«Бомбили з білоруських аеродромів»: журналістка з Чернігова – про початок великої війни

Звістка про початок повномасштабного російського вторгнення застала власну кореспондентку УНІАН Ірину Синельник удома, в Чернігові. Щоб підтримати родину сестри з маленькою племінницею, вона виїхала до Любеча, але назад повернутися вже не змогла.

Там із родичами пережила шість непростих тижнів, коли навколишні населені пункти були окуповані рашистами... Над головами пролітали ворожі ракети, та журналістка продовжувала працювати, доки були інтернет і зв’язок. Сьогодні Ірина живе у Приштині за програмою професійного захисту «Резиденція в Косові».

Про життя та роботу в умовах війни, а також про новий міжнародний досвід вона розповіла пресслужбі НСЖУ.

«Війна для мене стала шоком»

Прокинулась Ірина 24 лютого від телефонного дзвінка. На годиннику було 6.35. Сестра повідомила, що росіяни бомблять аеропорти й атакують Україну з усіх боків.

«Для мене це було шоком. Я до останнього не вірила у можливість повномасштабної війни. Навіть коли евакуювали посольства з Києва, а іноземні компанії не залишали на ніч свої літаки в Борисполі, однаково думала: ну як можна в ХХІ столітті вторгнутися до незалежної європейської держави?», – зізнається Ірина Синельник.

Вона тільки-но почала працювати в новому проєкті й мала того дня проводити прес-конференцію. Хвилювалася, чи прийдуть всі спікери, чи з’являться запрошені журналісти. Але нові обставини змусили розгубитися. Було незрозуміло, що робити, куди бігти, як поводитися? А тим часом стало ясно, що треба якнайшвидше прилаштовуватися до нових реалій.

Ірина не мала удома запасів ліків та продуктів, тому довелось дві години простояти в черзі за медикаментами. Потім зателефонувала сестра й запропонувала поїхати разом із її родиною до родичів у Любеч. Це містечко відоме тим, що тут у 1097 році проходив з’їзд князів Київської Русі. За переказами, звідти походила Малуша, мати князя Володимира. У ХХІ сторіччі після реформи з децентралізації Любеч став центром громади з населенням декілька тисяч чоловік. Але з початком повномасштабного вторгнення кількість людей значно зросла, коли приїхали мешканці Чернігова, Києва та інших українських міст.



Через півгодини після того, як Ірина вирушила автівкою з Чернігова, виїзд із міста у гомельському напрямку був закритий. З боку Білорусі рухалась ворожа військова техніка.

«Я їхала трасою і мене не полишало відчуття, що я дивлюся фільм жахів. Навколо ані душі. Я бачила лише іноземців, яких відпустили з центру перебування нелегальних мігрантів у селі Розсудів. До сотні людей просто йшли пішки. Я розуміла, що їх відпустили, й вони мали самостійно вирішувати, як їм бути. Було лячно», – розповідає Ірина і додає, що не мала жодного розуміння, що буде далі.

Так вона опинилась у Любечі, де прожила шість тижнів.

«Кожна родина виживала як могла»

Селище стало для Ірини безпечним прихистком завдяки щасливому збігу обставин. Населений пункт оминула окупація. Однак над Любечем із білоруських аеродромів постійно летіли російські літаки, які бомбили Чернігів і Київ.

«Ми їх чули щодня і щоночі. Серце обливалося кров’ю, коли я бачила, як літак випускав ракети. Було невідомо, куди вони полетять і кого вб’ють. Наше селище не бомбили. Але ми постійно переживали за родичів, які перебували в Чернігові. Неподалік – Славутич, навколишні села виявились окупованими, через них рухалась військова техніка. У Ріпки зайшли рашисти, і час від часу поширювалася інформація, що вони з’являться в Любечі», – продовжує журналістка.

У перші дні війни, перебуваючи в шоковому стані, вона намагалася комунікувати зі знайомими журналістами та родичами, які живуть у Росії. Каже, що наївно вважала, що якщо російське суспільство обуриться і вийде на протести, війна в Україні може припинитись. Вона писала листи багатьом знайомим, але більшість із них не відповідали, хоча прочитали повідомлення. Відповіді надіслали тільки журналісти, які вже багато років не живуть у Росії. Вони написали, що підтримують Україну.

«Та найбільше мене вразила моя тітка, яка вивалила: “Це вам за дітей Донбасу. Що ви робили вісім років?” та ще купу різних речей, які російська пропаганда вкладала в голови росіян. Згодом до мене прийшло розуміння, що ми теж не до кінця усвідомлювали суть подій на сході України та не розцінювали їх як війну. В нашому суспільстві артикулювалося, що це антитерористична операція, потім операція об’єднаних сил. Але це була війна! Насправді війна триває в нас уже дев’ять років, але ми усвідомили це повною мірою тільки в лютому нинішнього року, коли сталось повномасштабне вторгнення», – розмірковує журналістка.

