликали, та Дарина закохалася у Волинь.

Її історія – у відео театру. Інформаційне агентство ВолиньPost подає текстовий варіант інтерв’ю.

Далі – пряма мова Дарини.

«Я народилася в Старокостянтинові. Там я прожила тільки один рік. Потім переїхала до Севастополя, там прожила 11. Потім, як окупували Крим, на певний час переїхали в Київ у село, а потім переїхали у Миколаїв. 400 метрів від моря ми жили, а з балкону завжди було видно гори. В мене там всі друзі залишились. Там, у Криму.

Найяскравіший спогад, напевно, – ТЮГ (театр юного глядача – ред.), в який я ходила. Остання вистава, яку зіграла там, – «До свидания, овраг». Там про собак, я грала мишку. Якраз у той день окупації Криму мала грати...

В українську школу ходила. Вона, напевно, була одна така. Там навіть українську мову викладали російською. Ну, вчителька просто російською говорила, але текст читала українською мовою. Ніхто нічого про це не говорив. У Севастополі не було українських театрів, тільки російські. А, і ще згадала, як у ТЮГ ми з однокласницею робили математику, а там вправи українською написані. І наш викладач каже: «Фу, нє гаварітє етім язиком, ідітє вийдітє туда на карідор».

Я збиралася якраз у ТЮГ і тут тато швидко «залітає» з чемоданами: «Війна почалась». Я нічого не розуміла, бо маленька була. Тільки свої іграшки зібрала, а мама – речі. Ми виїжджали, і там уже їхали танки. Як ми сідали в потяг, нам палками стукали «сєпари».

Я навіть відпочивати туди не поїду. Бо я закохана в Луцьк. Я завжди так кажу: «Я в Луцьк приїхала – в Луцьку і помру».

Коли була в садочку, розмовляла виключно українською мовою, адже батьки україномовні. Через це мене вигнали звідти. Ми перейшли в інший садочок. Там я вже злякалась і говорила тільки російською. Всі 15 років проговорила з батьками і в школі російською. В Севастополі, коли мама до мене дзвонила і говорила українською, я відповідала російською, бо мені було соромно, що хтось почує.

9 травня на День перемоги були українські прапори, але й були георгіївські стрічки. Нам завжди їх видавали у школі, я навіть просила маму, щоб мені їх купили. Я не можу сказати, що вони всі були за Росію. Але постійно приїжджали російські співаки, Путін міг приїхати, Янукович. Російські прапори – скрізь, ялинку прикрашали у колір російського прапора. У Криму українською культурою і не пахнуло. Нічого, напевно, українського не було. Крім тієї військової частини, де ми жили. Там навіть українські прапори висіли. Татові побратими українською з ним спілкувалися. А як Крим окупували – опинилися на тому боці (на боці Росії – ред.) відразу. Були такі, що писали, чого ти не залишилась у Криму, мовляв, тут добре, не бомблять, як вас. Я відповідала, що вибрала Україну.

Як прийшла вчитися, думала російською мовою. Через це звуки якісь були не такі, закінчення. І Світлана Леонідівна завжди мене перевчала: «Думай українською, тобі ж так легше буде». І таки перевчила. Тепер я українською думаю й із закінченнями все добре. Дякую Світлані Леонідівні (усміхається – ред.).

Своя сім’я, своя родина (у театрі – ред.). З деякими людьми я дуже здружилася. З своєю гримеркою… У мене там такі люди, що не можу тепер… Плани на майбутнє? Думаю, що поки буду тут, у театрі. Може, колись якесь звання буду мати. Дай Бог (усміхається – ред.). Мати свою власну хату, діточок, як на небі зірочок. Хочу трьох: дві дівчинки і одного хлопчика. Думаю, Крим колись буде наш, дай Бог. І надіюсь, що скоро буде мир».



Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!