У перші тижні війни налякані і розгублені люди не знали про те, що відбувається в сусідніх населених пунктах. Поки був інтернет, Ірина постійно моніторила новини і не випускала з рук мобільний телефон. Списувалася зі знайомими, які були в Чернігові, активно працювала як журналістка для УНІАН. А коли дізналася про розташування російської техніки в селі, де живе мама її знайомої, повідомила про це знайомим волонтерам.

А хмари над головою густішали. В сусідньому селі Мохнатині росіяни розстріляли підлітків, які йшли вулицею, боячись, що вони можуть передати інформацію про окупантів українським військовим.

«Я відчувала постійну напругу від того, що не можу нікуди виїхати, бо навколо скрізь росіяни. Було розуміння, що якщо вони зайдуть у Любеч, я можу опинитись у небезпеці через свою громадянську позицію та, насамперед, через професійну діяльність», – зазначає Ірина.

Через блокування доріг почалися складнощі з продовольством. Із полиць магазинів зникли всі продовольчі товари. Спочатку там залишалися кава, цукерки і морозиво, але потім і їх розкупили. Доки були запаси борошна, місцева пекарня кілька разів спекла хліб. Але невдовзі пекти хліб стало ні з чого, і люди насправді відчули, що таке жити із запасів свого господарства і не мати жодної можливість придбати найнеобхідніше.



«Близько тижня ми жили без електрики. Звісно, тоді вже можливості працювати не було. Кожна родина виживала, як могла. Водночас були спроби виїхати із селища. І до Любеча приїхала жінка з родиною з Чернігова. Вони виїжджали на свій страх і ризик, тому що підступи до міста були заблоковані, проїздили ворожі блокпости, на одному з яких їхнє авто ледь не розстріляли. Я зустрілася з цією родиною та записала її історію. А вже потім, коли з’явилася електроенергія і зв’язок, надіслала матеріал до редакції», – розповідає Ірина Синельник.

«Ми всі розуміли важливість достовірної інформації»

Вона підкреслює, що в умовах, які склались, дуже важливо було підтримувати зв’язок із колегами. Через вторгнення окупантів на Чернігівщині припинили виходити газети. Навіть хліб не можна було привезти чи доставити продукти до магазинів.

«Та ми всі розуміли, наскільки важлива достовірна інформація, і як цією інформацією можна маніпулювати, щоб впливати на суспільство. За моїми спостереженнями, в цей час ми повною мірою відчули значення соціальних мереж. Обласна військова адміністрація створила телеграм-канал, голова ОВА щодня записував звернення, в яких інформував населення. Так само робив міський голова Чернігова. Їхні звернення були для людей дуже важливими і необхідними. Вони доводили, що керівництво залишається в місті, ми не здаємося, ми боремося всіма доступними методами і засобами», – каже Ірина.

Важливим джерелом інформації для мешканців Чернігівської області було «Суспільне». Його редакція задовго до війни створила свій телеграм-канал. Під час війни він набув величезної популярності, кількість підписників зросла до 150 тисяч.

Відбувся сплеск активності в соціальних мережах. Але цю інформацію треба було перепровіряти й уточнювати. Тому журналісти дивилися, про що пишуть колеги, і шукали власні джерела інформації. Водночас розуміли, через соціальні мережі можуть бути вкиди для поширення фейків. Відрізані від світу громадяни опинились у складній ситуації через те, що не мали доступу до достовірної інформації.

«Це так само, як жити без хліба, бо інформація має таку ж цінність у час війни. Після деокупації Чернігівщини я готувала матеріал про село Ягідне та його мешканців, яких росіяни утримували в підвалі. Очевидці мені розповідали, що їм постійно говорили російські військові: “Ми захопили всю Лівобережну Україну! Київ уже впав, і за три дні ми візьмемо Чернігів!”. Бо з боку міста ще лунали постійні вибухи, і було зрозуміло, що там тривають бої. А ось щодо решти – невідомо було, вірити чи ні?», – розповідає Ірина.

Вона підкреслює, що пишається тим, як українці почали з перших днів війни боротися і продовжують боротися з ворогом зараз. На її думку, саме цей дух є основою нашої стійкості: «Ніхто не очікував такого. Навіть розвідки провідних держав прогнозували, що Київ протримається, максимум, два тижні. А виявилося, що вони помилилися».

«Резиденція в Косові»

Коли українські війська звільнили Чернігівщину, Ірина Синельник з родиною сестри виїхала на три тижні у Вінницьку область, а потім повернулась до Чернігова. Її квартира постраждала під час обстрілів. Вибухова хвиля пошкодила вікно і балкон.

«Я ще більш активно включилася в роботу: їздила в Ягідне, в Сосницьку, Кіптівську, Ічнянську громади, аби підготувати низку матеріалів, як жителі Чернігівщини боролися з окупантами, яких втрат і збитків зазнали саме громади», – згадує Ірина. Один із європейських фондів підтримав її проєкт щодо матеріалу про хліб під час війни.

В цей час журналістка подала заявку на програму професійного захисту «Резиденція в Косові». Каже, що зробила це за порадою знайомої, яка побачила інформацію про цей проєкт в інтернеті. Зізнається, що, їдучи в Косово, дуже мало знала про цю країну, але була впевнена, що все буде добре.

«Я по життю оптиміст, мені було цікаво жити й працювати в іншій державі. Головне – мати можливість працювати для України і залишатись на інформаційному фронті. Програма “Резиденція в Косові” дає таку можливість 20 українським журналістам», – пояснює Ірина.

У столиці Косова Приштині створені всі умови для життя і роботи українських журналістів. У них з’явилося багато друзів з Асоціації газетярів Косова (АГК), яка є одним із співорганізаторів цієї програми. Колеги з АГК координують діяльність українських колег, долучають їх до цікавих заходів. Програма також дає їм можливість набути довий досвід та удосконалити професійні навички.

«Крім своєї роботи, ми беремо участь у різних тренінгових програмах, у тому числі щодо безпеки журналістів під час війни. Тут є можливість надолужити якісь моменти, які я пропустила в Україні. Ми відкрили для себе Косово та його щирих людей, які нас підтримують на кожному кроці, починаючи від найвищих посадовців і завершуючи звичайними жителями Приштини, яких зустрічаємо в магазинах, кав’ярнях чи на вулиці. Коли люди дізнаються, що ми з України, завжди ставляться з великим розумінням і кажуть: “Ми розуміємо вас, бо самі пережили війну понад 20 років тому”. Це ті європейці, які не просто співчувають українцям, а поділяють їхні емоції та дуже глибоко розуміють. Чимало з них теж виїздили за межі держави під час бойових дій. Так само чимало повернулися, щоб відбудовувати свою країну», – розповідає журналістка.

«Найсильнішим потрясінням у Косові стали люди»

За словами Ірини, Косово було сильно зруйноване під час війни. Зараз це сучасна держава, що розвивається, має амбіції бути членом Євросоюзу та бути визнаною. Але до цього часу Республіка Косово не визнана Україною та ще кількома країнами, в тому числі Росією.

«Вважаю, що настав час виправити цю історичну несправедливість. Ми повинні врахувати те, як косовари підтримують Україну, і віддячити їм. Президентка країни Вйоса Османі неодноразово заявляла про підтримку, і це безапеляційна підтримка України. Вони однозначно на боці України, вважають Росію агресором і відправляють нам гуманітарну допомогу. Ця програма для журналістів також є великою підтримкою України. Подібних програм, які б дозволяли журналістам залишатись у професії та повною мірою інтегруватися у суспільство, обмаль в інших європейських державах», – констатує Ірина.

Вона додає, що найсильнішим її потрясінням у Косові стали люди. Журналістка живе в старій частині Приштини, де всі один одного знають. Якось вона зайшла до крамниці по покупки, але мала купюру більшого номіналу, з якої продавець не міг знайти решту. Він просто сказав, що можна занести гроші завтра.

«Мене це неабияк вразило. Це абсолютна довіра, яка може бути тільки між рідними людьми. Я відкрила для себе Балкани загалом і зрозуміла, що ми, українці, до цього часу користуємося сербськими наративами про війну в Косові. В Україні немає відкритої і доступної інформації про ці події. Навіть коли я збиралась їхати сюди, зайшла в редакцію до друзів і повідомила їм, що пройшла відбір за програмою. Вони здивувалися: “Ви що, в Косово? Це ж як Афганістан!”. Таке сприйняття, ніби це країна не в Європі, а бозна де… Але я була спокійною, хоча шлях до Пришитини був складним», – ділиться враженнями Ірина Синельник.

Ця країна стала для неї відкриттям, яке спонукає більше дізнаватися про її історію та сьогодення і розповідати про це. Тому що українці, на жаль, не мають достовірної інформації про життя в Косові. Росія до цього часу веде агресивну пропаганду і досить активно використовує для цього Сербію…

Наостанок розмови Ірина зауважує, що кожен з українських журналістів у Приштині допомагає заповнити ці прогалини, надати більше інформації стосовно війни та сучасного життя в Косові.



«Ми залучені в активне суспільне життя і пишемо про це як на своїх персональних сторінках у соцмережах, так і на сторінках своїх видань. Також ми доносимо до жителів Косова інформацію про війну в Україні, проводячи зустрічі з колегами, студентами, політиками. Завжди в слухачів виникає багато запитань. У них інтерес не тільки про те, що відбувається, а й про те, як і чим вони можуть допомогти. Це дорогого варте», – розмірковує журналістка. Журналісти, які беруть участь в Програмі, відкривають Косово як державу українському суспільству.

До речі, в косовських ЗМІ тема війни в Україні висвітлюється постійно і збалансовано. Медіа щодня повідомляють про те, що відбувається в Україні, а президент Володимир Зеленський для косоварів є дуже авторитетним і впливовим політиком.

Людмила МАКЕЙ
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!